Спогад про плюшку
Їду в рідне село, а мене там чекають могили… Мама, тато, сестричка… в одному ряду. Вже давненько є саме так. І як не печально – це закономірність. Земне життя не безкінечне. Настає той час, коли найрідніші і найближчі люди стають нашою пам’яттю.
Побувши на могилах рідних, особливо на Проводи (так у нас називають поминальний день), обов’язково пройдуся поміж рядами. І ніби аж хочеться привітатися до колишніх сусідів, бо нас, сільських дітей, так вчили – вітатися з усіма. Кожен односелець, хто лежить тут, залишив у дитячій пам’яті якусь згадку.
…Село на сто дворів у дитинстві було для мене ледь не всесвітом. Грандіозний вихід у світ – це вихід у клуб з приводу концерту. Кіно крутили у вихідний, хіба влітку бувало, що і серед тижня. Ходили в кіно здебільшого вже дівки та парубки. А от концерт – подія для всіх! Для дітей теж! Сільські жінки прибиралися якнайкраще.
Хотілося б сказати – як до церкви. Та церкви у селі ніколи не було. Найближча – аж за 15 кілометрів. Та і не дозволено було туди ходить! У клубі ж були концерти до Нового року, до 8 Березня, до першотравня чи дня перемоги. Влітку – не до концертів! А сезон розпочинали у листопаді пісенними одами на честь партійних ідолів. Більшість жінок і дівчат, йдучи до клубу, запиналися у яскраві хустки. Бо саме хустка підкреслювала святковість. А одягали що у кого було. У більшості сільських жінок святковим одягом була плюшка…
Недавно спеціально запитала своїх дорослих дітей, чи знають вони, що таке плюшка. Сказали, що це така здоба… Вони вже не пам’ятають той час, коли і їхні бабусі мали такий одяг. Це такий собі теплий піджак із круглим комірцем: підкладна тканина, ватин чи вата зверху покриті чорною плюшевою тканиною. Плюшева тканина швидко втрачала колір. Отож жінки старалися у плюшці не потрапляти під сніг та дощ, щоб вона швидко не поруділа. А поруділа, облізла – то вже можна носити на ферму. У плюшці кожна сільська жінка почувалася комфортно, як і у ситцевому платтячку, тапочках та гумових чоботях. Пальто чи шубка зі штучного хутра були у вчительок, у деяких (не всіх) працівниць контори. Траплялися і винятки. Коли, наприклад, когось із колгоспниць нагороджували за високі результати праці і отримувати ту нагороду везли у район, а то і у область, дбали і про те, щоб доярка чи свинарка була відповідно вдягнута. За цим особисто стежив парторг. Ну, до району, то не дуже чепурилися – плюшка, аби не вицвіла дуже, хустка чиста, взутися можна і в «бурки» (це шиті валянки), а до області – то вже треба було інший дрес-код тримати. Забезпечити відповідним одягом переможця теж було у відомстві партії…
Одяг рядових колгоспниць і радгоспниць був примітивний і однотипний. Система за кілька десятиліть привчила селянок одягатися сіро й одноманітно «як усі». Щоб не виділятися. І не тільки в одязі!
Це було дуже давно, та не забувається. І щоразу, коли підходжу до могили тітки Варочки, маминої подруги, згадую моменти, які навіки закарбувалися у дитячій пам’яті. Кінець 70-х років минулого тисячоліття. Тітка Варочка все своє життя працювала свинаркою. На той час мала років п’ятдесят. Занадто важкою і виснажливою була та робота. Крім уїдливих запахів, ще ж і всі процеси на фермі виконували вручну. Моя мама на той час працювала бригадиром на свинофермі. Тітка старша за неї. Але завжди дружили, ще й жили на одній вулиці. Мама її дуже поважала і дорожила їхньою дружбою. Тітка ніколи не брала вихідних, про відпустку і мова не йшла, бо старалася більше заробити. Ще, пам’ятаю, коли мама переконувала її, що вихідний «положено», вона починала плакати і казать: «Не обіжайте мене!» Я, звісно, ніяк не розуміла суті тієї «обіди», але переживала, щоб тітка не образилася чомусь на маму. Бо дуже любила з нею спілкуватися. Знала тітка багато цікавих житейських історій. Це вона перша мені сказала по секрету, що мого діда і її батька «забрали в один день у 1937-му».
Жила тітка сама. Бабуся мені розказували, що чоловік її покинув, що син один помер маленьким, а два вже жили у містах. А ще весь час здавалося мені, бо, мабуть, так і було, що вона дуже красива. Про таке не заведено було говорити, та і стандарти краси в селі були інші. Тітка ж була худенькою, довгобразою… Отож, коли, теж по секрету, колись зробила їй комплімент, вона враз зашарілася, як дівка, і все заперечила. Ніколи не пам’ятаю, щоб вона ішла розважливо, потихеньку – ледь не підтюпцем завжди! Роботи багато! Чоботи, куфайка, вилиняла хустка…
І ось одного дня я дізнаюся, що у тітки Варочки є шуба і «товарові», тобто шкіряні чобітки! Так тітку вирядили колись, збираючи у область, як передову. Шуба була для неї задовгою і широкою. Але ж якість яка! Вироблена у Венгрії, легесенька, тонесенька і водночас тепла! Моя мама чудово шила, отож вона і вговорила тітку, що «піджене» шубу під неї. І ходитиме тітка Варочка на концерт в шубі!
Оскільки процес перешивання розпочався уже після Різдва, і часу в мами було надто обмаль для такої роботи, планувала, що хоч до 8 березня таки доробить. Але при умові, що тітка Варочка одягне шубу у клуб на концерт! Я дуже любила ті вечори, коли тітка приходила поміряти шубу. Вона ніколи цього не робила, коли у хаті був мій тато. Соромилася. Зате я що вже попоміряла ту шубу! А скільки разів від бабусі заробила «ціпочком навкидьки» та почула, що я «осел цяцькований», що з мене «нічого хорошого не виросте», бо біля дзеркала кручуся. Мені здавалося, що коли б я була дорослою, тітка точно б мені її подарувала. А так… Та я щиро раділа, що ось-ось побачу тітку в обнові, що підемо ми разом до клубу, де на неї будуть всі дивитися, а я тому радітиму… Я і досі радію, коли радісно комусь…
Напередодні концерту власниця шуби нарешті забрала її додому. Майже півсотні літ минуло, а я в деталях пам’ятаю той вечір, коли ми з мамою збиралися до клубу. Тітка Варочка зайшла до нас таки у шубі, в чобітках, випнута одним краєм чорної хустки у квітках. Дуже гарна! «Тьотю Варочко! Ви дуже гарні! – говорила їй я у захваті, а мама й собі, – вас і люди не впізнають!».
Тітка була дуже сумною. Ми вийшли разом за двір і вона попросила нас почекати 5 хвилин. «Куди вона?» – ми з мамою одна на одну дивилися.
Вона миттю повернулася… у гумових чоботях, у «вихідній» плюшці, а до плюшки ж пасує сукняна хустка у клітинку… Мама мовчала, а я розплакалася.
– Не плач, Шуринко! – втішала мене тітка. – Я як уявила… Зайду у клуб, а на мене всі дивляться… Я і впаду! Скажуть, що здуріла на старість. Мені отак, у плюшці, ловко… Звикла я так… Ви ж мене побачили в шубі, та і все…
Ото тільки й того!
Багато що в житті минуло та й забулося. А той момент, коли я плакала, йдучи до клубу з тіткою і мамою, не забувся. Згадавши, і тепер навертаються сльози. Бо справа ж далеко не у шубі, і не в плюшці…
І коли й тепер ще дехто «возвеличує» спогад про колгоспний рай, я згадую тітку Варочку і її «празнИчну» плюшку. А у її образі і всіх жінок села, бо у їх долі так багато спільного… Іду поміж рядами могил… вітаюся. Тітка Олька, тітка Ліда, тітка Улянка, тітка Ганна, тітка Катерина, тітка Саша, і мама тут…
– Що не кажи, а нам ловко жилося, – було каже мама. – Це ви тепер грамотні! По світу їздите! А нам у селі було ловко! Ми ж і не знали, що є де у світі! Нам казали, що ми живемо найкраще! Ми і жили найкраще! І спокійніше було як ми нічого не знали!
