Скажіть "дякую"!
Передісторія. 2 тижні тому я проводжала сина та маму на канікули з автовокзалу. В автобусі звернула увагу на військового, який, я так зрозуміла, їхав у відпустку. Замучений, але щасливий, що їде додому. Автобус відправився і я забулась про цей епізод. До сьогодні. Бо сьогодні ми його знову побачили.
Суботній ранок, ми після гуртка йдемо в Макдональс. На зупинці звернула увагу на військового, з величезним рюкзаком. Підходжу ближче і бачу того самого чоловіка, який був в тому автобусі. Пазл склався - їде з відпустки (якраз +- 2 тижні пройшло).
Заходим в Мак, швидко роблю замовлення, черга шалена. Біжу до менеджера з чеком і прошу без черги зібрати моє замовлення, пояснюю ситуацію. Ми вибігаємо і слава Богу він ще був. Підійшли, сказали, що пам’ятаємо його з автобуса. Він засміявся — теж нас згадав.
-Мені не треба, я не голодний. Дякую, але дайте краще малому. Мені дружина напакувала з собою цілий рюкзак. Та й вдома поїв зранку. Все добре, не переймайтесь, дякую.
Я наполягала. Довго відмовлявся від частування, але таки взяв.
-Воюю на Покровському напрямку. Військова розвідка. Відпустка — вперше за чотири роки. Колись пішов добровольцем. Не хочу їхати… але хто буде воювати? Мушу.
Я дивилась на нього й розуміла: скільки таких хлопців зараз стоять отак — мовчки, з рюкзаками важчими за їхні плечі, з очима, в яких живуть не слова, а обличчя рідних, яких вони знову залишають.
Скільки їх зараз їдуть з дому, коли ми — повертаємось додому.
Ця історія торкнула мене особливо сильно, бо мій чоловік — один із таких самих. Один із тих, хто залишає дім і йде туди, куди важко навіть подумки ступити. Я знаю ці прощання, ці мовчазні погляди, цю тишу після дверей, що зачиняються.
Ми часто нервуєм через пробки, каву не того смаку, плани, що зірвались… А вони прокидаються не в ліжках, не в теплі, не поруч із сім’ями. Вони прокидаються в бліндажах. В окопах. У сирих підвалах.
І кожен їхній ранок починається не з «що я сьогодні робитиму?», а з «чи повернусь?».
Люди, будь ласка, благаю вас! Якщо бачите військового — підійдіть. Скажіть слово. Просте “дякую” інколи тримає людину більше, ніж ми думаємо.
Вони віддають роки своїх сімей заради ваших. І найменше, що ми можемо зробити — бути поруч, не мовчати і не проходити повз.
І завтра, коли відкриєте очі у своїй теплій кімнаті, почуєте знайомі звуки дому, побачите своїх дітей — зупиніться на секунду.
Бо це не буденність. Це подарунок.
Подарунок, який щодня виборює хтось, хто прокидається зовсім не там, де прокидаєтесь ви.
Юлія УЗЕНЮК
Суботній ранок, ми після гуртка йдемо в Макдональс. На зупинці звернула увагу на військового, з величезним рюкзаком. Підходжу ближче і бачу того самого чоловіка, який був в тому автобусі. Пазл склався - їде з відпустки (якраз +- 2 тижні пройшло).
Заходим в Мак, швидко роблю замовлення, черга шалена. Біжу до менеджера з чеком і прошу без черги зібрати моє замовлення, пояснюю ситуацію. Ми вибігаємо і слава Богу він ще був. Підійшли, сказали, що пам’ятаємо його з автобуса. Він засміявся — теж нас згадав.
-Мені не треба, я не голодний. Дякую, але дайте краще малому. Мені дружина напакувала з собою цілий рюкзак. Та й вдома поїв зранку. Все добре, не переймайтесь, дякую.
Я наполягала. Довго відмовлявся від частування, але таки взяв.
-Воюю на Покровському напрямку. Військова розвідка. Відпустка — вперше за чотири роки. Колись пішов добровольцем. Не хочу їхати… але хто буде воювати? Мушу.
Я дивилась на нього й розуміла: скільки таких хлопців зараз стоять отак — мовчки, з рюкзаками важчими за їхні плечі, з очима, в яких живуть не слова, а обличчя рідних, яких вони знову залишають.
Скільки їх зараз їдуть з дому, коли ми — повертаємось додому.
Ця історія торкнула мене особливо сильно, бо мій чоловік — один із таких самих. Один із тих, хто залишає дім і йде туди, куди важко навіть подумки ступити. Я знаю ці прощання, ці мовчазні погляди, цю тишу після дверей, що зачиняються.
Ми часто нервуєм через пробки, каву не того смаку, плани, що зірвались… А вони прокидаються не в ліжках, не в теплі, не поруч із сім’ями. Вони прокидаються в бліндажах. В окопах. У сирих підвалах.
І кожен їхній ранок починається не з «що я сьогодні робитиму?», а з «чи повернусь?».
Люди, будь ласка, благаю вас! Якщо бачите військового — підійдіть. Скажіть слово. Просте “дякую” інколи тримає людину більше, ніж ми думаємо.
Вони віддають роки своїх сімей заради ваших. І найменше, що ми можемо зробити — бути поруч, не мовчати і не проходити повз.
І завтра, коли відкриєте очі у своїй теплій кімнаті, почуєте знайомі звуки дому, побачите своїх дітей — зупиніться на секунду.
Бо це не буденність. Це подарунок.
Подарунок, який щодня виборює хтось, хто прокидається зовсім не там, де прокидаєтесь ви.
Юлія УЗЕНЮК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |