Запах жінки

Йому потрібно було виговоритися. А я вдячний слухач.

– Якось дивно все й почалося. Вона увійшла до нашої контори з цілим роєм відвідувачів. Я був чимось заклопотаний, але враз підвів голову і знайшов її очима, виділив з гурту. І чомусь був певний, що вона підійде саме до мого столика, звернеться до мене. Так і сталося. Я сидів, зачаровано слухав її і, холодіючи нутром, здогадувався, що нікуди від неї не дінуся.

Вона відповіла на мій погляд, потім на дзвінок, а потім – і на запрошення. І почалося. Життя моє перевернулося, все, дороге і звичне доти, втратило сенс. Я жив лише нею, точніше – тими уривчастими годинами близькості з нею. Дивно, вона не вирізнялася ні вродою, ні фігурою, ні особливою вдачею, але вона затьмарила мені всіх жінок світу. У таких випадках кажуть: «Я дихаю на неї». У мене ж було по-іншому. Я – дихав нею. Я впивався ароматом її присутності. Саме так воно й було. Якщо я не бачив її день-два – місця собі не знаходив, тратив розум. Часом я переборював себе і витримував днів п’ять без побачення. Тоді неначе все влягалося, надходив спокій, я впрягався у своє звичне життя. Міг і далі без неї обходитись, відчував полегкість. Але варт було їй знову з’явитися поряд, як солодкаво-тривожний дурман охоплював мене з новою силою.
Цей тягар нести вже було неможливо – ми не були вільні.

Хтозна-скільки я ще промучився б, якби одного разу мені все не прояснилося. Випадково я побачив її через вітрину в магазині. Дивно, але ніякого замилування вона в мене не викликала, як раніше. Радше навпаки. Фігура здалася кістлявою, волосся нерівномірно пофарбованим, обличчя – блідим і нервовим. Я вже хотів було піти собі з полегшенням, що нарешті позбувся цього затяжного і виснажливого зв’язку, та раптом вона мене запримітила і радо махнула рукою, мовляв, зачекай. Діватися не було куди, я понуро чекав її під деревом навпроти. І ось вона йде назустріч, млосно похитуючи стегнами. З кожним кроком, що наближав її до мене, несподівано росло і моє хвилювання, бентежним трепетом переймалося моє єство. Я знову запрагнув лише одного – залишитися з нею наодинці, втопитися обличчям у її волоссі, дихати нею...

І тоді я зрозумів: це – запах! Як усе просто і як примітивно. Самець вгадує свою самку з сотень у стаді. Це натуралістичне усвідомлення допомогло мені таки побороти оту дивну залежність.

...А згодом я прочитав, що є люди, чиї організми у стадії сексуального збудження, душевного підйому чи розумового напруження виділяють ледь вловимі гормональні запахи, які наркотично, паралізуюче діють на інших людей. Навіть на цілі натовпи. Демонічні особистості, харизматичні лідери. І фатальні коханки.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Із книги "Хліб і шоколад. Новели тонкого литва і холодної чеканки".