Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Володар кубків Європи покинув спорт заради допомоги українському війську
30-Груд-16 763 5.0 0
«Коли дізнаєшся, що твій шолом врятував життя, це по-справжньому надихає…»

Найтитулованіший український біатлоніст, лідер української збірної, учасник п’яти Олімпійських ігор, семиразовий володар Кубків Європи та світу покинув спорт заради допомоги війську

Андрій Дериземля є засновником двох благодійних фондів — «Центру підтримки армії Андрій Дериземля» та «Центру допомоги інвалідам АТО», а також очолює Управління у справах сім’ї, молоді та спорту Чернігівської міської ради

— Коли ви виступали на Олімпіаді в Сочі, в Україні в цей час тривала Революція гідності. Чи могли ви тоді уявити, що можлива війна з Росією?

— Чесно кажучи, було важко відчувати «непричетність» до того, що відбувається в нашій країні, адже тоді я перебував за її межами. Та про те, що ми коли-небудь воюватимемо з Росією, я й подумати не міг. Адже нас у РФ завжди дуже гостинно приймали.
У мене там є друзі-біатлоністи, з якими я змагався ще з юніорського віку. Цього літа нам випало зустрітися в Білорусі на змаганнях «Зірки біатлону за мир». Я зрозумів, що більшість із них взагалі не розуміють, що саме відбувається в Україні. Дехто адекватно сприймає, коли розповідаєш їм правду, інші — помиляються, гадаючи, що в Україні просто громадянська війна. Засуджувати їх я не можу, адже в них своя «правда», вигадана російськими ЗМІ.

— Найвідоміший український біатлоніст, який входив до тридцятки найкращих лижників світу, вирішив покинути спорт, аби допомагати армії. Що спонукало вас до такого кроку? Можливо, вас особисто зачепила АТО?

— Я вважаю, що тема АТО не могла не зачепити кожного свідомого громадянина України. Адже коли у Криму з’явилися перші чужоземні солдати, а далі військова техніка увірвалася на Донбас, просто не можна було залишатися осторонь. Особливо після того, як, поспілкувавшись з бійцями 13-го та 41-го батальйонів, а також з танкістами 1-ї танкової бригади, я дізнався, що хлопцям, які вирушають на Схід, бракує елементарних засобів захисту: бронежилетів, шоломів, не кажучи про інше екіпірування.

— Ви не просто почали допомагати, а створили «Центр підтримки армії Андрій Дериземля»…

— Перша думка була — бігти і купувати все потрібне, аби врятувати бійцям життя. Адже розумів, що мир у містах, де живуть наші діти, триватиме доти, поки ці хлопці стоятимуть там. Спочатку я робив усе сам. Купував бронежилети, каски, далекоміри, продукти харчування тощо та передавав бійцям з Чернігівщини.
Потім мене активно підтримала команда — мої друзі-біатлоністи зі збірної України, чернігівські підприємці, прості люди та переселенці з Донеччини. Так виник «Центр підтримки армії». Сюди несли від 20 грн до 10 тисяч. Навіть з-за кордону надсилали по 100–200 євро.

— Що здебільшого «замовляли» на фронті?

— З перших днів ми готували сотні кілограмів вантажу — від зубної пасти до лазерних далекомірів… Особливо запам’яталося, як, приїхавши в район АТО, ми потрапили до дитячого садочка, де розмістилися наші хлопці. Там не було ні обігріву приміщення, ні харчування, ні умов для перебування бійців, не говорячи вже про відпочинок чи сон. Проте хлопці трималися мужньо і не нарікали. У біатлоністів є такий принцип: «Головне — не скиглити». Тут він читався між рядків. Нас попросили довезти термобілизну — ми їм доставили ще й печі для обігріву кімнат та приготування їжі. Такі собі «саморобні буржуйки» з трьома дверцятами, виготовлені за спецзамовленням з газових балонів. Вони досить легкі, зручні у переміщенні. Хлопці були дуже вдячні.

— Пам’ятаєте свою першу поїздку в район АТО? Що відчували?

— Чесно кажучи, я не думав про себе, не хвилювався. Просто знав, що треба їхати, бо бійці чекають на допомогу.
Щоправда, серце таки стискалося, коли проїжджали розбитим мостом, повз розбомблені будинки, школу… Це вже був зовсім інший край, не той, яким я його знав у 90-ті, коли ми їздили на збори. Раніше таке можна було побачити лише у фільмах. А найстрашніше, що за кожним зруйнованим будинком стоїть чиєсь понівечене життя…

— Є люди, які найбільше вас вразили?

— Одного разу, ще на початку АТО, до мене прийшла мама бійця і сказала, що, проводжаючи сина, зустріла в потязі хлопця, який їхав в район АТО у кросівках і легенькій вітрівці. На дворі була зима, а він — без теплого одягу. Вона простягнула мені зім’ятий клаптик паперу з номером телефона цього хлопця. Ми купили форму, берці, шолом — стандартний набір бійця — і передали йому. Якось пролунав дзвінок. Воїн розповів, що в його шолом влучила куля. Я завмер. І що, питаю, не пробила? Він подякував і сказав, що ми врятували йому життя. Це насправді надихає.

Цікаво, що коли я згодом відвідував у лікарні бійців, які проходили реабілітацію після АТО, в одній із палат зустрів цього хлопця. На сусідньому ліжку лежав танкіст. Він привітався і почав розповідати мені про «свою війну». Я був дуже здивований, не розумів, чому всі лікарі завмерли на місці з широко розплющеними очима. Коли ми вийшли з палати, вони розповіли, що цей боєць після АТО зовсім не говорив… А зі мною спілкувався, наче нічого не трапилося. Я був щасливий, що хоч так допоміг йому.

— Як зустрічають у лікарняних палатах титулованого біатлоніста?

— Я за характером дуже скромна і проста людина. Маючи заслуги у спорті, не хизуюся цим. Коли зустрічаюся з бійцями, герої — вони, а не я. Я відчуваю повагу до них, вони впізнають мене, і це приємно. Мене завжди зустрічали радо.

— А як був створений «Центр допомоги інвалідам АТО»?

— Якось я відвідував психіатричну лікарню, де проходили психологічну реабілітацію бійці АТО. Вони не хотіли там лікуватися, аби не набути тавро «психа». Але реабілітацію в іншому місці треба було або оплачувати самостійно, або погоджувати з державними установами. А на це потрібен час, якого завжди бракує. До того ж ставало дедалі більше бійців, які поверталися пораненими та скаліченими, тож ми вирішили діяти.

Ми допомагаємо бійцям отримати санаторне лікування та оздоровлення, купуємо інвалідні візки, медикаменти, піклуємося про сім’ї загиблих воїнів.

Найбільша проблема в роботі центру полягає в тому, що в нас немає бази даних інвалідів і поранених, які потребують реабілітації. Багато людей не знають, що є люди, готові їм допомогти, і не звертаються до нас самостійно. Є й ті, хто просто не готовий просити про допомогу. Їм потрібно її пропонувати — вони на це заслужили.

P.S. Нещодавно дізналася, що відомий біатлоніст Андрій Дериземля відмовився від належної йому за заслуги у спорті ділянки на вулиці Танкістів у Чернігові. Попросив передати її сім’ї загиблого бійця АТО. Про це він розповідає неохоче. Друзі кажуть, вважає, що це найменше, що він може зробити для дітей славетного героя, який до останнього подиху захищав нашу країну.

Центральний друкований орган Міністерства оборони України «Народна армія»


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:АТО, Андрій Дериземля, біатлон, російсько- українська війна


Читайте також



Коментарі (0)
avatar