Постать

Мені назустріч іде постать, ми на мить зустрічаємося очима. Лише тисячну секунди треба, щоб очі розказали все - все, я більше не дивлюся на нього. Очі сказали незрівнянно більше, ніж невелика вада у його ході.
Проходжу повз. Незручно показувати, що я ненароком прочитав те, що він приховує.
Лише в спину кидаю контрольний погляд. Так, одна нога у нього металева.

***
Країна виривається з моїх рук і падає спати, щосили кутається у чудернацькі, ніяким чином не пов’язаними з реальністю примарами. Вулиці завалені сплячими тілами і склом очей. Соцмережі, канали і сайти; співаки і блогери, політики і письменники. Сплять, сплять, сплять.
Армія сповнена героїв й утікачів. Покровськ обходять з півночі. Мій Красноармійськ, у котрий я назавжди приїхав у 2014-му весною, як у першу ніч у лікарняному підвалі спав з зарядженим на запобіжнику автоматом; з тих пір, з Красноармійська, мій час розвернувся назад і я лише молодію. Армія сповнена героїзму і приниження.

***
В його очах — незавершений бій. Чому мені сумно, звідки це співчуття? Воно ж зовсім не про фізичні болі, що він переніс, цей чоловік з металічною ногою.
Ті битви народили в нас всередині дітей. Котрих, на відміну від решти людства, по-справжньому шкода. Що далі буде з цими дітьми, навіщо вони прийшли цей світ, хто їх кинув сюди без пояснень?

Ігор ЛУЦЕНКО