Не перечила. Бо це і справді був їхній рай… І вірю, якщо існує Царство Боже, то всі вони там…
Світлини з Інтернету
Олександра ГОСТРА
Побувши на могилах рідних, особливо на Проводи (так у нас називають поминальний день), обов’язково пройдуся поміж рядами. І ніби аж хочеться привітатися до колишніх сусідів, бо нас, сільських дітей, так вчили – вітатися з усіма. Кожен односелець, хто лежить тут, залишив у дитячій пам’яті якусь згадку.
…Село на сто дворів у дитинстві було для мене ледь не всесвітом. Грандіозний вихід у світ – це вихід у клуб з приводу концерту. Кіно крутили у вихідний, хіба влітку бувало, що і серед тижня. Ходили в кіно здебільшого вже дівки та парубки. А от концерт – подія для всіх! Для дітей теж! Сільські жінки прибиралися якнайкраще.
Хотілося б сказати – як до церкви. Та церкви у селі ніколи не було. Найближча – аж за 15 кілометрів. Та і не дозволено було туди ходить! У клубі ж були концерти до Нового року, до 8 Березня, до першотравня чи дня перемоги. Влітку – не до концертів! А сезон розпочинали у листопаді пісенними одами на честь партійних ідолів. Більшість жінок і дівчат, йдучи до клубу, запиналися у яскраві хустки. Бо саме хустка підкреслювала святковість. А одягали що у кого було. У більшості сільських жінок святковим одягом була плюшка…
Недавно спеціально запитала своїх дорослих дітей, чи знають вони, що таке плюшка. Сказали, що це така здоба… Вони вже не пам’ятають той час, коли і їхні бабусі мали такий одяг. Це такий собі теплий піджак із круглим комірцем: підкладна тканина, ватин чи вата зверху покриті чорною плюшевою тканиною. Плюшева тканина швидко втрачала колір. Отож жінки старалися у плюшці не потрапляти під сніг та дощ, щоб вона швидко не поруділа. А поруділа, облізла – то вже можна носити на ферму. У плюшці кожна сільська жінка почувалася комфортно, як і у ситцевому платтячку, тапочках та гумових чоботях. Пальто чи шубка зі штучного хутра були у вчительок, у деяких (не всіх) працівниць контори. Траплялися і винятки. Коли, наприклад, когось із колгоспниць нагороджували за високі результати праці і отримувати ту нагороду везли у район, а то і у область, дбали і про те, щоб доярка чи свинарка була відповідно вдягнута. За цим особисто стежив парторг. Ну, до району, то не дуже чепурилися – плюшка, аби не вицвіла дуже, хустка чиста, взутися можна і в «бурки» (це шиті валянки), а до області – то вже треба було інший дрес-код тримати. Забезпечити відповідним одягом переможця теж було у відомстві партії…
Одяг рядових колгоспниць і радгоспниць був примітивний і однотипний. Система за кілька десятиліть привчила селянок одягатися сіро й одноманітно «як усі». Щоб не виділятися. І не тільки в одязі!
Це було дуже давно, та не забувається. І щоразу, коли підходжу до могили тітки Варочки, маминої подруги, згадую моменти, які навіки закарбувалися у дитячій пам’яті. Кінець 70-х років минулого тисячоліття. Тітка Варочка все своє життя працювала свинаркою. На той час мала років п’ятдесят. Занадто важкою і виснажливою була та робота. Крім уїдливих запахів, ще ж і всі процеси на фермі виконували вручну. Моя мама на той час працювала бригадиром на свинофермі. Тітка старша за неї. Але завжди дружили, ще й жили на одній вулиці. Мама її дуже поважала і дорожила їхньою дружбою. Тітка ніколи не брала вихідних, про відпустку і мова не йшла, бо старалася більше заробити. Ще, пам’ятаю, коли мама переконувала її, що вихідний «положено», вона починала плакати і казать: «Не обіжайте мене!» Я, звісно, ніяк не розуміла суті тієї «обіди», але переживала, щоб тітка не образилася чомусь на маму. Бо дуже любила з нею спілкуватися. Знала тітка багато цікавих житейських історій. Це вона перша мені сказала по секрету, що мого діда і її батька «забрали в один день у 1937-му».
Жила тітка сама. Бабуся мені розказували, що чоловік її покинув, що син один помер маленьким, а два вже жили у містах. А ще весь час здавалося мені, бо, мабуть, так і було, що вона дуже красива. Про таке не заведено було говорити, та і стандарти краси в селі були інші. Тітка ж була худенькою, довгобразою… Отож, коли, теж по секрету, колись зробила їй комплімент, вона враз зашарілася, як дівка, і все заперечила. Ніколи не пам’ятаю, щоб вона ішла розважливо, потихеньку – ледь не підтюпцем завжди! Роботи багато! Чоботи, куфайка, вилиняла хустка…
І ось одного дня я дізнаюся, що у тітки Варочки є шуба і «товарові», тобто шкіряні чобітки! Так тітку вирядили колись, збираючи у область, як передову. Шуба була для неї задовгою і широкою. Але ж якість яка! Вироблена у Венгрії, легесенька, тонесенька і водночас тепла! Моя мама чудово шила, отож вона і вговорила тітку, що «піджене» шубу під неї. І ходитиме тітка Варочка на концерт в шубі!
Оскільки процес перешивання розпочався уже після Різдва, і часу в мами було надто обмаль для такої роботи, планувала, що хоч до 8 березня таки доробить. Але при умові, що тітка Варочка одягне шубу у клуб на концерт! Я дуже любила ті вечори, коли тітка приходила поміряти шубу. Вона ніколи цього не робила, коли у хаті був мій тато. Соромилася. Зате я що вже попоміряла ту шубу! А скільки разів від бабусі заробила «ціпочком навкидьки» та почула, що я «осел цяцькований», що з мене «нічого хорошого не виросте», бо біля дзеркала кручуся. Мені здавалося, що коли б я була дорослою, тітка точно б мені її подарувала. А так… Та я щиро раділа, що ось-ось побачу тітку в обнові, що підемо ми разом до клубу, де на неї будуть всі дивитися, а я тому радітиму… Я і досі радію, коли радісно комусь…
Напередодні концерту власниця шуби нарешті забрала її додому. Майже півсотні літ минуло, а я в деталях пам’ятаю той вечір, коли ми з мамою збиралися до клубу. Тітка Варочка зайшла до нас таки у шубі, в чобітках, випнута одним краєм чорної хустки у квітках. Дуже гарна! «Тьотю Варочко! Ви дуже гарні! – говорила їй я у захваті, а мама й собі, – вас і люди не впізнають!».
Тітка була дуже сумною. Ми вийшли разом за двір і вона попросила нас почекати 5 хвилин. «Куди вона?» – ми з мамою одна на одну дивилися.
Вона миттю повернулася… у гумових чоботях, у «вихідній» плюшці, а до плюшки ж пасує сукняна хустка у клітинку… Мама мовчала, а я розплакалася.
– Не плач, Шуринко! – втішала мене тітка. – Я як уявила… Зайду у клуб, а на мене всі дивляться… Я і впаду! Скажуть, що здуріла на старість. Мені отак, у плюшці, ловко… Звикла я так… Ви ж мене побачили в шубі, та і все…
Ото тільки й того!
Багато що в житті минуло та й забулося. А той момент, коли я плакала, йдучи до клубу з тіткою і мамою, не забувся. Згадавши, і тепер навертаються сльози. Бо справа ж далеко не у шубі, і не в плюшці…
І коли й тепер ще дехто «возвеличує» спогад про колгоспний рай, я згадую тітку Варочку і її «празнИчну» плюшку. А у її образі і всіх жінок села, бо у їх долі так багато спільного… Іду поміж рядами могил… вітаюся. Тітка Олька, тітка Ліда, тітка Улянка, тітка Ганна, тітка Катерина, тітка Саша, і мама тут…
– Що не кажи, а нам ловко жилося, – було каже мама. – Це ви тепер грамотні! По світу їздите! А нам у селі було ловко! Ми ж і не знали, що є де у світі! Нам казали, що ми живемо найкраще! Ми і жили найкраще! І спокійніше було як ми нічого не знали!
Не перечила. Бо це і справді був їхній рай… І вірю, якщо існує Царство Боже, то всі вони там…
Світлини з Інтернету
Олександра ГОСТРА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |