Внутрішню війну виграЄмо не ми...
«Я НАЧАЛЬНИЦЯ, ВІДТАК ВСІ, ХТО ПРОТИ МЕНЕ - ДУРНІ»
Таким є основний месидж інтерв’ю голови Держкіно Марини Кудерчук, що з’явилось на шпальтах «Укрінформу». Окрім цього є ще декілька, сказати б, концептів. Найсуттєвіший такий: голова кіновідомства на повному серйозі заявляє про необхідність продовжувати зрадницьку стратегію культурно-інформаційного роззброєння. Та про це трохи згодом.
Спершу про інший концепт від Кудерчук: кінопрофесіонал - це той, хто робить фільми. А всі інші, хто працює в кінематографі,- вони хто?
Відповідаючи на питання журналістки щодо призначення керівницею Довженко-центру кінолога (стверджують, ще і юриста) Юлії Каждан, Кудерчук відповіла, дослівно так: - По-перше, це все-таки не кіностудія, Центр (йдеться про Довженко-центр.- С.Т.), це – підприємство, яке має кілька напрямів діяльності - і дослідницька, і архівна, і музейна, і в галузі кіно, тому керівник не зобов’язаний вміти знімати кіно, її завдання - розбиратися з документами і організувати роботу. А фахівці в галузі кіно в Центрі є!
Мій коментар. Виходить, є робота музейна, є архівна, дослідницька, а є та, що в галузі кіно. Тобто людина, що працює в архіві чи музеї кіно - не кінематографіст, а так, невість що. Хоча не зовсім зрозуміло, яким чином Кудерчук усе ж розгледіла, за такої логіки, серед працівників Довженко-центру «фахівців в галузі кіно». Значить, вони там усе ж є - тільки їх мало. І це, виходить так, вони там, в архіві, знімають кінофільми. Що казати, оригінальне судження… Тільки тупеньке трохи.
То ж не дивно, що керівник такого закладу «не зобов’язаний вміти знімати кіно». Ви запитаєте, а що, хіба звучали такі вимоги до кінологині? Не звучали. А це чи обмовка за Фрейдом, чи свідома хитрість. Бо ж до самої Кудерчук такі претензії: не є професіоналом, не людина кіно, узагалі культури. Ось вам і пояснення: я не вмію знімати кіно, так я і не зобов’язана. Наше діло «розбиратися з документами, організувати роботу». Себто роботу, сенс якої тобі неприйнятний, в якій ти нічого не розумієш. А, так, документи, головне - уміти працювати з ними. І хто ж проти - уміти треба. Тільки це далеко не єдине вміння керівника.
Одне із умінь, яке навіть не прозирає в діяльності Кудерчук - контактність з громадою, кіноспільнотою. Уміння пояснити своє бачення напрямків діяльності (Держкіно, у даному випадку). Уже на першій зустрічі у Спілці кінематографістів, новоспечена керівниця продемонструвала своє розуміння контактності: оскільки почали говорити про Довженко-центр і їй це дуже не сподобалось, вона, уже на 9-тій хвилині тієї вікопомної зустрічі (гарантую, в Історію українського кіно ця подія вже вписана веселковими літерами) у великому роздратуванні залишила Будинок кіно. У залі, де на відверту розмову з нею очікували як живі класики нашого кіно, так і молоді кінематографісти.
І так воно потому й котилося далі. У добре відомій нині ситуації з Довженко-центром усе і виявилось повною мірою. Рішення щодо реорганізації, прийняте у непрозорий спосіб, без консультацій з професіоналами (що було, до речі, відзначено на обох засіданнях профільного парламентського комітету у серпні і листопаді). Вочевидь непродумане. Один тільки намір фактично ліквідувати Національний кіноархів, розрубавши його на три складових, передавши усю фільмову колекцію невідомій, такій, що існує тільки на папері, організації. Це ж повний непрофесіоналізм, чиновне дикунство. Одначе ж в інтерв’ю Кудерчук ці гострі кути старанно обходить, а на всі сумніви відповідає односкладово: «популізм», проти нею виступають люди, які заклопотані тільки одним: свій імідж нагріти. Їй самій ніколи про це думати - увесь час з документами працює.
Обідно, паньмаш, до гіркоти. Вона ж тільки харошого для кіно хоче. А тут заяви пишуть - та ж Українська кіноакадемія, яка чомусь не погодилась на статус кишенькової. Заявляють, що гроші потрібні на виробництво фільмів. Популісти кляті, не розуміють, що війна, гроші на снаряди йдуть, танки і кулемети. Вибачте, нагадаю вже банальний, але точний вислів, який приписують Вінстону Черчіллю, англійському прем’єр-міністру часів Другої світової: «Якщо ми не надаємо грошей на культуру - тоді за віщо ми воюємо?!».
Пані Кудерчук, якщо ви вважаєте, що на виробництво кіно грошей не треба, то залиште цю посаду, яку ви «обіймаєте» так кріпко. Бо ми чуємо це від початку 1990-х, що грошей на кіно не треба, та й на культуру загалом - хіба що так, мінімум-мініморум. Бо поважнєй дєла єсть у нашей странє… От російське керівництво так не вважало. Перш ніж ввести війська у Крим, воно накривало півострів шрапнельною культурно-інформаційною «продукцією» щонайменше двадцять літ. Як і в Донбасі. України, її культури, зокрема й кіно, там не було зовсім. Відтак Кудерчук наполягає на продовженні зрадницької, по суті справи, стратегії культурного роззброєння. Бо ж війна… Війна в сучасному світі ведеться не тільки воєнною, а передусім культурно-інформаційною зброєю. І ведеться вона проти України давно. Ви про це не чули ніколи? А мали б. Хоча сказала ж, ніколи їй, за документами світу не бачить. Такий, з дозволу сказати, керівник…
Недавно Спілка кінематографістів отримала відповідь від пані Кудерчук. Відповідь на звернення кінематографістів до Кабінету Міністрів. Як водиться нині, відповіла сама очільниця Держкіно. Зокрема, заперечила відсутність її контактів з громадою, непрозорість рішень. Неправда все це, пише нам Кудерчук, діяльність очолюваного нею агентства «завжди була і є відкритою». Бо ж про все на сайті відомства можна прочитати, буквально про все. Зокрема, «про плани діяльності апарату Держкіно», себто вже про зовсім секретні дані. Та що там, яріє душа чиновницька, «оприлюднені телефонний довідник та графік особистого прийому громадян Держкіно». Мовляв, чого ви од мене хочете - раздєлісь уже по самоє нєкуда.
Аж той, хто пробував вийти на якісь контакти з Держкіно, знає, що насправді це щось на кшталт фортеці. Он місяців зо три тому одна громадська діячка прийшла в Держкіно і навіть спробувала вручити листи від громади з проханням щось пояснити. Кудерчук разом з охоронником виштовхали діячку, забравши її сумку. Яку повернули, але вже без листів-документів. Тобто візит жінки було сприйнято як напад на «суверенну територію» держави, якою самодержно і безконтрольно (з боку громадянського суспільства, навіть Верховній Раді зась) править от ся самозванна цариця.
Слухайте, ну справді, соромно на все це дивитись. Невже це в Україні, в Києві відбувається, а не в Москві? Ми ж самі собі розказуємо, що там, за поребриком, тоталітаризм, там виставили народ на периферію, там править бал чиновник, а всі інші - дурні і охломони. Тільки от се Кудерчукове Держкіно - що се, коли не фрагмент інституції, влаштованої за лекалами путіністів? Що се, коли не здача, по всіх пунктах, території кіно нашому ворогу? Війну ми виграємо - на фронті. А внутрішню поки що виграють кудерчуки…
Сергій ТРИМБАЧ
Таким є основний месидж інтерв’ю голови Держкіно Марини Кудерчук, що з’явилось на шпальтах «Укрінформу». Окрім цього є ще декілька, сказати б, концептів. Найсуттєвіший такий: голова кіновідомства на повному серйозі заявляє про необхідність продовжувати зрадницьку стратегію культурно-інформаційного роззброєння. Та про це трохи згодом.
Спершу про інший концепт від Кудерчук: кінопрофесіонал - це той, хто робить фільми. А всі інші, хто працює в кінематографі,- вони хто?
Відповідаючи на питання журналістки щодо призначення керівницею Довженко-центру кінолога (стверджують, ще і юриста) Юлії Каждан, Кудерчук відповіла, дослівно так: - По-перше, це все-таки не кіностудія, Центр (йдеться про Довженко-центр.- С.Т.), це – підприємство, яке має кілька напрямів діяльності - і дослідницька, і архівна, і музейна, і в галузі кіно, тому керівник не зобов’язаний вміти знімати кіно, її завдання - розбиратися з документами і організувати роботу. А фахівці в галузі кіно в Центрі є!
Мій коментар. Виходить, є робота музейна, є архівна, дослідницька, а є та, що в галузі кіно. Тобто людина, що працює в архіві чи музеї кіно - не кінематографіст, а так, невість що. Хоча не зовсім зрозуміло, яким чином Кудерчук усе ж розгледіла, за такої логіки, серед працівників Довженко-центру «фахівців в галузі кіно». Значить, вони там усе ж є - тільки їх мало. І це, виходить так, вони там, в архіві, знімають кінофільми. Що казати, оригінальне судження… Тільки тупеньке трохи.
То ж не дивно, що керівник такого закладу «не зобов’язаний вміти знімати кіно». Ви запитаєте, а що, хіба звучали такі вимоги до кінологині? Не звучали. А це чи обмовка за Фрейдом, чи свідома хитрість. Бо ж до самої Кудерчук такі претензії: не є професіоналом, не людина кіно, узагалі культури. Ось вам і пояснення: я не вмію знімати кіно, так я і не зобов’язана. Наше діло «розбиратися з документами, організувати роботу». Себто роботу, сенс якої тобі неприйнятний, в якій ти нічого не розумієш. А, так, документи, головне - уміти працювати з ними. І хто ж проти - уміти треба. Тільки це далеко не єдине вміння керівника.
Одне із умінь, яке навіть не прозирає в діяльності Кудерчук - контактність з громадою, кіноспільнотою. Уміння пояснити своє бачення напрямків діяльності (Держкіно, у даному випадку). Уже на першій зустрічі у Спілці кінематографістів, новоспечена керівниця продемонструвала своє розуміння контактності: оскільки почали говорити про Довженко-центр і їй це дуже не сподобалось, вона, уже на 9-тій хвилині тієї вікопомної зустрічі (гарантую, в Історію українського кіно ця подія вже вписана веселковими літерами) у великому роздратуванні залишила Будинок кіно. У залі, де на відверту розмову з нею очікували як живі класики нашого кіно, так і молоді кінематографісти.
І так воно потому й котилося далі. У добре відомій нині ситуації з Довженко-центром усе і виявилось повною мірою. Рішення щодо реорганізації, прийняте у непрозорий спосіб, без консультацій з професіоналами (що було, до речі, відзначено на обох засіданнях профільного парламентського комітету у серпні і листопаді). Вочевидь непродумане. Один тільки намір фактично ліквідувати Національний кіноархів, розрубавши його на три складових, передавши усю фільмову колекцію невідомій, такій, що існує тільки на папері, організації. Це ж повний непрофесіоналізм, чиновне дикунство. Одначе ж в інтерв’ю Кудерчук ці гострі кути старанно обходить, а на всі сумніви відповідає односкладово: «популізм», проти нею виступають люди, які заклопотані тільки одним: свій імідж нагріти. Їй самій ніколи про це думати - увесь час з документами працює.
Обідно, паньмаш, до гіркоти. Вона ж тільки харошого для кіно хоче. А тут заяви пишуть - та ж Українська кіноакадемія, яка чомусь не погодилась на статус кишенькової. Заявляють, що гроші потрібні на виробництво фільмів. Популісти кляті, не розуміють, що війна, гроші на снаряди йдуть, танки і кулемети. Вибачте, нагадаю вже банальний, але точний вислів, який приписують Вінстону Черчіллю, англійському прем’єр-міністру часів Другої світової: «Якщо ми не надаємо грошей на культуру - тоді за віщо ми воюємо?!».
Пані Кудерчук, якщо ви вважаєте, що на виробництво кіно грошей не треба, то залиште цю посаду, яку ви «обіймаєте» так кріпко. Бо ми чуємо це від початку 1990-х, що грошей на кіно не треба, та й на культуру загалом - хіба що так, мінімум-мініморум. Бо поважнєй дєла єсть у нашей странє… От російське керівництво так не вважало. Перш ніж ввести війська у Крим, воно накривало півострів шрапнельною культурно-інформаційною «продукцією» щонайменше двадцять літ. Як і в Донбасі. України, її культури, зокрема й кіно, там не було зовсім. Відтак Кудерчук наполягає на продовженні зрадницької, по суті справи, стратегії культурного роззброєння. Бо ж війна… Війна в сучасному світі ведеться не тільки воєнною, а передусім культурно-інформаційною зброєю. І ведеться вона проти України давно. Ви про це не чули ніколи? А мали б. Хоча сказала ж, ніколи їй, за документами світу не бачить. Такий, з дозволу сказати, керівник…
Недавно Спілка кінематографістів отримала відповідь від пані Кудерчук. Відповідь на звернення кінематографістів до Кабінету Міністрів. Як водиться нині, відповіла сама очільниця Держкіно. Зокрема, заперечила відсутність її контактів з громадою, непрозорість рішень. Неправда все це, пише нам Кудерчук, діяльність очолюваного нею агентства «завжди була і є відкритою». Бо ж про все на сайті відомства можна прочитати, буквально про все. Зокрема, «про плани діяльності апарату Держкіно», себто вже про зовсім секретні дані. Та що там, яріє душа чиновницька, «оприлюднені телефонний довідник та графік особистого прийому громадян Держкіно». Мовляв, чого ви од мене хочете - раздєлісь уже по самоє нєкуда.
Аж той, хто пробував вийти на якісь контакти з Держкіно, знає, що насправді це щось на кшталт фортеці. Он місяців зо три тому одна громадська діячка прийшла в Держкіно і навіть спробувала вручити листи від громади з проханням щось пояснити. Кудерчук разом з охоронником виштовхали діячку, забравши її сумку. Яку повернули, але вже без листів-документів. Тобто візит жінки було сприйнято як напад на «суверенну територію» держави, якою самодержно і безконтрольно (з боку громадянського суспільства, навіть Верховній Раді зась) править от ся самозванна цариця.
Слухайте, ну справді, соромно на все це дивитись. Невже це в Україні, в Києві відбувається, а не в Москві? Ми ж самі собі розказуємо, що там, за поребриком, тоталітаризм, там виставили народ на периферію, там править бал чиновник, а всі інші - дурні і охломони. Тільки от се Кудерчукове Держкіно - що се, коли не фрагмент інституції, влаштованої за лекалами путіністів? Що се, коли не здача, по всіх пунктах, території кіно нашому ворогу? Війну ми виграємо - на фронті. А внутрішню поки що виграють кудерчуки…
Сергій ТРИМБАЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |