Вийшла книга про громадянську війну на Чернігівщині

“Чорні запорожці” 12 серпня у світ вийшли спогади командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР Петра Дяченка. Книга з’явилась у серії “Українська воєнна мемуаристика”, заснованої Історичним клубом “Холодний Яр”.
Генерал-поручник Армії УНР Петро Дяченко розповідає про збройну боротьбу за Українську державу в 1918 – 1920 роках, зокрема бої на Чернігівщині та Харківщині, трагедію Петра Болбочана, відступ до Румунії і наступ із Заліщиків на Київ, звільнення столиці та втрату її, Перший зимовий похід Армії УНР, наступ осені 1920 року, відступ за Збруч та багато інших подій. Основний масив споминів – це детальний опис боїв проти більшовиків, махновців та денікінців, боїв, як правило, успішних.
“Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Полтавщина, Харківщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і в дощ – усюди шукаючи ворога і знищуючи його немилосердно”, – писав Петро Дяченко.
Збагатили книгу документи та спомини про полк Чорних запорожців інших учасників Визвольної боротьби – Василя Чабанівського, Валентина Сім’янціва, Никифора Авраменка, Лавра Кемпе, Петра Первухина, Михайла Крата, Михайла Омеляновича-Павленка, Володимира Левицького, Дмитра Ґонти, Івана Цапка, Бориса Монкевича, Лева Шанковського та інших.
На сторінках книги висвітлено й участь Петра Дяченка у Другій світовій війні – у складі Вермахту на чолі протипанцерної бригади “Вільна Україна” та Волинського легіону самооборони.
У “Неповному списку старшин і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР” зафіксовано майже 450 прізвищ та коротких біографій чорношличників.
Події ілюструють 200 фотографій, дві кольорові карти, іменні та географічні покажчики. Всього у книзі 448 сторінок. Обкладинка кольорова, тверда.
Рецензент – кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк.
Упорядник-редактор Роман Коваль.
Пропонуємо передмову та післямову упорядника.

