Тепло зимового кришталю
Зима вже на зламі, але дні ще короткі, та пливуть повільно до далекої пристані весни. Але ж пливуть до неї, невідворотної і жаданої, через білі хуги-сніговиці, шпаркі морози і раптові відлиги, після яких усе довкружжя набуває якогось особливого казкового змісту.
Здається, ще вчора сірі акації, поодинокі вербини і навіть білокорі красуні-берізки, обшугані вітрами, налякані холоднечею, сумували вздовж дороги в чеканні тепла. Та нараз небо засміялося сонцем, війнуло теплом з півдня – і пухкі високі кучугури поприсідали здивовано, а під ногами зачавкало, як напровесні. Спогодя ще й дощик сипнув. Щоправда, якийсь несправжній – дрібний, колючий. Та недарма ж січень називають владикою холоду. Ловив не дочасні дощини і розвішував на гіллі дерев.
Небо, що донедавна сміялося сонцем, за ніч вимерхло, а вже вранці раптово постаріло, його овид був, як обличчя у баби – зморшкуватий і втомлений. І знову із-за обрію пекуче дихнуло морозом. І вже затим владика холоду пороздмухував хмари, як пір’їни. І сонце тисячами промінців заблищало на спресованому відлигою снігу, колихнув вітерець – і замерзлі вчорашні дощини дзвеніли на обвислому гіллі дерев.
Хоч і поспішав у далеке село, та не зміг не зупинитися, аби якийсь час помилуватися кришталевою казкою січня. Навіть донедавна невиразні голі акації у срібних накидках здавалися красунями. А що вже берізки! У чорних панчохах на відземках стовбурів, у кришталевому намисті. Наречені та й годі. Засмутив лише зчрнілий пеньок, що вистромився з-під снігу. Комусь приглянулося доросле дерево, спиляв на домашню потребу, не подумавши, що дві берізки залишилися без матері. Горнуться одна до одної. Перемерзли на звідусюдних вітрах, чи, може, сиріткам певніше і затишніше в гурті.
Уже в дорозі запримітив зайця. Вискочив з снігової проталини, поклав довгі вуха на спину і покотився у глибину поля клубком сріблястого диму. І знову – тиша. Тільки сніг виблискує сліпучо-біло.
Уже на околиці села радісно сплеснув у долоні: снігурі! Жарогруді такі рідкісні нині птахи. Та хіба лише вони! Пташкам дедалі важче сусідити з людьми технічної ери. Надії на куточки порятунку – заповідники і заказники – не виправдалися. Ще донедавна хвалили степову цілину Асканії-Нова, та і там, кажуть, загинув останній степовий орел. Чорний крук, сіра ворона та горобці з синичками – ось чи не все зимове птаство і нашої Чернігівщини. Наробили нейлонових газонів, музикальних соловейків, та живої природи бездушною синтетикою не заміниш. Одначе ж, будують хороми на берегах річок, випилюють ліси, вистрілюють дичину на болотах. Невже немає кому в час екологічної тривоги сіяти розумне, добре і вічне?
Відмахуюся від невеселих роздумів і знову милуюся чарами січня. В зимовому сріблі дерева, кришталево прозоре поле і дорога світиться візерунками колій. Та нараз ловлю себе на думці: наскільки б збагатили картину снігурі, ці червоні квіти на білім снігу.
Микола БУДЛЯНСЬКИЙ
Здається, ще вчора сірі акації, поодинокі вербини і навіть білокорі красуні-берізки, обшугані вітрами, налякані холоднечею, сумували вздовж дороги в чеканні тепла. Та нараз небо засміялося сонцем, війнуло теплом з півдня – і пухкі високі кучугури поприсідали здивовано, а під ногами зачавкало, як напровесні. Спогодя ще й дощик сипнув. Щоправда, якийсь несправжній – дрібний, колючий. Та недарма ж січень називають владикою холоду. Ловив не дочасні дощини і розвішував на гіллі дерев.
Небо, що донедавна сміялося сонцем, за ніч вимерхло, а вже вранці раптово постаріло, його овид був, як обличчя у баби – зморшкуватий і втомлений. І знову із-за обрію пекуче дихнуло морозом. І вже затим владика холоду пороздмухував хмари, як пір’їни. І сонце тисячами промінців заблищало на спресованому відлигою снігу, колихнув вітерець – і замерзлі вчорашні дощини дзвеніли на обвислому гіллі дерев.
Хоч і поспішав у далеке село, та не зміг не зупинитися, аби якийсь час помилуватися кришталевою казкою січня. Навіть донедавна невиразні голі акації у срібних накидках здавалися красунями. А що вже берізки! У чорних панчохах на відземках стовбурів, у кришталевому намисті. Наречені та й годі. Засмутив лише зчрнілий пеньок, що вистромився з-під снігу. Комусь приглянулося доросле дерево, спиляв на домашню потребу, не подумавши, що дві берізки залишилися без матері. Горнуться одна до одної. Перемерзли на звідусюдних вітрах, чи, може, сиріткам певніше і затишніше в гурті.
Уже в дорозі запримітив зайця. Вискочив з снігової проталини, поклав довгі вуха на спину і покотився у глибину поля клубком сріблястого диму. І знову – тиша. Тільки сніг виблискує сліпучо-біло.
Уже на околиці села радісно сплеснув у долоні: снігурі! Жарогруді такі рідкісні нині птахи. Та хіба лише вони! Пташкам дедалі важче сусідити з людьми технічної ери. Надії на куточки порятунку – заповідники і заказники – не виправдалися. Ще донедавна хвалили степову цілину Асканії-Нова, та і там, кажуть, загинув останній степовий орел. Чорний крук, сіра ворона та горобці з синичками – ось чи не все зимове птаство і нашої Чернігівщини. Наробили нейлонових газонів, музикальних соловейків, та живої природи бездушною синтетикою не заміниш. Одначе ж, будують хороми на берегах річок, випилюють ліси, вистрілюють дичину на болотах. Невже немає кому в час екологічної тривоги сіяти розумне, добре і вічне?
Відмахуюся від невеселих роздумів і знову милуюся чарами січня. В зимовому сріблі дерева, кришталево прозоре поле і дорога світиться візерунками колій. Та нараз ловлю себе на думці: наскільки б збагатили картину снігурі, ці червоні квіти на білім снігу.
Микола БУДЛЯНСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |