Каста недоторканних?
Я прочитав 174 коментарі під виступом прем’єра Корецького про чергове перекроювання правил бронювання. І знаєте, що найбільше впадає в око? Не лайка, не обурення і навіть не відверта зневага до урядової риторики. Найпромовистіше — наскільки по-різному влада й суспільство розуміють слово «справедливість».
Прем’єр урочисто повідомляє про «чесні й зрозумілі правила». Українці у відповідь запитують, чому ці правила знову починають запроваджувати з робітників, інженерів та енергетиків, а не з чиновницької верхівки, прокурорів, суддів, поліції та численних державних адміністрацій. Чому людина, яка виготовляє зброю, повинна доводити свою незамінність, а людина, яка сидить у державному кабінеті, отримує особливий захист завдяки посаді? І чому держава, яка так любить рахувати чужі бронювання, ніяк не наважиться так само прискіпливо порахувати власні штати?
Це питання повторюється десятками голосів. Люди згадують адміністрації тимчасово окупованих територій, роздуті управлінські структури, численні допоміжні служби, силових пенсіонерів, окремі привілеї суддів і прокурорів. Їх цікавить просте: хто справді потрібний для оборони та життєдіяльності країни, а хто лише вдало влаштувався під державним дахом? Уряд говорить про рівність обов’язків, а громадяни бачать нерівність гарантій. І в цьому вся прірва між красивою промовою та українською дійсністю.
Особливо гірко читати військових. Один пише, що вже майже п’ятий рік служить і досі не знає, коли повернеться додому. Інші запитують, де законодавчо визначені строки служби, ротації, гідна оплата та гарантії для тих, хто захищає країну з 2022 року. І справді, яка дивовижна щедрість: новим військовослужбовцям уряд уже обіцяє визначений строк, збереження роботи й зарплати, тоді як люди, які роками перебувають на фронті, досі вимагають найелементарнішого — знати, коли зможуть повернутися до своїх родин. Виявляється, навіть справедливість у нас має черговість: спочатку її обіцяють у новій постанові, а потім роками не можуть забезпечити тим, кому завдячують існуванням держави.
Підприємці й працівники ставлять не менш болючі запитання. Хто ремонтуватиме трансформатори, обслуговуватиме електростанції, вироблятиме озброєння, возитиме вантажі? Один коментатор описує, як його наукоємне підприємство втрачає спеціалістів і наближається до зупинки. Інші нагадують, що без ремонтників, запчастин і досвідчених працівників не працюватиме навіть логістика. А у відповідь їм пропонують новий Координаційний центр і дивовижний обмін: хочете зберегти колектив — забезпечте «добровільне» направлення частини колективу до війська. Недарма один із дописувачів назвав це перетворенням підприємств на філії ТЦК. У державі, де виробник уже виконує безліч чужих обов’язків, йому вирішили доручити ще й комплектування армії.
Із корупцією історія ще прекрасніша. У коментарях прямо описують схеми фіктивного працевлаштування, продажу бронювання, появи на підприємствах невидимих працівників, яких ніхто ніколи не бачив. Люди знають, де шукати зловживання, і вимагають покарати їхніх організаторів. Але уряд обирає свій улюблений спосіб боротьби — додаткові погодження для всіх. Нібито нестача контролю була нашою головною бідою. Тепер чиновник отримуватиме ще більше можливостей вирішувати, кому дозволено працювати. Корупцію, виходить, знову лікуватимуть збільшенням кількості кабінетів, у яких вона може оселитися.
Окремою насмішкою над здоровим глуздом люди називають сам текст прем’єра. Спочатку він повідомляє, що для оборонної промисловості та енергетики «нічого не зміниться», а буквально наступним пунктом скасовує безумовне стовідсоткове бронювання. Коментатори миттєво помітили суперечність, яку, схоже, не помітили автори урядової промови, навіть ШІ, яким пишуть ці дебільні тексти не допоміг. І це найкраща характеристика якості сучасного управління: люди, які мають забезпечувати зрозумілі правила для цілої країни, не можуть забезпечити навіть послідовності кількох власних абзаців.
Так, є серед дописувачів і ті, хто підтримує перегляд бронювання. Насамперед через бажання припинити фіктивне працевлаштування, забезпечити ротації та дати військовослужбовцям можливість повернутися до цивільного життя. Дехто позитивно оцінює збереження робочого місця за мобілізованим працівником. Але навіть ця підтримка промовляє про те саме: суспільство вимагає справедливого розподілу обов’язків і захисту тих, хто вже служить, а не нескінченного перерозподілу привілеїв.
