Справжні чоловіки білих сорочок не носять

Часом ловлю себе на думці, що скучив за білими сорочками.

За тим неймовірним відчуттям, коли пахуча і ще тепла після прасування біла сорочка лягає на тіло.
За поглядом у дзеркало, коли уважно стежиш, як із кожним защепленим ґудзиком наче збираєш себе докупи.
За магією, що враз додає внутрішнього відчуття елегантності і впевненості в собі.

За це, але не тільки, люблю білі сорочки. Це мій улюблений елемент гардеробу і я маю їх удосталь різного типу й фасону. Це для мене (був) цілком рутинний, буденний одяг – часом навіть для праці з дому, коли зовсім нікуди не виходив. З роками я навчився мудрості вдягати білу сорочку для себе, а не напоказ.

Перші вибухи повномасштабного вторгнення надіслали мені чіткий сигнал, що надходить епоха, в якій незаймана білість вишуканої сорочки стає недоречністю. Того злощасного ранку звуки ракетних ударів розбудили мене у Білогородці під Києвом, бо 24 лютого я мав вилетіти з Жулян у Вільнюс на презентацію литовського перекладу роману «Карбід».

У моїй подорожній валізці було зовсім мало речей, бо в такі короткі виїзди беру лише книжку, лептоп, косметичний несесер, чисту білизну й білі сорочки в розрахунку одна на день. Дорогою в д’юті-фрі до цього джентльменського набору докуповую ще літрове віскі, як і належить письменникові, який летить презентувати книжку. Але зараз не про це.

Вдосвіта, коли почалося вторгнення, я глянув на свою валізку і усвідомив: вона належить людині, якою я був учора. Новий час диктує свої умови, в якій витонченість і пов’язана з нею крихкість стають якщо не слабкістю, то баластом.

Колись герой одного з моїх романів запросто міг епатувати бравадною тезою – справжні чоловіки носять білі сорочки.
Але настав час, коли ця фраза змінилася: справжні чоловіки носять піксель.

Андрій ЛЮБКА