Загрози нашої мови
З доповіддю про стан і перспективи української мови на Загальних зборах НАН виступив директор Інституту української мови НАН України Павло ГРИЦЕНКО — член Центрального Проводу Народного Руху України. Доповідь охопила кілька різних за масштабом, але пов’язаних між собою тем: використання мовного питання як інструменту зовнішнього тиску на Україну, історичне скорочення українського етномовного простору впродовж XX століття та актуальні загрози мові всередині країни.
Мова у геополітичному контексті
Павло Гриценко нагадав, що росія використала «захист російськомовного населення» як один з офіційних аргументів для виправдання вторгнення 2022 року. У цьому контексті мовне питання виходить за межі культури чи філології та стає частиною ширшої геополітичної риторики. Саме тому, на думку доповідача, наукова спільнота не може розглядати проблеми мови як суто академічні.
Говорячи про глибину українського мовного самоусвідомлення, вчений навів два історичні приклади. 1847 року Тарас Шевченко, в умовах активного насадження ідеї єдиного слов’янського народу, чітко розмежував два окремі народи з окремими мовами: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово». А 1905 року Микола Міхновський у своєму «Основному законі самостійної України» визначив українську як єдину державну мову — з одночасною гарантією свободи всіх інших мов, уживаних на території країни.
Карта, яка говорить голосніше за декларації
Основним документальним матеріалом доповіді стала етнографічна карта 1871 року, складена за результатами наукових експедицій. Її визнали авторитетним джерелом як Російське географічне товариство, так і Наукове товариство імені Шевченка. Карта фіксувала реальні межі українського етномовного ареалу того часу.
Якщо накласти цю карту на сучасні кордони України, розбіжність виявляється суттєвою. Значні території, де у другій половині XIX століття переважало українське населення, нині лежать за межами держави — на сході (Вороніжчина, Курщина), на заході та півночі (Підляшшя, Холмщина, Лемківщина), на півдні (частина Буковини). Гриценко зауважив, що на деяких із цих територій українська мова зберігається досі — зокрема, у Воронежі вийшов двотомний словник українських народних говорів місцевого регіону.
Скорочення мовного простору у XX столітті
Доповідач окреслив низку подій, які послідовно звужували українське мовне середовище. Адміністративне перекроювання меж на сході відбувалося у 1932–1933 роках — у розпал Голодомору, коли суспільство було фізично не здатне реагувати на такі зміни. Операція «Вісла» 1947 року фактично ліквідувала суцільний україномовний ареал на захід від Бугу.
Чорнобильська катастрофа 1986 року знищила архаїчне мовне середовище Полісся. Асиміляційна політика в Румунії поступово витісняє українську мову на Буковині — регіоні, де ще у XIV–XV століттях молдавські правителі вели офіційну документацію давньоукраїнською мовою. У Словаччині та Угорщині конституційне розмежування «українців» і «русинів» як окремих народів розколює єдину спільноту і прискорює асиміляцію.
Загрозив зсередини
Окремий блок доповіді стосувався загроз, що виникають не ззовні, а всередині самого мовного середовища.
Доповідач наголосив, що, по-перше, держава традиційно відсторонена від проблем збереження та розвитку мови — попри всі декларації про її статус. По-друге, в мовному житті країни зберігаються рудименти колоніальних практик: приховані русизми, що ввійшли в літературну норму, тисячі кальок з російської.
Інститут української мови спільно з Конституційним судом проаналізував текст Конституції України та виявив сотні фрагментів, дослівно перекладених з російської й лише «одягнених в українську фонетику». Результати опубліковано окремою монографією, яка є у вільному доступі.
Гриценко звернув увагу на руйнування системи наголосів — одного з ключових елементів мовної ідентичності. Технологічні рішення (синтез мовлення, автоматичний переклад, навігаційні системи) масово тиражують неправильне наголошування, поступово нормалізуючи його для широкої аудиторії.
Доповідач говорив і про питання мовних реформ, що впроваджуються без залучення фахівців. Скасування імен по батькові, які фіксуються в українських текстах із X–XI століть, подається як деколонізація — хоча, на думку мовознавців, жодного зв’язку з російською традицією ці форми не мають. Масове впровадження фемінітивів також відбувалося без широкого наукового обговорення.
Неприпустимим, на думку вченого, є й надмірне вживання запозичень з англійської там, де існують усталені українські відповідники.