Найважливіше в цих коментарях — вони давно перестали стосуватися лише бронювання. Люди згадують окреме медичне забезпечення прокурорів, доходи чиновництва, посадові винятки, безкарність, корупцію та нерівність перед законом. У суспільній свідомості ці явища складаються в одну картину: в Україні формується нова адміністративна каста, для якої держава дедалі більше стає джерелом гарантій, тоді як для решти українців — джерелом нових обов’язків.
Ось звідки береться відчуття адміністративного апартеїду привілеїв. Не з абстрактних політичних теорій, а з повсякденного досвіду людей, які бачать, що одна держава встановлює для своїх громадян різні умови існування залежно від їхнього місця у владній ієрархії. Виробникові — перевірку критичності. Чиновникові — спеціальну гарантію. Військовослужбовцеві — невизначеність строку служби. Управлінцеві — чергову посаду в новоствореному центрі. І все це під урочисті промови про рівність, єдність та спільну відповідальність.
Особливо влучно висловився військовослужбовець Володимир Жиляєв: замість боротьби з тими, хто ухиляється, влада вирішила «покарати тих, хто дотримувався закону і працював у білу». Краще й не сформулюєш. Це вирок самій логіці державного управління, яка дедалі частіше спрямовує свою силу не проти зловживань, а проти тих, кого найпростіше знайти, перевірити й примусити виконувати чергові вимоги.
Я бачу в цих коментарях не відмову українців захищати свою державу, а наростання обурення тим, як держава поводиться з власними громадянами. Люди вимагають ротацій для військових, справедливості для працівників, захисту виробництва та відповідальності для посадовців. Вони дедалі виразніше розрізняють Україну, за яку воюють і працюють, та управлінську систему, яка привласнює право говорити від її імені, це найнебезпечніший для влади висновок із народної реакції: українці більше не хочуть оплачувати своїм життям, працею та майбутнім недоторканність чиновницького стану.
Прем’єр хотів пояснити чергові правила бронювання. Натомість отримав під власним дописом стихійне громадське обговорення привілейованої державної касти. Хотів розповісти про справедливість — а люди запитали, чому вона знову не починається з самої влади.
Українці потребують сильної армії, дієвої економіки та справедливої Республіки. А не держави, в якій одні воюють, інші виробляють, а треті дедалі завзятіше розподіляють між ними обов’язки, бережно, на великій відстані від народу, зберігаючи власні привілеї.
Владислав СМІРНОВ
Прем’єр урочисто повідомляє про «чесні й зрозумілі правила». Українці у відповідь запитують, чому ці правила знову починають запроваджувати з робітників, інженерів та енергетиків, а не з чиновницької верхівки, прокурорів, суддів, поліції та численних державних адміністрацій. Чому людина, яка виготовляє зброю, повинна доводити свою незамінність, а людина, яка сидить у державному кабінеті, отримує особливий захист завдяки посаді? І чому держава, яка так любить рахувати чужі бронювання, ніяк не наважиться так само прискіпливо порахувати власні штати?
Це питання повторюється десятками голосів. Люди згадують адміністрації тимчасово окупованих територій, роздуті управлінські структури, численні допоміжні служби, силових пенсіонерів, окремі привілеї суддів і прокурорів. Їх цікавить просте: хто справді потрібний для оборони та життєдіяльності країни, а хто лише вдало влаштувався під державним дахом? Уряд говорить про рівність обов’язків, а громадяни бачать нерівність гарантій. І в цьому вся прірва між красивою промовою та українською дійсністю.
Особливо гірко читати військових. Один пише, що вже майже п’ятий рік служить і досі не знає, коли повернеться додому. Інші запитують, де законодавчо визначені строки служби, ротації, гідна оплата та гарантії для тих, хто захищає країну з 2022 року. І справді, яка дивовижна щедрість: новим військовослужбовцям уряд уже обіцяє визначений строк, збереження роботи й зарплати, тоді як люди, які роками перебувають на фронті, досі вимагають найелементарнішого — знати, коли зможуть повернутися до своїх родин. Виявляється, навіть справедливість у нас має черговість: спочатку її обіцяють у новій постанові, а потім роками не можуть забезпечити тим, кому завдячують існуванням держави.
Підприємці й працівники ставлять не менш болючі запитання. Хто ремонтуватиме трансформатори, обслуговуватиме електростанції, вироблятиме озброєння, возитиме вантажі? Один коментатор описує, як його наукоємне підприємство втрачає спеціалістів і наближається до зупинки. Інші нагадують, що без ремонтників, запчастин і досвідчених працівників не працюватиме навіть логістика. А у відповідь їм пропонують новий Координаційний центр і дивовижний обмін: хочете зберегти колектив — забезпечте «добровільне» направлення частини колективу до війська. Недарма один із дописувачів назвав це перетворенням підприємств на філії ТЦК. У державі, де виробник уже виконує безліч чужих обов’язків, йому вирішили доручити ще й комплектування армії.
Із корупцією історія ще прекрасніша. У коментарях прямо описують схеми фіктивного працевлаштування, продажу бронювання, появи на підприємствах невидимих працівників, яких ніхто ніколи не бачив. Люди знають, де шукати зловживання, і вимагають покарати їхніх організаторів. Але уряд обирає свій улюблений спосіб боротьби — додаткові погодження для всіх. Нібито нестача контролю була нашою головною бідою. Тепер чиновник отримуватиме ще більше можливостей вирішувати, кому дозволено працювати. Корупцію, виходить, знову лікуватимуть збільшенням кількості кабінетів, у яких вона може оселитися.
Окремою насмішкою над здоровим глуздом люди називають сам текст прем’єра. Спочатку він повідомляє, що для оборонної промисловості та енергетики «нічого не зміниться», а буквально наступним пунктом скасовує безумовне стовідсоткове бронювання. Коментатори миттєво помітили суперечність, яку, схоже, не помітили автори урядової промови, навіть ШІ, яким пишуть ці дебільні тексти не допоміг. І це найкраща характеристика якості сучасного управління: люди, які мають забезпечувати зрозумілі правила для цілої країни, не можуть забезпечити навіть послідовності кількох власних абзаців.
Так, є серед дописувачів і ті, хто підтримує перегляд бронювання. Насамперед через бажання припинити фіктивне працевлаштування, забезпечити ротації та дати військовослужбовцям можливість повернутися до цивільного життя. Дехто позитивно оцінює збереження робочого місця за мобілізованим працівником. Але навіть ця підтримка промовляє про те саме: суспільство вимагає справедливого розподілу обов’язків і захисту тих, хто вже служить, а не нескінченного перерозподілу привілеїв.
Найважливіше в цих коментарях — вони давно перестали стосуватися лише бронювання. Люди згадують окреме медичне забезпечення прокурорів, доходи чиновництва, посадові винятки, безкарність, корупцію та нерівність перед законом. У суспільній свідомості ці явища складаються в одну картину: в Україні формується нова адміністративна каста, для якої держава дедалі більше стає джерелом гарантій, тоді як для решти українців — джерелом нових обов’язків.
Ось звідки береться відчуття адміністративного апартеїду привілеїв. Не з абстрактних політичних теорій, а з повсякденного досвіду людей, які бачать, що одна держава встановлює для своїх громадян різні умови існування залежно від їхнього місця у владній ієрархії. Виробникові — перевірку критичності. Чиновникові — спеціальну гарантію. Військовослужбовцеві — невизначеність строку служби. Управлінцеві — чергову посаду в новоствореному центрі. І все це під урочисті промови про рівність, єдність та спільну відповідальність.
Особливо влучно висловився військовослужбовець Володимир Жиляєв: замість боротьби з тими, хто ухиляється, влада вирішила «покарати тих, хто дотримувався закону і працював у білу». Краще й не сформулюєш. Це вирок самій логіці державного управління, яка дедалі частіше спрямовує свою силу не проти зловживань, а проти тих, кого найпростіше знайти, перевірити й примусити виконувати чергові вимоги.
Я бачу в цих коментарях не відмову українців захищати свою державу, а наростання обурення тим, як держава поводиться з власними громадянами. Люди вимагають ротацій для військових, справедливості для працівників, захисту виробництва та відповідальності для посадовців. Вони дедалі виразніше розрізняють Україну, за яку воюють і працюють, та управлінську систему, яка привласнює право говорити від її імені, це найнебезпечніший для влади висновок із народної реакції: українці більше не хочуть оплачувати своїм життям, працею та майбутнім недоторканність чиновницького стану.
Прем’єр хотів пояснити чергові правила бронювання. Натомість отримав під власним дописом стихійне громадське обговорення привілейованої державної касти. Хотів розповісти про справедливість — а люди запитали, чому вона знову не починається з самої влади.
Українці потребують сильної армії, дієвої економіки та справедливої Республіки. А не держави, в якій одні воюють, інші виробляють, а треті дедалі завзятіше розподіляють між ними обов’язки, бережно, на великій відстані від народу, зберігаючи власні привілеї.
Владислав СМІРНОВ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |