Чотири мари Коротича
Довга дорога у погребальних дюнах.
І така ж довга низанка заупокійних літій по новопреставлених іпостасях одного фізичного тіла.
Спершу в ньому згас «шістдесятник». Швидко, як згаса тонюнька сальна свічечка. Далі пішов у небуття поет. Насипали над ним непомітну могилу з його ж претензійних трюїзмів.
«Вірші Коротича й справді нагадували засушене листя, і поет Маланюк швидко відчув у їхній «правильності» фальш», – писав літературознавець Володимир Панченко.
А тимчасом із кубатурного яйця вилупився відповідальний чинуша української філії Союза пісатєлєй СССР. Вилупився і явив диво сервілізму. Небувалу на наших теренах його мутацію, яку почасти можна порівняти хіба що з кістяками у шафі автора «Діячів української культури – жертв більшовицького терору» і «Доктора Серафікуса». Звісно, це порівняння кульгаве на обі ноги: надто неспівставні ці двоє – Домонтович і Коротич – за рівнем таланту та духовним внеском в нашу культуру. Але водночас щось спільне в цих долях простежується.
Очевидно, те, що їм дозволялося більше, ніж навіть живим «літературним безсмертним». З розповіді покійного поета Олеся Доріченка, у спілчанському кабінеті згадуваного нині на помин, а тоді відповідального чиновника, у шафі було вишикувано книжки, на корінцях яких красувався… – алярм!.. р – тризуб. Справжнісінький – не карикатура Арутюнянца чи ще якогось «перчанського» художника. Довкола лютував застій, а нашому спілчанському вождику не було партійно-кадебістських перепон для тривалих закордонних «творчих» відряджень, зокрема й туди, в «капіталістичне потойбіччя», де осіли найлютіші вороги радянської системи – «українські буржуазні націоналісти» і «петлюрівсько-бандерівські недобитки». Він спілкувався з ними, привозив звідти антирадянську літературу, за яку прості та й непрості смертні тоді отримували багаторічні «путівки» у психушки й табори. Привозив і спокійно виставляв її на показ у книжкових шафах свого спілчанського кабінету. Ще раз повторюся: тоді, коли в Україні тривали судові процеси над дисидентами, коли все довкола заснував давкий імперський казематний морок маланчуківщини, щербиччини і федорчукізму.
Згадую ще одну розповідь незабутнього Олеся Доріченка, який став мимовільним свідком візиту у цей «опорно-показовий» спілчанський кабінет Григорія Кочура – мав той шановний відвідувач якусь пильну справу до господаря. Як улесливо той чиновник стелився перед Кочуром: «Та, Григорію Порфировичу, та ви наша совість, та я для вас усе зроблю, та ви знаєте, як я вас шаную!» А тільки-но зачинилися за Кочуром двері, улесливість перекривило у гидливій гримасі: «Уф, націоналюга клятий! Швендяє тут… Так я тебе, падлюку, й послухав…».
Добре пам’ятаю, яким багатим на автуру справді світового рівня був журнал «Всесвіт», коли його редагував Дмитро Павличко, і яким кубатурно-сірим став, коли надміру конозистого «галичанина» змінив красновустий «киянин родом». Часопис перетворився на літературний дайджест Ради економічної взаємодопомоги (була така міжурядова організація країн соціалістичної співдружності). «С удовольствієм і нє бєз моралі», бо новий редактор друкував опуси потрібних літераторів з цього вузького ідеологічного кола, а опуси нашого редактора натомість тиражувалися в літературних часописах згаданих країн. Отакий бартер – ще тоді, коли це слово ніхто у нас не знав. (Утім, цілком ходовим у ті часи був схожий процес: «Ти – мені, я – тобі»; навіть сатиричну кінокомедію зняли з такою назвою).
Коли 1982 року треба було якось гасити «ворожі голоси», які все активніше зверталися до сумної дати – 50-х роковин Голодомору, відділ пропаганди й агітації ЦК КПУ підготував таємний циркуляр про «контрпропагандистські заходи» до «роковин так званого штучного голоду». Сам бачив цей документ за підписом тодішнього заввідділу Леоніда Кравчука, коли на початках 90-х працював з розсекреченими документами в тодішньому Центральному партархіві, шукаючи сліди хору «Гомін» (і таки знайшовши там спеціальну папку про цей колектив). Серед пунктів сього циркуляра запам’ятався і такий: створити спеціальну групу з українських письменників на чолі з… нашим новопреставленим, яка б підготувала низку контрпропагандистських матеріалів, що розвінчували б «буржуазно-націоналістичні інсинуації про так званий голод 1932-33 років».