Книга про зухвалу силу наших дідів

Хоч Петро Дяченко залишив чималу мемуарну спадщину, але досі не вийшла жодна книга його споминів. Однією з причин цього, на мій погляд, є його критичне ставлення до Симона Петлюри. Петро Дяченко не приховав від нащадків того, про що намагалися не згадувати петлюрівські історики. Правда полтавського козака розходилась із “генеральною лінією” уенерівської еміграції, яка, проводячи академії на честь Головного отамана Армії УНР, була незацікавлена в публікаціях, де висвітлювалась його руїнницька роль, зокрема ганебна участь в арешті та вбивстві полковника Петра Болбочана, а з другого боку – дивовижна доброзичливість до окупантів: Добровольчої армії, військ Антанти і так званих союзників – поляків, винних у військових злочинах проти українського населення, зокрема під час утечі влітку 1920 року. А незрозумілі для українського козацтва безперервні відступи української армії, коли ворога і близько не було?! Хто відповість за них?
“Чого ми відходимо, від кого тікаємо?” – запитували козаки у старшин, а старшини – у Петра Дяченка. Це ж саме питання ставив перед собою і командир полку Чорних запорожців. Перед ким ми відступаємо? Адже козацтво рветься до бою, шукає ворога, але наказ вищої команди спрямовує військо, повне вояцької снаги, на захід, до кордону…
Звертає увагу Дяченко і на жахливу бідність української армії, брак набоїв, взуття, сідел, рушниць, гармат, санітарно-медичної служби та медикаментів. Такий розпачливий стан існував, незважаючи на те що “ми маємо все Правобережжя” з усіма величезними складами. Чому Петлюра (інтендант у часи Першої світової) не скористався цим?! Чому ми, продовжував Дяченко, “опинилися в зимі без теплого одягу, без чобіт, чому наші старшини і козаки тисячами мерли на тиф, чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих Москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилоослонних відділів, а чомусь весь час майже без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі”.
Полк Чорних запорожців мав у своїх таборах тільки те, що “здобув на ворогові” або вилучав на цукроварнях чи спиртових заводах. Гола і боса армія, без зв’язку, лазаретів, ліків і бинтів, без амуніції, не мала шансів на перемогу, незважаючи на звитягу Чорних запорожців та козацтва інших полків.
А Петлюра, який мав би відповісти за катастрофічний стан свого війська, ще й дорікав командирам полків і козакам, що вони в польських маєтках брали для коней сіно й овес. Дорікав у присутності польських генералів.
Один із козаків Чорного полку сміливо запитав у Петлюри, а чим же годувати коней, бо “ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно”. Звідки це брати? Головний отаман не мав що відповісти, зате повторив вимогу припинити “грабунки”. І це у присутності польських генералів, військо яких безжально грабувало і било українське населення під час стрімкого відступу літа 1920 року.
Оцінюючи цей прикрий епізод, Петро Дяченко зазначає: “Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з’їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, – інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в’язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…”
Хто відповість на ці питання?
Чому інтендантська служба справно працювала у поляків та в Галицькій армії? Чому її не було в армії, Головним отаманом якої був Симон Петлюра? Хто винний у цьому?
Тут згадується трагічна доля сотника Савчука-Савінчука, який за чотири роки вірної служби Україні не заробив собі навіть на сорочку та штани і, аби не світити “м’яким місцем”, продав гешефтяру з Товмача реквізовану в панському маєтку пшеничку – щоб купити собі штани, сорочку і черевики.
– Панове судці, – тихим голосом визнав обвинувачений, – так, я продав 29 пудів пшениці жидові в Товмачу... Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черевики з дюрами. Продав – і купив дві пари білизни, черевики. Що казати, дійсно, винний, продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж я пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в Українській армії із самого початку її заснування... Я заслужив право на сорочку... Воші й бруд – чи ж це нагорода за мою службу? Я справді порушив закон, вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжаловує мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сот-ник Української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до такого стану. Я – чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе стоячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?..
Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади “іменем Української Народної Республіки” засудив сотника до смертної кари. Головний отаман Петлюра вирок затвердив. Сотник Савчук-Савінчук, що все віддав своїй Батьківщині, був покараний за її зраду. Під час розстрілу поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:
– Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.
Але головні злочинці кари уникнули: розікравши державну скарбницю та зваливши вину на Волоха, втекли до Польщі під протекторат поляків, яким в обмін на тимчасову підтримку віддали величезні території з мільйонами українців.
Чи відчував Симон Петлюра свою вину у смерті сотника Савчука-Савінчука? Вину подвійну, адже за катастрофічний стан у війську насамперед мав відповісти Головний отаман, а по-друге, він міг не затверджувати вироку і помилувати борця за волю України сотника Савчука-Савінчука. Але Петлюра своєї вини не відчував. Мабуть, за хвилину і забув про трагедію чесного сина чесних батьків.

Якби Петро Дяченко приписав Петлюрі неіснуючі заслуги перед військом, розповів, як той ходив у першій лінії в шабельну атаку, як косив із кулемета москалів, як дбав про військо, як використав на добро української армії величезні склади трьох російських фронтів, розташовані в Україні, як чудово організував зв’язок, харчування, постачання, санітарно-медичну службу, як противився розкладницькій діяльності урядових партій у війську, як карав хабарників зі свого оточення, як твердо поводився на переговорах з поляками, гордо відмовившись бути їхньою маріонеткою, як не віддав їм величезні українські території з мільйонами наших земляків, напевно би якась вірна Петлюрі душа видала б таку книгу “споминів”.
Але ж ні – Дяченко писав не комусь на догоду, писав, як було. Ось уривок з цих споминів: “При владі тоді був соціалістичний кабінет Мартоса, який до свого війська ставився просто вороже… У цьому часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які творили наш уряд, вели в армії державну політичну “інспектуру”. Ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу… Чорні говорили, що шкода було понад 50 забитих і ранених Чорних запорожців, які пролили кров в обороні такого уряду”.
А Симон Петлюра, який не взяв участі в жодному бої, не пальнув жодного разу в бік москалів, повчав командирів полків, наказував йти в першій лінії в бій. Не змовчав тоді Петро Дяченко. “Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, – сказав він, – і мене підганяти не треба!”

Іншою причиною замовчування духовної спадщини Петра Дяченка стало те, що він свою війну проти більшовицької Росії продовжив у лавах Вермахту на чолі протипанцерної бригади “Вільна Україна”. Вермахт програв, а хто програв – завжди бандит. Таке тавро намагались навісити і на легендарного звитяжця українського народу Петра Дяченка.
І все ж він повернувся на Батьківщину. Повернувся цією книгою спогадів, яка висвітлює його правду, власне, нашу правду…
Повернення командира полку Чорних запорожців не тільки додає нам сил та завзяття, а й нагадує нашим ворогам про велич української зброї, а значить, й українського народу.
Виходець із Богом забутого села, про існування якого більшість громадян України й не чули, став символом українських перемог.
Сумно, що сьогодні дехто з мешканців Березової Луки більше шанує “красних героїв”, з якими на смерть билися їхні земляки – брати Петро і Віктор Дяченки та інші чорношличники, переважна більшість яких були уродженцями Полтавщини.
Ця книга нагадає нам про зухвалу силу наших дідів і прадідів і викличе в нас захоплення ними та бажання їх не осоромити.

Роман КОВАЛЬ

Такими вони були!

25 років служив Петро Дяченко в різних арміях, із них 13 років – на фронтах різних воєн. Відбував службу в царській армії, військах Тимчасового уряду та Центральної Ради, Збройних силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську Польському, в УПА “Поліська Січ” отамана Тараса Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній армії. Дев’ять армій! А ще допомагав УПА – зброєю, документами, вишколом... По війні співпрацював з військовою розвідкою США.
Петро Дяченко пройшов дві світові війни та дві національно-визвольні епопеї. За подвиги його було нагороджено відзнаками чотирьох армій: російської, української, польської та німецької...
Попри сотні боїв, в яких він брав безпосередню участь, доля його вберегла. А от двох синів на фронтах Другої світової він втратив: Юрія та Олеся.
Дивно, але автор загалом змістовної статті про Петра Дяченка А. Руккас чомусь не зміг однозначно оцінити діяльність цього вірного сина України. Пана Руккаса схвилювала співпраця легендарного українського командира з німцями, зокрема його участь у бойових діях проти поляків, або, як зазначив дослідник, проти “своїх колишніх друзів та колег”. Добродій Руккас розцінив це як “безпринципність” Петра Дяченка, а відтак його постать в українській історії вважає “неоднозначною”.
Суперечливе мислення демонструє київський історик, підтверджуючи тезу, що сума знань не завжди поєднується зі здатністю робити адекватні висновки.
Невже А. Руккас не розуміє, що “колеги поляки” Петра Дяченка в 1930-х роках та в час Другої світової війни були союзниками червоного тирана Й. Сталіна і ворогами України? Невже забув, що саме поляки 1920 року зрадили Українську Народну Республіку, розділивши її з червоними росіянами по Збручу, а в 1920 – 1930-х роках відзначилися нелюдською жорстокістю до українського населення Гуцульщини, Галичини, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя? А в часи Другої світової війни хіба не поляки люто боролись проти Української повстанської армії, на прапорах якої світилося гасло української державності, та місцевого населення, яке підтримувало народних месників? Невже і роль УПА в українській історії добродій Руккас оцінює “неоднозначно” – бо ж ця збройна формація, як і Петро Дяченко, теж воювала проти окупантів-поляків?
На чиєму боці виступають такі дослідники? Якими очима дивляться вони на героїчно-трагічну історію нашого народу? Очима її сусідів?
Як би не було, та нікому не вдасться забруднити імена славних воїнів нашої Батьківщини. Вони повернулися в нашу свідомість на баских конях і з чорними прапорцями на списах. Такими вони були! І черепи та кістки на їхніх чорних знаменах означали тільки одне: “Україна або смерть!”
І згадується картина, гідна пензля і пера великих митців. Степ під Вознесенськом. Гудуть гармати більшовицького панцерника. Напівпритомний командир, у тифозній гарячці, з великим зусиллям, за допомогою козаків, сідає на коня і, не маючи сили витягти шаблю, підносить руку та, ледь тримаючись у сідлі, починає смертельну атаку на школу червоних командирів...
А Нестор Галайденко?! Оббризканий ворожою кров’ю козак із дівочим обличчям, сором’язливо усміхаючись, на питання, скільки голів поклав у бою, каже: “А хто його знає?.. Рахував до 18 – а далі надокучило!..”
Я й зараз бачу цю прекрасну посмішку!
Таке не забувається... Але ж ми забули...
Вічна слава козакам і старшинам полку Чорних запорожців та їхньому легендарному командирові Петрові Дяченку!

Роман КОВАЛЬ

Книгу можна придбати, попередньо переказавши 60 грн. електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.