Володимир Кашка

Сьогодні День народження Володимира Кашки.

Ми спілкувалися 25 років. Спершу я був учнем, навіть порожнім аркушем, а то й — шматком глини. Далі настав час, коли я таки став справжнім учнем, і мимоволі щось бралося й від мене. Потім взаємообмін зробився неодмінністю, а тому і не помічався. Зрештою, й мовчання наше промінилося радістю бачити одне одного.

Ось потвердження усього цього іншою стороною: “Трапляється, в матіївській хаті, за тридцять кілометрів від Бахмача і від Юрка, написавши кілька чергових сторінок, несподівано переймаюся задухою-спрагою-тугою: мені бракує його, ніби повітря, води і ще чогось, чому й назви немає. Мені потрібен справді спів-одарений чоловік з „багатою самотністю” (Набоков, „Подвиг”), який розуміє мене так, як я себе сам і краще, і далі.” (В.Кашка, “Дека-діалог з Юрієм”)

Перечитуючи тепер Кашчині тексти, я миттєво поринаю в його настрій. Мимовіль розумію такі дрібнички, над якими (жодних сумнівів!) Васильович і не замислювався, коли писав, бо вони були для нього неодмінними, повсякхвилинними — поверхня і її колір столу, на якому пелюшили дитину, дротинка, якою підлагодили сандалик, п'ять доньок Головатого, героя “Крижаних звірів”, пухова хустка на плечах наймолодшої і т.д. І це найприємніше для мене читання.

А проте багато про що тепер хотілося б розпитати, особливо про дати з поезіями (проза творилася на моїх очах). Просто про дати. А ще, вочевидь, не запитати, а захоплено вигукнути: “І як отаке можна було написати!”

Наприклад:
Володимир Кашка
………………………
Впродовж дев’яноста років
з бабиних пальців на полотно
вишневими, синіми, пшеничними цівками
витікали крила.
Пальці тепер не тримають голки.
Очима годує вона рушники і чекає,
коли ж вони скажуть,
що пора уже бабі летіти з ними.

Юрій АНАНКО