Очевидно, це було свідоцтво про смерть третьої іпостасі сього чоловіка – його як публіциста.
Когось я цим усерйоз обурю. Хтось одчайдушно розмахуватиме переді мною архівними примірниками всесоюзного журналу «Огоньок» часів горбачовської Пєрєстройкі. Який, мовляв, сміливий, читабельний, популярний журнал зробив наш славний, сівши у крісло його головного редактора! А я згадаю одну скандальну публікацію, якою відкривалося чергове число цього «прогресівного журнала». Йшлося у ній про митрополита Філарета (Денисенка), про його тісні зв’язки з КДБ. Навіть агентурну кличку його тоді оприлюднили. І так вона, ця публікація, якось дивно тоді збіглася з виборами нового московського патріарха – а саме патріарший місцеблюститель Філарет у цих виборах був найреальнішим претендентом на патріаршество. І тут на тобі, маєш: публікація, ще й на початку, як кажуть журналісти, «на відкриття» багатомільйонного тиражного видання. Скандал, обурення «дємократічєской общєствєнності» Совєтского Союза, оперативний кульбіт «свящєнного сінода рпц» – і вуаля, Філарета «балотують», натомість Алєксій, «свой в доску». І, звиняйте, пофіг, що обирали такого ж агента такі ж агенти. «Прораб пєрєстройкі» додав «огонька» і зробив свою чорну справу, замовлену чи то з кагебістської Луб’янки, чи з цековської Старой площаді.
Москва його облагоденствувала, зодягла в ліврею придворного демократа, дала «кров і стол». Він давно й навіки обтрусив зі своїх черевиків порохи «місця народження». Воно залишилося в «совку», коли йому почепили «стальниє рукі-крилья» і дали можливість літати «всьо више, више і више».
Але навіть сталь має термін зношення.
Іржа й корозія взяли своє.
Богиня Мара прийшла учетверте.
Перефразовуючи іншого українського поета, справжнього: «і то вже стала його смерть остання».
Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ
І така ж довга низанка заупокійних літій по новопреставлених іпостасях одного фізичного тіла.
Спершу в ньому згас «шістдесятник». Швидко, як згаса тонюнька сальна свічечка. Далі пішов у небуття поет. Насипали над ним непомітну могилу з його ж претензійних трюїзмів.
«Вірші Коротича й справді нагадували засушене листя, і поет Маланюк швидко відчув у їхній «правильності» фальш», – писав літературознавець Володимир Панченко.
А тимчасом із кубатурного яйця вилупився відповідальний чинуша української філії Союза пісатєлєй СССР. Вилупився і явив диво сервілізму. Небувалу на наших теренах його мутацію, яку почасти можна порівняти хіба що з кістяками у шафі автора «Діячів української культури – жертв більшовицького терору» і «Доктора Серафікуса». Звісно, це порівняння кульгаве на обі ноги: надто неспівставні ці двоє – Домонтович і Коротич – за рівнем таланту та духовним внеском в нашу культуру. Але водночас щось спільне в цих долях простежується.
Очевидно, те, що їм дозволялося більше, ніж навіть живим «літературним безсмертним». З розповіді покійного поета Олеся Доріченка, у спілчанському кабінеті згадуваного нині на помин, а тоді відповідального чиновника, у шафі було вишикувано книжки, на корінцях яких красувався… – алярм!.. р – тризуб. Справжнісінький – не карикатура Арутюнянца чи ще якогось «перчанського» художника. Довкола лютував застій, а нашому спілчанському вождику не було партійно-кадебістських перепон для тривалих закордонних «творчих» відряджень, зокрема й туди, в «капіталістичне потойбіччя», де осіли найлютіші вороги радянської системи – «українські буржуазні націоналісти» і «петлюрівсько-бандерівські недобитки». Він спілкувався з ними, привозив звідти антирадянську літературу, за яку прості та й непрості смертні тоді отримували багаторічні «путівки» у психушки й табори. Привозив і спокійно виставляв її на показ у книжкових шафах свого спілчанського кабінету. Ще раз повторюся: тоді, коли в Україні тривали судові процеси над дисидентами, коли все довкола заснував давкий імперський казематний морок маланчуківщини, щербиччини і федорчукізму.
Згадую ще одну розповідь незабутнього Олеся Доріченка, який став мимовільним свідком візиту у цей «опорно-показовий» спілчанський кабінет Григорія Кочура – мав той шановний відвідувач якусь пильну справу до господаря. Як улесливо той чиновник стелився перед Кочуром: «Та, Григорію Порфировичу, та ви наша совість, та я для вас усе зроблю, та ви знаєте, як я вас шаную!» А тільки-но зачинилися за Кочуром двері, улесливість перекривило у гидливій гримасі: «Уф, націоналюга клятий! Швендяє тут… Так я тебе, падлюку, й послухав…».
Добре пам’ятаю, яким багатим на автуру справді світового рівня був журнал «Всесвіт», коли його редагував Дмитро Павличко, і яким кубатурно-сірим став, коли надміру конозистого «галичанина» змінив красновустий «киянин родом». Часопис перетворився на літературний дайджест Ради економічної взаємодопомоги (була така міжурядова організація країн соціалістичної співдружності). «С удовольствієм і нє бєз моралі», бо новий редактор друкував опуси потрібних літераторів з цього вузького ідеологічного кола, а опуси нашого редактора натомість тиражувалися в літературних часописах згаданих країн. Отакий бартер – ще тоді, коли це слово ніхто у нас не знав. (Утім, цілком ходовим у ті часи був схожий процес: «Ти – мені, я – тобі»; навіть сатиричну кінокомедію зняли з такою назвою).
Коли 1982 року треба було якось гасити «ворожі голоси», які все активніше зверталися до сумної дати – 50-х роковин Голодомору, відділ пропаганди й агітації ЦК КПУ підготував таємний циркуляр про «контрпропагандистські заходи» до «роковин так званого штучного голоду». Сам бачив цей документ за підписом тодішнього заввідділу Леоніда Кравчука, коли на початках 90-х працював з розсекреченими документами в тодішньому Центральному партархіві, шукаючи сліди хору «Гомін» (і таки знайшовши там спеціальну папку про цей колектив). Серед пунктів сього циркуляра запам’ятався і такий: створити спеціальну групу з українських письменників на чолі з… нашим новопреставленим, яка б підготувала низку контрпропагандистських матеріалів, що розвінчували б «буржуазно-націоналістичні інсинуації про так званий голод 1932-33 років».
Очевидно, це було свідоцтво про смерть третьої іпостасі сього чоловіка – його як публіциста.
Когось я цим усерйоз обурю. Хтось одчайдушно розмахуватиме переді мною архівними примірниками всесоюзного журналу «Огоньок» часів горбачовської Пєрєстройкі. Який, мовляв, сміливий, читабельний, популярний журнал зробив наш славний, сівши у крісло його головного редактора! А я згадаю одну скандальну публікацію, якою відкривалося чергове число цього «прогресівного журнала». Йшлося у ній про митрополита Філарета (Денисенка), про його тісні зв’язки з КДБ. Навіть агентурну кличку його тоді оприлюднили. І так вона, ця публікація, якось дивно тоді збіглася з виборами нового московського патріарха – а саме патріарший місцеблюститель Філарет у цих виборах був найреальнішим претендентом на патріаршество. І тут на тобі, маєш: публікація, ще й на початку, як кажуть журналісти, «на відкриття» багатомільйонного тиражного видання. Скандал, обурення «дємократічєской общєствєнності» Совєтского Союза, оперативний кульбіт «свящєнного сінода рпц» – і вуаля, Філарета «балотують», натомість Алєксій, «свой в доску». І, звиняйте, пофіг, що обирали такого ж агента такі ж агенти. «Прораб пєрєстройкі» додав «огонька» і зробив свою чорну справу, замовлену чи то з кагебістської Луб’янки, чи з цековської Старой площаді.
Москва його облагоденствувала, зодягла в ліврею придворного демократа, дала «кров і стол». Він давно й навіки обтрусив зі своїх черевиків порохи «місця народження». Воно залишилося в «совку», коли йому почепили «стальниє рукі-крилья» і дали можливість літати «всьо више, више і више».
Але навіть сталь має термін зношення.
Іржа й корозія взяли своє.
Богиня Мара прийшла учетверте.
Перефразовуючи іншого українського поета, справжнього: «і то вже стала його смерть остання».
Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |