Коли розв'язали ганчірку на передпліччі, що закривала рану від мінометної кулі на тілі Георгія, виявилося, що там повзали великі черви…
Його зігрівала лише потерта солдатська шинель та нижня сорочка з відрізаним на пораненій руці рукавом. Довкола вповалку у неопалюваному цегляному приміщенні лежали люди. Незважаючи на зиму, ні про ковдри, на про матраци й мови не було, вони ж бо — радянські полонені. І більшість із них — поранені. Умови були нестерпні. За 5 місяців у концтаборі міста Славута і в якому перебував поранений Георгій Котляр, померло аж 72 тисячі полонених... А в таборі «Норд 365» у Володимирі-Волинську, куди згодом перевезли і Георгія під номером 54 930, померло 64 тисячі людей.

Контратака

Рівно у річницю війни, 22 червня 1942-го року, німці почали шалений контрнаступ. Дев’ятнадцятирічний піхотинець Георгій вправно володів протитанковою зброєю. А у бою з німцями біля села Аркадівка, що на Харківщині, він отримав поранення мінометними кулями в передпліччя і ногу. Навкруги — лише вибухи снарядів, а поблизу лунали зойки бійців…
Лежачи серед густого й високого жита, він майже не розумів, що з ним, куди саме його поранено. Все тіло здавалося йому розпеченою вогняною масою. Ледве підвів голову — праворуч уся рука і плече у крові, хотів підвести ногу — відчув страшенний біль, вгледів нижче — усі ногавиці у крові, ноги не слухалися. Зір помутнів, хмари в небі двоїлися — давалася взнаки втрата крові…
Після бою німці обходили територію, і Георгій потрапив у полон разом з іншими бійцями. Усіх 200 поранених і більше 600 вцілілих воїнів помістили у кошару. На п’ятий день здорових відправили пішки на захід, а інших перевели до Харківської в’язниці. З харківських лікарів німці утворили мобільну групу по догляду за пораненими. Тут Георгію рани хоча б перев’язали.

Жахіття полону

Старенька лікарка великими ножицями намагалася розрізати на ранах хлопця грубий кров’яний шар, що запікся. Більше години мучилася з раною юнака, щоб тільки розмочити затверділу від сукровиці поверхню.
Затим була в’язниця у Славуті. Перев’язочних матеріалів бракувало, медикаментів для обробки ран — теж. Рани почали гноїтися, у них з’явилися черви розміром з пальчик маленької дитини. Поранені бійці масово помирали, а на їх місце прибували інші.
У Георгія почалася гангрена. Коли невідомо звідкіля з’явилася марганцівка, то лікарка зробила обробку ран цим розчином першому Георгію. Лине трохи в одне місце незагоєної рани — черви ховаються, швидко переповзають на іншу ділянку рани. Від марганцівки вони відразу не зникли, а ще знаходилися у тому гнійному середовищі місяців зо два.
А взимку, коли переводили полонених з одного блоку в інший, Григорій до того ж ще й обморозив ноги, бо по снігу треба було пройти ледь взутим чималу відстань — ішли півтори години… Лікував Григорій рани свої соплями — змащував ними, але і їх через погане харчування не вистачало, хоча і був застуджений. Отож доводилося позичати таку «вакцину» в інших полонених.
… На ранок Георгій побачив молодого хлопця, який помер від такої самої ж хвороби, яка була і в нього. І він, комсомолець, злякався. Спантеличено відійшов від того місця, присів і прошепотів, аби ніхто не почув: «Боже, якщо Ти є — почуй мене і врятуй від смерті». За мить потемніли вікна, подув легенький вітерець, а в дверях він побачив промінь незвичного яскравого світла. На стіні з’явився образ чи то ангела, чи когось іншого — у нього була відсутня шия, а тулуб був великий. Очі того образу, коли дивилися на Георгія, були наче живі, і він серйозно відчував поруч той погляд, а потім образ поступово повернувся і зник так само, як і з’явився. Але хлопець почув невідомо звідкіля звук: «Ти будеш жити».

Неїстівна їжа

Годували їх баландою з магари — гіркуватої на смак трави. Вона заміняла полоненим просо. Їсти це було майже неможливо — остюки, які огортали зерно, застрягали в горлі; хотілося увесь час води, а її теж не вистачало. Від липучої колючки у полонених запалення кишечника. Та магара була ще й смердючою — німці прихопили цю траву зі згорілих складів (як виявилося, то наші облили все добряче гасом і підпалили). Навіть всидіти в приміщенні було несила, не те, що їсти.
З 1 на 2 травня його та інших полонених перевели у Володимир-Волинський. У грудні кільком особам вдалося втекти з табору. Тоді німецькі офіцери вибрали з полонених кожного десятого для страти. Зранку аж до опівдня їх тримали на холоді без їжі та води. Один із цих «вибраних» дав свідчення німцям про те, що він бачив, як тікали військовополонені. Це дізнання врятувало смертникам життя, хоча саме через це перебування на морозі Георгій захворів на туберкульоз. Їх залишилося 90 осіб…

Німець врятував життя

Затим Георгія перевезли потягом до польського табору в м.Седлець. До липня 44-го року у цей табір назганяли вже біля двох тисяч осіб, серед яких було багато 15-17-річнх хлопчаків. Наближалися радянські війська. Тому всіх полонених вирішили перенаправити далі на захід.
Перед дорогою усіх попередили: крок вправо-вліво — розстріл без попередження. Григорій, коли ще навчався у школі, вивчав німецьку мову і тому у колоні військополонених перекинувся кількома словами з озброєним німцем, який ішов поруч.
Німці та їхні прислужники в основному їхали кіньми на возах, навіть зі своїми сім’ями. А в Георгія розтріскалися дерев’яні колодки, всередині яких були видовбані отвори для ніг, — їх видали ще у Володимирі-Волинському. Асфальтованою дорогою він ішов босоніж. Розпухлих ніг уже не відчував…
Полонених охороняли не тільки німці, а й власівці, яких ненавиділи німецькі офіцери за їх зрадництво… Через якийсь проміжок час колона опинилася на вузькій дорозі, обабіч якої колосилося спіле жито. Георгій трохи нахилився за колоском — хотів хоч пару зернин вирвати, але в цей момент власівець (Георгій знав, що той родом із Донбасу), який ішов поруч, направив штик зі своєї гвинтівки і хотів заколоти хлопця. Але… за кілька секунд пролунав гучний постріл: німець, із яким Григорію вдалося ще раніше трохи переговорити німецькою мовою, відстрелив власівцю п’ятку…
Георгій пригадує, як ще в Польщі, коли вони йшли дорогою, польська панянка хотіла дати йому буханочку хліба, але той власівець (колишній радянський воїн) щосили вдарив хлопця у груди прикладом гвинтівки так, що не тільки хліба не захотілося…

Ветеранські будні сьогодення

— Оце не знаю, як мені далі бути? — ділиться наболілим Георгій Олексійович. — Треба ж якось сарай зробити, а здоров’я вже немає. Раніше, хоча через поранення рука права і коротша, бо частина кістки роздроблена була, та сили все ж таки мав… Оце бачите, згорів сарай — теперечки зовсім непридатний. Підпалили вночі, а поки пожежні приїхали, від нього нічого не залишилося. Повністю треба відбудовувати.
— А хто спалив, звичайно, не знаєте? — запитую.
— Та не знаю, — після паузи відповідає погорілець. — Але за кілька днів до пожежі приходив до мене тут один бізнесмен аж тричі. Пасажирськими перевезеннями займається. Один автобус до Чернігова курсує, а інший ще кудись. Він має ще два імпортні легкові авто. Просив, щоб я йому те місце, де стоїть оцей майже догорілий сарай, йому продав. Він тут хоче чи то магазин відкрити, а мо’, якийсь інший об’єкт збудувати. Дивись — зручно ж: центр Ічні, Будинок культури поруч. Місце, звичайно, вигідне. Я відмовив йому… От і маю.
— А місцева влада приділяє Вам увагу як учаснику бойових дій, інваліду війни? — запитую Георгія Олексійовича.
— Та не забуває,— відповідає сивочолий ветеран. — А найбільше допомагає народний депутат від БЮТ Іван Куровський — добра людина. І на цей День Перемоги продукти приносили представники від нього. Але ось у 1998 році закінчився десятирічний термін експлуатації автомашини, якою я і син мій (теж інвалід) користувалися. З того часу ніякого просвіту по автомобілю немає. Написав листа до Верховної Ради, конкретно до того ж Куровського, аби посприяв у виділенні автомобіля, але відповіді ні від кого поки що немає — видно, того листа йому не передали.
А ще Георгій Олексійович важко зітхає, коли говорить про те, як сьогоднішні патріоти вже вдаються до відбілювання Гітлера — світового ката, як він сам його називає. «Вони не відають, що творять, — із сумом продовжує ветеран. — Не бачили отих жахіть, а тому й пишуть таке ».
У Георгія Котляра є кілька віршованих щоденників. Звичайно, здебільшого вони про війну:
«…Колись давно бої гриміли,
Конала, мучилася, мліла
Земля дідів, земля батьків…
Калини кущ тоді зацвів.
В тій балці молодий солдат
Знайшов останній свій спочинок…
І від кількох юних дівчат,
Як знак, з’явився кущ калини...
Приходять, часом, до могили
Жінки старенькі — ще живі!—
І згадують, як хоронили
Солдат у ті жахливі дні…»
Сергій КОРДИК. Фото автора