Пам'яті вчителя
Я сьогодні "наповнила себе тим, що має для мене сенс..." (Альона Радченко, поетеса з Ніжина)
"Чарівна ніжинська осінь, тепла й приємна" поманила туди, де "на стомлені, але ще міцні плечі дванадцяти білосніжних колон схилив у задумі посріблену голову ніжинський красень університет, оспіваний не одним поколінням талановитих літстудійців (за Ніною Арендар). "Час невблаганно стирає з пам'яті дати, події, імена, та тільки не під силу йому знищити найсвітліші спогади, глибоку вдячність і шану" (Ніна Арендар).
Ні, я не була літстудійцем, не пишу ні поезії, не ділилася спогадами, але пропустила через серце все, що сьогодні почула і побачила...
У пам'ятному 1986 році, коли сталася Чорнобильська трагедія, я, як і моя подруга Ніна Арендар (Головань), після закінчення середніх навчальних закладів, вступили до Ніжинського педагогічного інституту ім.М.Гоголя на філологічний факультет. От саме тоді Ніна стала членом літературної студії, яку очолював Павло Сердюк, доцент кадетри української літератури, кандидат філологічних наук, наш викладач.
Цього року у Павла Олександровича мав би бути столітній ювілей з дня його народження.
У книзі "Ніжинське шістидесятництво: Павло Сердюк", яку сьогодні презентували у стінах величного білого красеня на берегах ріки Остер, і яка поповнила мою особисту бібліотечку, зібрані "спогади переважно тих, кого він учив в Ніжинському педінституті: образно висловлюючись, присмалені комуністичним вогнем і вельми потоптані корені врешті дали чудові паростки - й у вихованні письменників для своєї любої серцю України, а ще маштабніше - й у вихованні цілої плеяди вчителів української мови та літератури, які легко вписалися в пориви свіжого вітру на обох Майданах у центрі Києва, що збурили світ своєю новизною в боротьбі за свободу і незалежність".
Бо "у Ніжин Павло Сердюк прибув уже не лише цілком сформованим шістдесятником, а й таким, що встиг понести покарання за свої погляди на тогочасне становище України. Шкода, все те залишилося переважно в Донецьку, звідки його поперли "за притуплення політичної пильності" й безпринциповість. І докопатися до першооснов тієї правди нині вже майже неможливо. І свідків того лихого дійства немає, і документи навряд чи збереглися".
"Та все мина, вже й спогади палають", - точно підмітив у своїй поезії Олексій Нестеренко, заслужений журналіст України, редактор Носівської районної газети у 1985-2015 роках, випускник 1973 р., колишній голова літстудії, який теж поділився своїми спогадами та з яким я тут познайомилася.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставлення до життя.
Леонід Кисельов
Іще росу босоніж можна збити
І захмеліти вранці від отав,
Та соняхи допалюють вже літо,
Яке ще вчора ніби зустрічав.
Тонка печаль у саду і городу,
Сивіють стерні і відпахнув хліб...
Поволеньки земля втрачає вроду -
Згасає, всихає, одцвіта в собі.
І мариться не зелом і не медами,
А спрагло поспішає у дощі,
Натомлена від спеки й колорадів, -
Ще в споминах про травень і хрущів...
Та все мина, вже й спогади палають,
Серпами дожинає серпень дні...
А коники сюрчливі не вгавають -
Руландами ще й досі у весні.
Олексій Нестеренко, зб. "Біля вічного багаття"
Коли ж своїми спогадами ділилась моя студентська подруга Ніна Арендар, я уявила і ніби почула "журливий скрип паркету під важкою ходою" всіма улюбленого вчителя.
"Не віриться, що незабаром зацвіте Ваша сота весна, Учителю, але десь далеко, вже ближче до Сонця. А в моїх згадках навічно залишитеся осіннім, яким уперше зустріла Вас вересневого ранку 1986 року" (Ніна Арендар)
Скільки лишень теплих слів було сказано в адресу Павла Сердюка. Лунали пісні, бо любив співати, поезії - бо сам їх писав, навчав інших і був неперевершеним критиком.
Рада була знову побачити Олександра Забарвного, познайомитися з Анатолієм Шкуліпою, одним з редакторів та упорядників цього видання, й про якого чула так багато позитивних відгуків від своєї подруги, поетеси Світлани Матвієнко.
А яка тепла зустріч відбулася з колишнім одногрупником Станіславом Зінченком!
Багато чого пригададось, бо ніколи й не забувалось, "Бо той світ, що мене колись ніжив,
Зове і щемить крізь роки" (Ніна Арендар).
Дякую, люба моя подружко, за позитивні емоції цього неперевершеного дня.
Не минає ніколи минуле.
Причаїлося в спогадах, мріях.
У душі забринить і розчулить,
Підбадьорити, утішить, зігріє.
...Не минає минуле, не гасне,
Не замулиться і не зміліє.
Те, що рідне, святе і прекрасне,
Проросте дивосадом у мріях.
Ніна Арендар, зб. "На осіннім пероні..."
Валентина МОВЧАН
"Чарівна ніжинська осінь, тепла й приємна" поманила туди, де "на стомлені, але ще міцні плечі дванадцяти білосніжних колон схилив у задумі посріблену голову ніжинський красень університет, оспіваний не одним поколінням талановитих літстудійців (за Ніною Арендар). "Час невблаганно стирає з пам'яті дати, події, імена, та тільки не під силу йому знищити найсвітліші спогади, глибоку вдячність і шану" (Ніна Арендар).
Ні, я не була літстудійцем, не пишу ні поезії, не ділилася спогадами, але пропустила через серце все, що сьогодні почула і побачила...
У пам'ятному 1986 році, коли сталася Чорнобильська трагедія, я, як і моя подруга Ніна Арендар (Головань), після закінчення середніх навчальних закладів, вступили до Ніжинського педагогічного інституту ім.М.Гоголя на філологічний факультет. От саме тоді Ніна стала членом літературної студії, яку очолював Павло Сердюк, доцент кадетри української літератури, кандидат філологічних наук, наш викладач.
Цього року у Павла Олександровича мав би бути столітній ювілей з дня його народження.
У книзі "Ніжинське шістидесятництво: Павло Сердюк", яку сьогодні презентували у стінах величного білого красеня на берегах ріки Остер, і яка поповнила мою особисту бібліотечку, зібрані "спогади переважно тих, кого він учив в Ніжинському педінституті: образно висловлюючись, присмалені комуністичним вогнем і вельми потоптані корені врешті дали чудові паростки - й у вихованні письменників для своєї любої серцю України, а ще маштабніше - й у вихованні цілої плеяди вчителів української мови та літератури, які легко вписалися в пориви свіжого вітру на обох Майданах у центрі Києва, що збурили світ своєю новизною в боротьбі за свободу і незалежність".
Бо "у Ніжин Павло Сердюк прибув уже не лише цілком сформованим шістдесятником, а й таким, що встиг понести покарання за свої погляди на тогочасне становище України. Шкода, все те залишилося переважно в Донецьку, звідки його поперли "за притуплення політичної пильності" й безпринциповість. І докопатися до першооснов тієї правди нині вже майже неможливо. І свідків того лихого дійства немає, і документи навряд чи збереглися".
"Та все мина, вже й спогади палають", - точно підмітив у своїй поезії Олексій Нестеренко, заслужений журналіст України, редактор Носівської районної газети у 1985-2015 роках, випускник 1973 р., колишній голова літстудії, який теж поділився своїми спогадами та з яким я тут познайомилася.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставлення до життя.
Леонід Кисельов
Іще росу босоніж можна збити
І захмеліти вранці від отав,
Та соняхи допалюють вже літо,
Яке ще вчора ніби зустрічав.
Тонка печаль у саду і городу,
Сивіють стерні і відпахнув хліб...
Поволеньки земля втрачає вроду -
Згасає, всихає, одцвіта в собі.
І мариться не зелом і не медами,
А спрагло поспішає у дощі,
Натомлена від спеки й колорадів, -
Ще в споминах про травень і хрущів...
Та все мина, вже й спогади палають,
Серпами дожинає серпень дні...
А коники сюрчливі не вгавають -
Руландами ще й досі у весні.
Олексій Нестеренко, зб. "Біля вічного багаття"
Коли ж своїми спогадами ділилась моя студентська подруга Ніна Арендар, я уявила і ніби почула "журливий скрип паркету під важкою ходою" всіма улюбленого вчителя.
"Не віриться, що незабаром зацвіте Ваша сота весна, Учителю, але десь далеко, вже ближче до Сонця. А в моїх згадках навічно залишитеся осіннім, яким уперше зустріла Вас вересневого ранку 1986 року" (Ніна Арендар)
Скільки лишень теплих слів було сказано в адресу Павла Сердюка. Лунали пісні, бо любив співати, поезії - бо сам їх писав, навчав інших і був неперевершеним критиком.
Рада була знову побачити Олександра Забарвного, познайомитися з Анатолієм Шкуліпою, одним з редакторів та упорядників цього видання, й про якого чула так багато позитивних відгуків від своєї подруги, поетеси Світлани Матвієнко.
А яка тепла зустріч відбулася з колишнім одногрупником Станіславом Зінченком!
Багато чого пригададось, бо ніколи й не забувалось, "Бо той світ, що мене колись ніжив,
Зове і щемить крізь роки" (Ніна Арендар).
Дякую, люба моя подружко, за позитивні емоції цього неперевершеного дня.
Не минає ніколи минуле.
Причаїлося в спогадах, мріях.
У душі забринить і розчулить,
Підбадьорити, утішить, зігріє.
...Не минає минуле, не гасне,
Не замулиться і не зміліє.
Те, що рідне, святе і прекрасне,
Проросте дивосадом у мріях.
Ніна Арендар, зб. "На осіннім пероні..."
Валентина МОВЧАН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |