Український вектор «Нового мира»
Можна дивуватися, як росіяни не те, що не знають, а – не хочуть знати української ні мови, ні культури, не зачіпаючи вже навіть і історії. Власне, може тому й не хочуть знати, що без подразнення шрамів історії не обійтись. А вона в нас – різна. Звуть себе братами, а братського знати не хочуть… Знають хіба що, як і в Маяковського, двох Тарасів, борщ та сало. Але не знають навіть української ночі… І тим приємніше помічати щиру увагу до української літератури, яку із завидною постійністю демонструє московський журнал «Новий мир».
Три числа блідо-голубого (жодних натяків, модерністи і пофігісти!) журналу подають прозу Тані Малярчук, Юрія Андруховича, Наталки Сняданко, Оксани Забужко і – прекрасні переклади Василя Стуса, виконані Дмитром Баком. Звісно, вибір сучасних авторів перевисає і сторону якраз модерністів- пофігістів і мені, як читачеві, депресняк з елементами кафкіансько- домонтовичівських фобій аж ніяк не лягає на душу. Але то вже – вибір редакції.
Зате про Стуса:» Он был и остается недосягаемой вершиной, художественной и моральной загадкой и тайной, сложнейшей и почти нерешаемой задачей не только для тех, кто существует вне космоса гибкого, певучегоЮ утонченного и громогласного украинского языка, но также и для соотечественников Стуса». Так пише Дмитро Бак, народжений в Кемеровській області, випускник філфаку Чернівецького університету, професор Російського державного гуманітарного університету, автор книги віршів російською та українською мовами, що живе у Москві.
А переклади – поруч з оригіналами. Розкішно!
Тетяна Кохановська та Міхаїл Назаренко ведуть у журналі колонку «Украинский вектор». І їх глибини аналізу української літератури не часто демонструють київські дослідники. Скажімо, химерна проза від Ільченка до сучасних бубабістів, де вільно почуваються імена Маркеса, Гоголя, Шевченка, двох Кулішів – Пантелеймона та Миколи, аналізується в контексті таки химерного роману Галини Пагутяк «Слуга із Добромиля» та геть не химерного роману Василя Шкляра «Чорний ворон». Останній, до речі, оглядачі зовсім не вважають ні антисемітським, ні ксенофобським взагалі.
Московські оглядачі чекають від української літератури Диканьки двадцять першого століття, «где насмешка и ирония станут лучшей защитой от зла, которое по своей природе ничтожно и глупо. В чем украинцы никогда и не сомневались». Отож-бо, як кажуть у Чернігові.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
