Захисникам Чайковського
Національна музична академія України імені П.І. Чайковського представлена вченою радою манкуртів-колаборантів, розродилася одностайною заявою, мовляв, не можна віддавати Чайковського росіянам.
Не бачу, в принципі, нічого дивного, бо ректор закладу Максим Тимошенко раніше, в березні, коли Київ слухав артилерійські дуелі, а під Києвом його братушки росіяни гвалтували й катували, примудрився зі сторінок The Independent вписатися за російську культуру. Ну, звісно, немає важливішого завдання в напів обложеному Києві з передмістям, що точиться кров'ю, як вписатися за росіян. Просто негайно треба було, поки не ексгумували нікого в Бучі – бо ж тоді виправдовувати буде складніше.
Але повернемось до Чайковського. Людина ця мала якусь долю української крові, як і шовініст Достоєвський, для прикладу, це правда. Людина ця, як загалом всі заліщани, зокрема, шовініст Пушкін, полюбляла «правінцию у моря»: херсонські кавуни, мелітопільска черешня, яйкі, млєко, курка, шнель-шнель – ну ви в курсі, всі вони Україну люблять, але, біда, люблять так, щоб без українців, або якщо з нами, то на панщині або в колгоспах. В творчості ж у Чайковського Україна хоч і трапляється, але це не Україна, це Малоросія. Для прикладу, йому належить опера Мазепа, і ні, не за Байроном, а за Пушкіним. Це зараз Мазепа для нас якщо не герой, то контраверсійна постать, а в Російській імперії «мазепинство» – це була стігма для українців. Сучасники це дуже добре розуміли, так, переклад Гребінкою Полтави Пушкіна був однією з причин, чому від нього дистанціювався Шевченко. Зрештою, надам слово сучаснику Чайковського, Грушевському:
«
В сьогорічнім різдвянім репертуарі київської опери український етнографічний колорит мали представляти «Черевички» Чайковського, історичний – його ж «Мазепа». З погляду національного колориту обидві опери дають мішанину українського з нижегородським, і де ж де, але на українських сценах се не може не вражати слухача.
Сидячи на їх виставах, не можна було відігнати від себе думки, чому б замість них, або поруч них київський театр не виставив «Різдвяної ночі» або «Тараса Бульби» Лисенка, як доводилося нам чувати – вповні готового до вистав. «Різдвяна ніч» тому три роки, з нагоди ювілею Лисенка, йшла кілька разів на київській сцені, і всі могли пересвідчитися вповні можливою до виставлювання, і у публіки мала успіх; потім одначе знято її з репертуару і досі не повторювано.
А се гріх перед українською музикою, й перед українською публікою, й перед Києвом, як центром і столицею України. Український нарід прославлений своєю музикальністю, українська пісня, мотиви народні своїм багатством і оригінальністю мають світову славу, українські співаки й співачки збирають оплески по сценах різних країв. І київська опера повинна хоч стільки зробити, щоб тим кільком українським операм, які маємо («Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» Лисенка, «Катерина» Аркаса й т. ін.) дати місце в своїм репертуарі. Се б дало привід до живішого розвою української музики – безперечно, що українська опера і посувається так поволі, бо нема для неї ніякого поля.
»
Як бачимо, Грушевський не в захваті від тотального домінування мішанини українського з нижегородським Чайковського й шкодує, що немає справжніх українських композиторів. Тому ж, певно, й немає, що імперські темники не опрацьовували. І це, між іншим, було надруковано в газеті. В яких виразах накинутого імперією Мазепу обговорювали приватно, можна собі уявити.
Артем КОМІСАРЕНКО
Не бачу, в принципі, нічого дивного, бо ректор закладу Максим Тимошенко раніше, в березні, коли Київ слухав артилерійські дуелі, а під Києвом його братушки росіяни гвалтували й катували, примудрився зі сторінок The Independent вписатися за російську культуру. Ну, звісно, немає важливішого завдання в напів обложеному Києві з передмістям, що точиться кров'ю, як вписатися за росіян. Просто негайно треба було, поки не ексгумували нікого в Бучі – бо ж тоді виправдовувати буде складніше.
Але повернемось до Чайковського. Людина ця мала якусь долю української крові, як і шовініст Достоєвський, для прикладу, це правда. Людина ця, як загалом всі заліщани, зокрема, шовініст Пушкін, полюбляла «правінцию у моря»: херсонські кавуни, мелітопільска черешня, яйкі, млєко, курка, шнель-шнель – ну ви в курсі, всі вони Україну люблять, але, біда, люблять так, щоб без українців, або якщо з нами, то на панщині або в колгоспах. В творчості ж у Чайковського Україна хоч і трапляється, але це не Україна, це Малоросія. Для прикладу, йому належить опера Мазепа, і ні, не за Байроном, а за Пушкіним. Це зараз Мазепа для нас якщо не герой, то контраверсійна постать, а в Російській імперії «мазепинство» – це була стігма для українців. Сучасники це дуже добре розуміли, так, переклад Гребінкою Полтави Пушкіна був однією з причин, чому від нього дистанціювався Шевченко. Зрештою, надам слово сучаснику Чайковського, Грушевському:
«
В сьогорічнім різдвянім репертуарі київської опери український етнографічний колорит мали представляти «Черевички» Чайковського, історичний – його ж «Мазепа». З погляду національного колориту обидві опери дають мішанину українського з нижегородським, і де ж де, але на українських сценах се не може не вражати слухача.
Сидячи на їх виставах, не можна було відігнати від себе думки, чому б замість них, або поруч них київський театр не виставив «Різдвяної ночі» або «Тараса Бульби» Лисенка, як доводилося нам чувати – вповні готового до вистав. «Різдвяна ніч» тому три роки, з нагоди ювілею Лисенка, йшла кілька разів на київській сцені, і всі могли пересвідчитися вповні можливою до виставлювання, і у публіки мала успіх; потім одначе знято її з репертуару і досі не повторювано.
А се гріх перед українською музикою, й перед українською публікою, й перед Києвом, як центром і столицею України. Український нарід прославлений своєю музикальністю, українська пісня, мотиви народні своїм багатством і оригінальністю мають світову славу, українські співаки й співачки збирають оплески по сценах різних країв. І київська опера повинна хоч стільки зробити, щоб тим кільком українським операм, які маємо («Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» Лисенка, «Катерина» Аркаса й т. ін.) дати місце в своїм репертуарі. Се б дало привід до живішого розвою української музики – безперечно, що українська опера і посувається так поволі, бо нема для неї ніякого поля.
»
Як бачимо, Грушевський не в захваті від тотального домінування мішанини українського з нижегородським Чайковського й шкодує, що немає справжніх українських композиторів. Тому ж, певно, й немає, що імперські темники не опрацьовували. І це, між іншим, було надруковано в газеті. В яких виразах накинутого імперією Мазепу обговорювали приватно, можна собі уявити.
Артем КОМІСАРЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |