Вона була справжньою...
Провела ото пари. На першій парі сказала, що сьогодні сумний день, бо втратили Ганну Василівну через той ковід, потім припинила так розпочинати, щоб студенти не плакали пів пари...
Ганна Василівна Арсенич-Баран була моєю першою вчителькою української - ще в 2007 році, коли я тільки-но переїхали в Україну з далекого Сибіру. Ніколи не чула української, ніколи не уявляла, наскільки вона інакша. Але працювати викладачем страх як хотіла - довелося поступити в інститут перекваліфікації. І ось там прийшла до нас на заняття Ганна Василівна. Вона була така молода та красива! Дуже ретельно підібрані сукня та прикраси, дуже обов'язкова та ввічлива... Мені було мало занять - домовились ще працювати додатково, зустрічалися після пар та в інші дні.
Що вона зробила? По-перше, вона відразу зрозуміла, чим мене треба "брати," - змусила вчити вірші українською, і це суттєво допомогло: усі ці наголоси я б ніколи без віршів не запам'ятала. По-друге, вона настільки лагідно, із розумінням до мене ставилася, що тільки одне це примушувало мене полюбити українську.
Я іноді скаржилася їй, зізнаюся, як мені важко, як кожен, кому не ліньки, намагається мені нагадати, що в мене якесь не те походження, не та рідна мова. Ось, що вона мені одного разу на це відповіла: "А що поганого у Вашому походженні та у Вашій рідній мові?" І правда, кому, як не українцю, знати, як це воно - бути в певному середовищі представником мовної меншини. Я постійно в такому середовищі.
"Я завжди буду підтримувати таких людей, як Ви," -- це з одного з наших з нею останніх листувань, коли я знов-таки казала, що мені важко, що я стомлююсь від виправлень та непорозумінь... Що більше за все українську мені заважають любити українці, коли не стримуються підкреслити мої помилки та незнання... До речі, вона ніколи мене не виправляла, коли я щось криво-косо казала українською та була саме зараз захоплена темою, а не способом висловлення. Це так важливо для філолога - не помічати помилок, слухати повз них.
Саме такі люди, як Ганна Василівна, є справжньою українською інтелігенцією. Саме вони допомогли мені полюбити Україну, хоча всі зовнішні обставини були спрямовані на протилежне. Хіба ж я знала в 2007, що буде війна?.. Хіба ж я могла це побачити в страшному сні?.. Але завжди поруч були чудові українські вчені, здебільшого давники, барокознавці та ось - мовознавці, які зрозуміли, що я назавжди переїхала, що діти мої та внуки будуть українцями. Які чомусь відразу прийняли мене за свою.
Бачилися ми останній раз на парі, де обговорювали її книгу "Хіба буває багато любові". Я тоді попитала її, які принципи християнського життя вона як християнка змальовує в оповіданнях? Вона сказала: "Любов до ближнього, бо християнин ніколи не зрадить, не напише донос на ближнього, завжди буде співчувати". Хіба не такою була Ганна Василівна?.. Тож дай їй Бог Царство Небесне!
Якось і немає жодної світлини з нею... Є лиш книги з її автографами.
Не віриться. Дуже боляче...
Світлана ШУМИЛО
Ганна Василівна Арсенич-Баран була моєю першою вчителькою української - ще в 2007 році, коли я тільки-но переїхали в Україну з далекого Сибіру. Ніколи не чула української, ніколи не уявляла, наскільки вона інакша. Але працювати викладачем страх як хотіла - довелося поступити в інститут перекваліфікації. І ось там прийшла до нас на заняття Ганна Василівна. Вона була така молода та красива! Дуже ретельно підібрані сукня та прикраси, дуже обов'язкова та ввічлива... Мені було мало занять - домовились ще працювати додатково, зустрічалися після пар та в інші дні.
Що вона зробила? По-перше, вона відразу зрозуміла, чим мене треба "брати," - змусила вчити вірші українською, і це суттєво допомогло: усі ці наголоси я б ніколи без віршів не запам'ятала. По-друге, вона настільки лагідно, із розумінням до мене ставилася, що тільки одне це примушувало мене полюбити українську.
Я іноді скаржилася їй, зізнаюся, як мені важко, як кожен, кому не ліньки, намагається мені нагадати, що в мене якесь не те походження, не та рідна мова. Ось, що вона мені одного разу на це відповіла: "А що поганого у Вашому походженні та у Вашій рідній мові?" І правда, кому, як не українцю, знати, як це воно - бути в певному середовищі представником мовної меншини. Я постійно в такому середовищі.
"Я завжди буду підтримувати таких людей, як Ви," -- це з одного з наших з нею останніх листувань, коли я знов-таки казала, що мені важко, що я стомлююсь від виправлень та непорозумінь... Що більше за все українську мені заважають любити українці, коли не стримуються підкреслити мої помилки та незнання... До речі, вона ніколи мене не виправляла, коли я щось криво-косо казала українською та була саме зараз захоплена темою, а не способом висловлення. Це так важливо для філолога - не помічати помилок, слухати повз них.
Саме такі люди, як Ганна Василівна, є справжньою українською інтелігенцією. Саме вони допомогли мені полюбити Україну, хоча всі зовнішні обставини були спрямовані на протилежне. Хіба ж я знала в 2007, що буде війна?.. Хіба ж я могла це побачити в страшному сні?.. Але завжди поруч були чудові українські вчені, здебільшого давники, барокознавці та ось - мовознавці, які зрозуміли, що я назавжди переїхала, що діти мої та внуки будуть українцями. Які чомусь відразу прийняли мене за свою.
Бачилися ми останній раз на парі, де обговорювали її книгу "Хіба буває багато любові". Я тоді попитала її, які принципи християнського життя вона як християнка змальовує в оповіданнях? Вона сказала: "Любов до ближнього, бо християнин ніколи не зрадить, не напише донос на ближнього, завжди буде співчувати". Хіба не такою була Ганна Василівна?.. Тож дай їй Бог Царство Небесне!
Якось і немає жодної світлини з нею... Є лиш книги з її автографами.
Не віриться. Дуже боляче...
Світлана ШУМИЛО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |