реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО

Українці Польщі пильнують свою національну ідентичність

11-Чер-10 1297 0.0 0
Перемишль — місто тисячолітньої історії на східному прикордонні Польщі: півтори-дві години автомобілем від Львова, кілька хвилин від українсько-польського кордону. Місто на одному з гомінких перехресть Європи. Свого часу було внесене видатним нашим державотворцем, київським князем Володимиром Великим до складу могутньої Київської Русі. Це до відома тих, хто нині малює якісь “обрізані” карти давньої України. Згодом місто було одним зі східних форпостів знаменитого короля Польщі Казимира Великого. Потім, після розділів Польщі, ці землі, як і загалом цей багатостраждальний куток Європи, вся Галичина, східна — українська і західна — польська, кочували по різних імперіях.

Нині це повітове місто Підкарпатського воєводства. А до 1999 року, до адмінреформи й укрупнення регіонів, було центром Перемишльського воєводства. Це небагаті південно-східні регіони країни. Небагаті, звичайно, за польськими мірками, бо дай, Боже, нам жити так. 68 тисяч населення. Працюють, навчаються, народжують і виховують дітей, ходять до церкви, а тут, окрім домінуючої в країні католицької церкви, дуже сильні позиції греко-католицької та православної конфесій. Чарівне місто, насичене пам’ятками історії та культури.

Але зараз я торкнуся лише однієї теми — так би мовити українського Перемишля. Короткий екскурс в історію. Досить згадати про десятиліття примусової асиміляції українців Надсяння, як і сусідніх густонаселених українцями південно-східних регіонів Польщі. Апогеєм цієї недолугої політики комуністичної влади стала сумновідома повоєнна акція “Вісла”. Тоді з цих країв було депортовано понад сто тисяч українців, яких примусово розселили здебільшого на півночі Польщі. Потім були десятиліття тихої асиміляції, коли не кожен наважувався назвати себе українцем. Після падіння комуністичного режиму 20 років тому і становлення нової Польщі ця ганебна політика припинилася, хоча спадщина минулого дає про себе знати по сьогодні.

Отож під час чергової поїздки до міста я не міг обминути української тематики. Тим більше, до цього спонукала важлива й довгоочікувана подія: українській громаді Перемишля нарешті було повернуто Народний дім. Відібрано його було у ті ж повоєнні роки, коли депортації не обмежувалися просто виселенням українців — відбулося їх справжнє пограбування. Було забрано не лише особисте майно, а й громадське, в тому числі заклади, аналогічні нашій “Просвіті”, яка активно діяла тут десятки років. Отак було відібрано й Народний дім української громади Перемишля, споруджений на свої кошти українцями понад сто років тому. Понад півстоліття центральна і місцева влада чинила перепони Об’єднанню українців Польщі, його Перемишльському відділу, аби не повертати цей Народний дім. І ось після візиту до Польщі Президента України Віктора Ющенка у вересні 2009 року, відвідин ним Перемишля питання нарешті було вирішено. Польська влада ухвалила рішення передати Народний дім українській громаді.

Щоправда, зараз цей чотириповерховий будинок у самісінькому центрі міста не радує багатолюддям. Осідок Перемишльського об’єднання ОУП, бібліотека місцевої ”Просвіти”, актовий зал — це поки що все, де теплиться громадське життя. Від рішення влади до урочистого відкриття Народного дому в його оновленому вигляді шлях нелегкий і займе понад рік. Бо в будинку чимало приміщень орендують під офіси місцеві фірми, є і заселені квартири. Тож міська влада має спершу знайти приміщення, куди їх усіх відселити. Не один місяць займуть юридичні формальності. Нарешті, будинок потребує великого ремонту. Коштів в ОУП нема. Надія — на отримання гранта від Євросоюзу, а також на підтримку польської діаспори, насамперед американської.
Словом, з урочистим відкриттям оновленого дому доведеться зачекати. Але українська громада працює: гуртується довкола Народного дому, церковних парафій, відзначає українські свята, дати нашої історії, розвиває народні таланти. Українці зі вдячністю прийняли привезені мною подарунки від ”Просвіти” — випущені нашим товариством книги, касети й диски української музики, просвітянські газети «Сіверщина» і «Слово Просвіти». Попит на все це неабиякий. Тому сподіваймося, що не лише “Просвіта”, а й інші громадські організації України, культурницькі, наукові заклади, наша держава активно допомагатимуть братам-українцям закордоння.
Неподалік від Народного дому розташована ще одна установа, яка плідно працює задля українства, зміцнення контактів між двома нашими державами. Це Південно-східний науковий інститут, потужна громадська організація, яка вже не один десяток років відома своєю видавничою діяльністю, співпрацею з ученими, викладачами, студентами України. Інститут радо приймає гостей з України, які приїжджають попрацювати тут, скористатися найбільшою в Польщі українською бібліотекою, численними архівними матеріалами. В активі Інституту — видання збірників із життя українців Польщі, інших цікавих книг. Ось, наприклад, один з альманахів — “Nowa Ukraina” (“Нова Україна”). Випуск присвячений темі Голодомору в Україні.

А ось щойно виданий музичний збірник ”Пісня для чоловічих квартетів”. Автор — отець Михайло Вербицький. Так, саме він, автор музики нашого Національного гімну “Ще не вмерла Україна”. Відомий церковний діяч і композитор написав чимало духовних та світських творів. Вербицький народився і більшу частину життя прожив у цих краях, на Підкарпатті, тут же й похований. Вдячні українці бережуть і пропагують його творчу спадщину.

Одним із подвижників української справи, активним дослідником української Польщі, українсько-польських зв’язків є заступник директора Південно-східного наукового інституту пан Олександер Колянчук. У свої доволі вже немолоді роки об’їздив і обходив українські терени Підкарпаття, зібравши по крихтах багатющий історичний матеріал. Особливо плідно пан Олександер працює в царині української військової історії. Його перу належить чимало книг про визвольні змагання періоду Української Народної Республіки, співпрацю УНР зі щойно відродженою незалежною Польщею. Стараннями історика встановлено місця поховання сотень, якщо не тисяч, українських патріотів, які після поразки Української революції 1917 — 1920 років волею долі опинилися тут, на східних теренах Польщі. Тепер активісти ОУП намагаються робити все, щоб доглядати ці окремі поховання і цвинтарі воїнів УНР.

І ось нова книга Олександера Колянчука — “Українські генерали в Польщі. Політична еміграція в роках 1920 — 1939. Біографічний словник”. Видана польською мовою, але є україномовний довідковий матеріал. Ця фундаментальна праця розповідає про долю більш як 120 українських генералів — політичних емігрантів. У переважній більшості це інтерновані після поразки у війні з більшовиками в 1920 році військові армії Української Народної Республіки. Чимало з них прожили останні роки тут, на цих польських теренах, де й були поховані. Унікальне видання із багатющим фактологічним матеріалом. У книзі є і розповідь про п’ятьох уродженців Чернігівщини.

Українці Польщі прагнуть не забувати про свою національну ідентичність. Це непросто після століть асиміляції, на зміну якій прийшла глобалізація, яка підштовхує забути, хто ти є. Тому хотілося б закликати нашу українську спільноту активніше допомагати братам-українцям зарубіжжя у їхніх національних справах.

Петро АНТОНЕНКО




Теги:національна ідентичність, Петро Антоненко, Олександр Колянчук, українці Польщі


Читайте також



Коментарі (0)
avatar