Доблесним резервістам...

Історія про те, як країна добровольців за два роки перетворилася на країну ухилянтів, і за одну ніч - на країну резервістів. Або: не шукайте собі виправдання, воно крім вас нахрін нікому не треба.

Чоловік після операції на лікарняному. Вже без милиць, але ще накульгує. Приїхали до батьків. Прощатися. Реабілітація завершується. Свекруха накрила стіл, сама не їсть, сидить збоку і сумно поглядає на сина.

Зважується заговорити: - Вась, як же ти воюватимеш з такою ногою? Два роки вже, досить…

Я набираю повні груди повітря, готуюся до різкої задушливої розмови. І тієї ж миті полегшено видихаю, коли чую спокійний розважливий голос чоловіка.
- Мам, там здорових вже немає. Що буде, коли всі покладуть зброю!? От дивись. Я повертаюся додому, одночасно зі мною сюди заходять буряти. У мене на очах вони ґвалтуватимуть мою доньку, дружину, знущатимуться над тобою. Таке майбутнє ти мені пропонуєш?

За столом вже ніхто не їсть. Я з усіх сил стримую сльози. Мама плаче. Трясця, він же правий. Він на сто відсотків правий…

Мені давно байдуже, хто і чому не пішов захищати свою родину, своїх дітей, свою країну від оскаженілої р*сні. Але мене досі нудить від виправдань, які ви собі вигадуєте. Вони нахрін нікому не треба, крім вас самих.
І скажіть вже хтось доблесним резервістам, щоб засунули ці скріни собі в сраку.

Альона МАКАРЕНКО