Підсумовуючи, Павло Юхимович наголосив: формування мовного середовища не може бути завданням лише профільних установ. Він закликав наукову спільноту в цілому — незалежно від дисципліни — долучатися до роботи з термінологією та очищення мови від прихованих запозичень. Карта 1871 року, яку він представив, у цьому контексті — не лише історичний документ, а нагадування, що для збереження мовного простору потрібні спільні й системні зусилля.
Мова у геополітичному контексті
Павло Гриценко нагадав, що росія використала «захист російськомовного населення» як один з офіційних аргументів для виправдання вторгнення 2022 року. У цьому контексті мовне питання виходить за межі культури чи філології та стає частиною ширшої геополітичної риторики. Саме тому, на думку доповідача, наукова спільнота не може розглядати проблеми мови як суто академічні.
Говорячи про глибину українського мовного самоусвідомлення, вчений навів два історичні приклади. 1847 року Тарас Шевченко, в умовах активного насадження ідеї єдиного слов’янського народу, чітко розмежував два окремі народи з окремими мовами: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово». А 1905 року Микола Міхновський у своєму «Основному законі самостійної України» визначив українську як єдину державну мову — з одночасною гарантією свободи всіх інших мов, уживаних на території країни.
Карта, яка говорить голосніше за декларації
Основним документальним матеріалом доповіді стала етнографічна карта 1871 року, складена за результатами наукових експедицій. Її визнали авторитетним джерелом як Російське географічне товариство, так і Наукове товариство імені Шевченка. Карта фіксувала реальні межі українського етномовного ареалу того часу.
Якщо накласти цю карту на сучасні кордони України, розбіжність виявляється суттєвою. Значні території, де у другій половині XIX століття переважало українське населення, нині лежать за межами держави — на сході (Вороніжчина, Курщина), на заході та півночі (Підляшшя, Холмщина, Лемківщина), на півдні (частина Буковини). Гриценко зауважив, що на деяких із цих територій українська мова зберігається досі — зокрема, у Воронежі вийшов двотомний словник українських народних говорів місцевого регіону.
Скорочення мовного простору у XX столітті
Доповідач окреслив низку подій, які послідовно звужували українське мовне середовище. Адміністративне перекроювання меж на сході відбувалося у 1932–1933 роках — у розпал Голодомору, коли суспільство було фізично не здатне реагувати на такі зміни. Операція «Вісла» 1947 року фактично ліквідувала суцільний україномовний ареал на захід від Бугу.
Чорнобильська катастрофа 1986 року знищила архаїчне мовне середовище Полісся. Асиміляційна політика в Румунії поступово витісняє українську мову на Буковині — регіоні, де ще у XIV–XV століттях молдавські правителі вели офіційну документацію давньоукраїнською мовою. У Словаччині та Угорщині конституційне розмежування «українців» і «русинів» як окремих народів розколює єдину спільноту і прискорює асиміляцію.
Загрозив зсередини
Окремий блок доповіді стосувався загроз, що виникають не ззовні, а всередині самого мовного середовища.
Доповідач наголосив, що, по-перше, держава традиційно відсторонена від проблем збереження та розвитку мови — попри всі декларації про її статус. По-друге, в мовному житті країни зберігаються рудименти колоніальних практик: приховані русизми, що ввійшли в літературну норму, тисячі кальок з російської.
Інститут української мови спільно з Конституційним судом проаналізував текст Конституції України та виявив сотні фрагментів, дослівно перекладених з російської й лише «одягнених в українську фонетику». Результати опубліковано окремою монографією, яка є у вільному доступі.
Гриценко звернув увагу на руйнування системи наголосів — одного з ключових елементів мовної ідентичності. Технологічні рішення (синтез мовлення, автоматичний переклад, навігаційні системи) масово тиражують неправильне наголошування, поступово нормалізуючи його для широкої аудиторії.
Доповідач говорив і про питання мовних реформ, що впроваджуються без залучення фахівців. Скасування імен по батькові, які фіксуються в українських текстах із X–XI століть, подається як деколонізація — хоча, на думку мовознавців, жодного зв’язку з російською традицією ці форми не мають. Масове впровадження фемінітивів також відбувалося без широкого наукового обговорення.
Неприпустимим, на думку вченого, є й надмірне вживання запозичень з англійської там, де існують усталені українські відповідники.
Підсумовуючи, Павло Юхимович наголосив: формування мовного середовища не може бути завданням лише профільних установ. Він закликав наукову спільноту в цілому — незалежно від дисципліни — долучатися до роботи з термінологією та очищення мови від прихованих запозичень. Карта 1871 року, яку він представив, у цьому контексті — не лише історичний документ, а нагадування, що для збереження мовного простору потрібні спільні й системні зусилля.
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
