Українська опозиція: альтернатива владі чи її дублер?
Як і в більшості країн з перехідними економіками, котрі після тоталітарного минулого стали на шлях демократичного розвитку, в Україні опозиція не має значних можливостей та інструментів впливу, крім парламенту, на підготовку та ухвалення політичних рішень. Водночас, сама опозиція максимально радикалізована і схильна у своїй риториці до крайнощів. Вона прагне або повалити існуючу владу, або щонайменше розділити з нею владні посади і ресурси.(1) Українська опозиція практично не пропонує альтернативних шляхів розвитку країни, не формулює свого бачення її майбутнього і не працює над виробленням відповідних стратегій. Зводячи рівень конкуренції з владою до примітивного змагання за владний ресурс, опозиція ухиляється від виконання своєї базової політичної функції, чим завдає шкоду і українському суспільству, і самій собі. Однією з найбільших проблем української опозиції є відсутність у її лавах єдності.
Основна причина, на наш погляд, полягає в багатопартійності української політичної системи, яка зумовлює ситуацію, коли низка великих партій не бажають домовлятися з дрібнішими і, відповідно, ділитися з ними майбутньою квотою місць у парламенті.
Ілюструвати цю тезу може і поточна ситуація, що склалася всередині «Об’єднаної опозиції», котра представляє собою коаліцію партій «Батьківщина», «Фронт змін», «Громадянська платформа» та інших. Українські експерти вже зараз заявляють про те, що в регіонах точаться постійні конфлікти між найбільшими учасниками об’єднання – партійними структурами «Батьківщини» та «Фронту змін».
Причиною суперечок є активне просування «Фронтом змін» на чолі з Арсенієм Яценюком своїх представників до списку кандидатів в депутати на парламентські вибори, а також намагання цієї політичної сили перехопити вплив «Батьківщини» на опозиційний електорат.(2)
Українське суспільство опинилося в ситуації, коли опозиція не має ані бажання, ані можливостей, ані здібностей грамотно і послідовно критикувати дії уряду та вносити власні конструктивні пропозиції щодо виправлення політичних помилок та мобілізації громадськості у разі порушення владою демократичних норм і прав людини.
Інакше кажучи, опозиція не виконує роль контролера влади, що тягне за собою дисбаланс усієї політичної системи. Відсутність повноцінного контролю дій влади з боку опозиції, популістські обіцянки і пасивність опозиційних лідерів призводять до того, що українські громадяни й досі асоціюють опозицію з постаттю екс-прем’єра Ю.Тимошенко, хоча та вже тривалий час перебуває в ув’язненні й практично не бере участі у політичному житті.
Відтак не дивно, що соціологи фіксують падіння рейтингу опозиції після того, як стараннями влади прізвище Тимошенко було вилучене з виборчого списку «Об’єднаної опозиції».
Вже зараз соціологи прогнозують суспільну підтримку Партії регіонів на рівні 25%. Друге місце за «Об’єднаною опозицією» – 15-20%, третє – за партією «УДАР», очолюваною В.Кличком, що, за попередніми підрахунками, набирає 12-14%, четверте – за Комуністичною партією, підтримка якої становить близько 7-9%.
На межі подолання 5% бар’єру перебувають право-радикальне ВО «Свобода» та партія Н.Королевської «Україна – Вперед!». У цьому контексті також варто зауважити, що однією з провідних тенденцій нинішньої виборчої кампанії є значне падіння довіри до українських соціологічних компаній.(3)
Варто зазначити, що розчарування українців опозицією вже почало набувати гротескних форм. Так, активісти створили у мережі Facebook сторінку під назвою «Референдум про вступ України в США» і розраховують зібрати під цим «референдумом» 3 млн. підписів. У разі збору достатньої кількості підписів ініціатори акції мають намір готувати відповідні документи для подання у Конгрес США. На їхню думку, ініціатива отримає значну підтримку, оскільки «усім набридло жити в злиднях, а на опозицію надії немає».(4)
Утім, попри суспільне розчарування і складні політичні умови в Україні, включно з різними формами тиску влади на опозиційних політиків, у опозиції залишається шанс поновити довіру народу і почати бодай частково реалізовувати функцію контролю над владою.
Першим кроком на цьому шляху повинна стати консолідація зусиль усіх опозиційних партій для недопущення масштабних фальсифікацій і зловживань з боку влади на парламентських виборах, що відбудуться 28 жовтня 2012 року.
Другим кроком має стати об’єднання опозиційних сил у новому складі парламенту після виборів. Якщо цього не відбудеться, то можна буде констатувати, що опозиція в Україні виступає лише дублером влади і нічим не здатна перешкодити руйнуванню демократії в Україні.
(1) http://www.academia.org.ua/?p=397(2) http://hvylya.org/analytics/hishhnyie-kroliki-pozhirayut-batkivshhinu.html(3) http://www.pravda.com.ua/news/2012/09/17/6972886/(4) http://vlasti.net/news/149888
Коментар Фонду „Спочатку Люди”: Реальна опозиція сьогодні перебуває за ґратами. Те, що іменується опозицією, насправді представляє собою поєднання грошей, особистих інтересів та нестримного прагнення до влади. Чого іще очікувати від людей, більшість із яких не має чіткого уявлення про принципи роботи демократичного уряду та роль демократії у політичній системі? Чому люди не вірять партіям? Чому вже ніхто зовсім не вірить соціологам?
Україна зайшла у політичну безвихідь. Які причини до цього призвели?
По-перше, політичні партії остаточно втратили ідеологічне наповнення: комуністи – не комуністи, соціалісти – не соціалісти, християнські демократи - не християни і не демократи. Усе, що ці «клуби за інтересами» здатні запропонувати виборцеві, – це більш-менш впізнавані обличчя і популістські гасла.
Брак ідей підкріплюється відсутністю законів, які б вимагали від політичних партій альтернативних політичних стратегій. Наслідки такої ситуації не важко передбачити. Достатньо лише побіжного погляду на рекламні щити, аби позбутися решток сумнівів – за посмішками кандидатів немає абсолютно нічого. Складається враження, що однотипні і бліді гасла писані однією рукою. Вони не несуть жодного послання, і це не дивно – їхнім авторам просто нічого сказати. Вони вже навіть не напружуються над складанням передвиборчих програм, над бодай позірним намаганням запропонувати альтернативу. Натомість кидаються банальними популістськими кліше та обіцянками. Сповнені порожньої риторики, телевізійні дебати перетворилися на обмін звинуваченнями та образами, замість того щоб стати платформою для пошуку рішень найболючіших проблем.
Здавалося б, партія "Батькsвщина" Юлії Тимошенко, маючи величезний політичний досвід завдяки довгому перебуванню при владі та активній роботі на міжнародній арені, могла запропонувати план національного розвитку. Та що вимагати від партії, якщо сама Ю.Тимошенко вважає, що маніфест своєї політичної сили можна помістити на одному аркуші!..
Здавалося б, Віталій Кличко, який довгий час жив і працював за кордоном, може сформулювати змістовний план, але, схоже, він також потрапив у полон популістських гасел.
Комуністи упродовж останніх років без жодних заперечень голосували в унісон із Партією регіонів, а сьогодні закликають до повернення у 1917 рік, пропонуючи повернути землю селянам та заводи робітникам. Невже ніхто не сказав їм, що 20 років тому 92% населення України проголосувало саме за це, а тому земля і заводи формально не належать владі?
Олігархи сьогодні старанно розкладають яйця в різні кошики, фінансуючи різні проекти, у тому числі партію Н.Королевської, яка, схоже, вирішила, що зможе пройти у парламент виключно завдяки своїй усмішці на численних білбордах та залученню у партійний список зірок на зразок футболіста Андрія Шевченка, – навіть після того, як він оголосив, що переїжджає з родиною до США…
За статистикою, опозиційні партії можуть сукупно подолати Партію регіонів. У зв’язку з цим виникають певні сумніви щодо дійсних намірів олігархів. Може, вони фінансують слабких кандидатів, щоб розпорошити голоси опозиції? Чи підтримують власних висуванців-мажоритарників, котрі згодом у парламенті гратимуть потрібну їм скрипку? Чи, може, дійсно непокояться щодо розростання впливу Президента і його оточення, а відтак планують підрізати керманичу крила?
Так чи інакше, треба усвідомлювати, що в нашій країні немає збалансованої та дієвої політичної системи. Жодна з партій не зацікавлена у веденні державницької політики, а відтак і у розробці далекоглядної стратегії. Усі вони сприймають ці парламентські вибори як можливість дорватися до влади і до державного бюджету. Доля України їх мало цікавить, а ті, кого цікавить, на жаль, не здатні сьогодні суттєво вплинути на ситуацію.
| Читайте також |
| Коментарі (2) |
|
| |
0
