ВАСИЛЬ ЧЕПУРНИЙ З ІНТРИГОЮ ПРОЩАННЯ
В останньому числі «Сіверщини» з патрета на четвертій сторінці Василь Чепурний оптимістично посміхається очима, але вуса ледь вловимо настовбурчилися у якусь неясну тривогу. У тон тієї тривоги і колонка редактора додає таємничості та інтриги, що озаглавлена: «Дякую. І – до побачення!» Вся ця подякувальна стаття головного редактора «Сіверщини» складається великою мірою з перерахунку десятків імен зі всіх регіонів Чернігівщини, кому Чепурний дякує за співпрацю та багатолітню підтримку видання. І лиш у двох реченнях оптично та дипломатично він говорить про «обставини, які часом сильніші за нас», а тому, м о ж л и в о, піде з посади, та ще говорить про те, що «життя прекрасне» і що «сонце пробивається крізь хмари»…
Що то за «хмари», через які через два десятиліття редагування «Сіверщини» головний редактор зібрався «піти»?
На умовах конфіденційності «Хвиля Десни» знайшла поінформоване і близьке до «Сіверщини» джерело, яке не без умовлянь згодилося припідняти завісу песимістичної -- якщо не сказати трагічної -- фреш-колонки редактора.
Ось дослівно і майже без купюр та емоційна сповідь, яку ми почули в одній зі скромних чернігівських кав’ярень, коли надходив суботній вечір, а дощ і не збирався припинятися.
«Василь Чепурний сам винен, -- одразу винесло нищівний вердикт джерело. – Я, коли йдеться про Чепурного, то одразу згадую Семйона Семйоновича з «Діамантової руки», неперевершено зіграного Юрієм Нікуліним. Пам’ятаєте, коли Семен Семенович повернувся із турпоїздки «загниваючим» Заходом і його дружина раптом ужахнулася: «Завєрбовалі! Он же у меня такой довєрчивий! І рука. Етот гіпс! Єво питалі! Как я сразу нє догадалась…».
Так ось ключове слово в цій порівняльній характеристиці – довірливий. Саме довірливий – то є друге «я» Василя Чепурного. Ота довірливість і зіграла з ним злий і навіть жорстокий жарт.
Не знаю чи знаєте ви, але десь зо два роки тому Чепурний привів до редакції двох спонсорів і меценатів, які мали ніби то по мішку грошей і готові були з одного боку дещицю пожертвувати на вівтар демократичної патріотичної преси, а з іншого – мати звичайно ж трибуну для своїх політичних амбіцій.
Здавалося б, нормальна, поширена практика. Але не в нашому випадку. Ці двоє – не ті бізнесмени, а особливо – не ті меценати, котрі офіруватимуть копійку за ідею, це навпаки – саме ті хлопці, котрі за ту копійку вдавляться, якщо вона вибрана з власної кишені без зиску. Вони чітко прорахували з ким мають справу. Психологічний портрет Чепурного їм давно і добре відомий. Його довірливість стала для них козирем у продуманій та спланованій операції, ціль якої – «підім’яти» під себе газету. Вони робили це тихо, спокійно, без поспіху. Забрали від Чепурного печатку, бухгалтерію, все управління редакцією, а на нього звалили, власне, всю «чорнову» роботу – творення газети. Тобто відомий лозунг однієї древньої нації: «ваши гори і лєса – наши гирі і вєса».
За ці два роки важко сказати що ці бізнесмени вклали у газету, бо тільки вони знають, що вкладали і що виймали, бо за цей час поміняли аж чотирьох директорів. Факт той, що дохазяйнувалися ті, так би мовити, меценати укупі з директорами за плечима у Чепурного як той син із батьком на базарі, коли син просить батька згортати торгівлю, бо вже нема чим здачу давати.
І ось тепер прийшли до того, заради чого врешті і той тин городили. В ультимативній формі вимагають, аби Чепурний писав заяву про звільнення. Бо ти, кажуть, завалив газету, бо ти не є вдалий і успішний редактор. Тобто спеціаліст по крохмалю та ще один політик по формі і замполіт по змісту вирішили давати професійну характеристику професійному редакторові.
І справу так обставили, що Чепурного таки витискають. Витискають нахабно і грубо. Тут всі ознаки рейдерських схем. І бачите як воно виходить? Чепурний їх запросив щиро до своєї хати, посадовив за стіл з борщем і пампушками, вони добре поїли, приплямкуючи, випили плотно, їм сподобалось, і вони вже відчули себе господарями за тим столом, а справжній господар тепер і не потрібний. А навіщо він їм тепер?! Про порядність і честь тут не йдеться. Це не ті люди…».
Ми замовили з тим джерелом ще по одному «еспресо» та по 50 грамів коньяку. Дощовий вечір і присмерки за вікном кав'ярні абсолютно не спонукали, аби ми робили висновки до чужих вчинків, або давали їм характеристики.
Чепурний правильно написав про те, що життя прекрасне. І ніхто не годен збагнути чим і коли саме воно прекрасне. Наприклад, тоді, коли у тебе через плече портупея чи коли значок народного депутата? Або коли ти заробляєш добрі гроші на доброму крохмалю чи коли берешся за невластиву і незбагненну тобі редакційну політику? Та й хто зна врешті-решт чи саме редакторство із його нервами, відповідальністю вартує того, щоби якогось часу «обставини ставали сильнішими за нас»? Може, краще босим по дощу, як ми бачимо Василя Чепурного на одному з фото? Хто знає, коли нам краще? Та ніхто того не знає і ніхто не здатен угадати.
Петро Борщ і Аврора Люпин для «ХД»
Хвиля Десни
| Читайте також |
| Коментарі (2) |
|
| |
0
