Тоді теж йшов сніг...

На секунду задрімав, і прокинувся ніби від гуркоту за вікном – а то всього лише йшов сніг.

Сніг проковтнув місто. У білій ваті щезли вогні і звуки. Небо стало низьким, світ перетворився на затишну невеличку кімнату.

Я одягнувся і вибіг слідкувати за снігом. У його русі була певна логіка. Він то швидко летів повз ліхтарі, зливаючись у майже вертикальні смуги, то завмирав, вдивляючись у своє віддзеркалення у вікнах.

Попри всі принади літа, ніщо не зрівняється за красою із зимою, і фантазія сама домальовує таємниці навколо, переміщає часі. Всередині прокидається дитина, радіє снігу і дивується – звідки в мене це доросле тіло, звідки ці спогади, хіба це все було зі мною?

***
21 лютого 2014 року ввечері теж був схожий снігопад. Мене везли четверо, з целофановим пакетом на голові. Коли машина зупинилася, я попросив дати помолитися перед смертю. Мене поставили на коліна обабіч дороги і сказали – молись. Я молився.

Сніг зробив так, що я не почув, як поїхала їх машина. Після дуже довгої паузи я зрозумів, що навколо немає нікого.

Коли я стягнув зі своєї голови пакет, то побачив – ніч, світло ліхтарів, цей пухкий сніг, що падав зверху. Небо було таким же низьким, по-дружньому близьким і затишним.

Я широко посміхнувся небу ротом, щербатим од вибитих зубів, і потроху пішов шукати людей.

Ігор ЛУЦЕНКО