Колумбійський письменник про загибель Амеліної
Колумбійський письменник Ектор Абад описав у колонці для El Pais останні миті перед російським ракетним ударом, який забрав у нас Вікторію Амеліну.
"Ще кілька днів тому мені було невтямки, що таке балістична ракета Іскандер. Насправді я нічого не знаю про зброю, не служив у армії і жодного разу не стріляв навіть із пістолета. Можна сказати, що я максимально яскравий варіант пацифіста – боягуз. Але оскільки саме Іскандер у мене на очах убив письменницю Вікторію Амеліну, я відчував обов’язок з’ясувати, що це за зброя.
Почнімо з того, що ця російська іграшка вартує три мільйони доларів, важить чотири з половиною тонни, її можна запускати з відстані 500 кілометрів, вона летить з надзвуковою швидкістю (понад 2000 метрів на секунду) і з такою точністю, що може відхилитися від цілі на п’ять метрів максимум. І так, ця суперточна зброя впала за якийсь десяток метрів від нас.
Для чого витрачати стільки зусиль і ресурсів, і бити так прицільно по якомусь простому ресторану? Російська розвідка– читати служба дезінформації та поширення брехні – спочатку заявила, що це не вони, а українська армія; тоді що по піцерії “Ріо” вдарили помилково; пізніше уточнили, наполягаючи на законності цілі, що другий поверх ресторану слугував “пунктом тимчасової дислокації командного складу 56-ої мотопіхотної бригади ЗСУ”. Слід зазначити, що в ресторані не було другого поверху і жодна бригада там не розміщувалась.
Усі іноземні журналісти, які приїжджали до Краматорська, харчувались у цьому ресторані і знають, що це місце є (а точніше було) чим завгодно, але не військовим пунктом. Військові туди заходили, звісно, коли у дні відпустки зустрічалися з рідними. Але це було звичне місце зустрічей – насамперед мешканців Краматорська, міста, яке на початку російського вторгнення налічувало 200 тисяч мешканців, і сьогодні всього 80 тисяч. У такому разі чому і для чого витрачати стільки ресурсів і бити так прицільно по цивільному об’єкту? Вікторія нам розповідала про це в іншому місці: аби провчити і покарати населення, яке не хоче бути російським і не зустрічало росіян з відкритими обіймами.
Що робили ми у Краматорську, місті за 40 кілометрів від фронту, в ресторані? Цю історію варто розповісти від самого початку, тож заберу у вас два параграфи часу. Я і Серхіо Харамійо, верховний комісар у справах миру і колишній заступник міністра оборони Колумбії, поїхали до Києва на запрошення Книжкового арсеналу – я мав провести автограф-сесію для одного з моїх романів, який нещодавно вийшов українською, а Серхіо – представляти кампанію “¡Aguanta Ucrania!” (“Тримайся, Україно!”, медійна кампанія з поширення інформації про Україну, запущена інтелектуалами, журналістами, культурними діячами і активістами у країнах Латинської Америки – перекл.). Оскільки я теж беру участь у цій кампанії з самого початку і закликаю приєднуватися до неї своїх колег у країнах Латинської Америки, то теж виступав на презентації цієї ініціативи на підтримку України. У презентації також брали участь володарка Нобелівської премії з України Олександра Матвійчук, президент Українського ПЕНу Володимир Єрмоленко, колумбійська журналістка Каталіна Ґомес у ролі модераторки, і бідолашна Вікторія Амеліна. Я сидів поруч із нею.
Під час презентації ми показували відео, яке закінчувалося гімном України, що його зіграв на кларнеті Пакіто Д’Рівера. Численних відвідувачів Арсеналу це зворушило до сліз. То було в суботу. Ми планували повертатися до Польщі у понеділок, але Серхіо і Каталіні спало на думку, що нашу кампанію треба презентувати далі, а крім того, документувати жахіття і злочини, скоєні росіянами, варто зблизька. Боягузливий я почав вигадувати різні відмазки, аби не їхати, але друзі спростовували усі мої заперечення. Коли ми в неділю вечеряли з Вікторією, вона так надихнулась нашою латиноамеринською солідарністю з Україною, що сказала, що й сама поїде з нами до Донецької області. Вона востаннє з’їздила би туди перед літературною резиденцією у Франції на рік, де збиралась дописати книжку свідчень про воєнні злочини Росії. Наступного дня у понеділок (я не хотів їхати, а Вікторія – так) ми вдосвіта вирушили у дев’ятигодинну дорогу на 550 кілометрів з Києва до Краматорська.
Компанія Амеліної була запорукою нашого знайомства із жахіттям війни і жорстокістю російських військових як у перші тижні вторгнення, так і протягом року потому. Вона показала нам дім, звідки росіяни забрали поета Володимира Вакуленка – потім вони його піддали тортурам, убили двома пострілами і закопали у братській могилі – так чинилося у 40-их роках минулого століття з євреями. З огляду на мою одержимість Голокостом, я скористався поїздкою і для власного інтересу: ми зупинились на околицях Харкова, аби побачити пам’ятник понад 15 тисячам жертв-євреїв, яких вбили і закопали у братських могилах. У своїй кампанії “денацифікації” України президент, який найбільш з 1945-го нагадує Гітлера – Путін – знищив менору, що позначала місце нацистських злочинів.
Ми бачилися і говорили з офіцерами і солдатами української армії. Вони не мають нічого спільного з нацистами, можу запевнити. А якщо у чомусь і винні, то це в тому, що військо залишається надто радянським, тобто у ньому багато параної (що зрозуміло, це ж війна), неповороткості і неефективності (що під час війни дуже шкідливо). Ми познайомились із дуже приємним українським військовим, другом Амеліної, з постійною ангельською посмішкою на обличчі, який пояснив нам, що завжди був переконаний пацифістом, але при цьому певен, що Путін і його агресори використовують і розуміють тільки одну мову – сили. Діалог і дипломатія провалились. Хочемо ми цього чи ні, єдиний варіант, який маємо на сьогодні – протистояти злу зі зброєю.
Останній рік Вікторія відійшла від художньої літератури і присвятила себе пошуку і документуванню воєнних злочинів, скоєних агресорами. Утім є воєнний злочин, який вона особисто вже не зможе задокументувати: той, який вчинили проти неї. Найближчі місяці я присвячу тому, щоб написати про цей жахливий злочин, розповісти про нього прискіпливо і детально, усупереч російській пропаганді та брехні. Це мій обов’язок перед справедливістю в абстрактному розумінні і справедливістю, що одного дня має настати за конкретно цей жахливий злочин, скоєний проти великої й сміливої колеги, письменниці віку моєї доньки, у якої сиротою залишився десятирічний син. Це мій обов’язок щонайменше перед цією десятирічною дитиною, аби ще через десять років цей хлопчик точно знав, як убили його сміливу, яскраву і приємну маму.
Поки що я розповім вам тільки про останню мить, коли Вікторія Амеліна була при свідомості. Я сидів навпроти неї на терасі ресторану. Оскільки там діє сухий закон, Вікторія замовила безалкогольне пиво. Серхіо Харамійо наповнив мою склянку льодом і чимось схожим на яблучний сік. Вікторія глянула на мою склянку: “Схоже на віскі”, – сказала вона і посміхнулась. У той момент на нас впав Іскандер, впало пекло, з неба. Зараз у Вікторії дім на небі. Не у християнському чи мусульманському розумінні, ні. На цьому нематеріальному небі, небі розуму, дуже людському, яке ми звемо пам’яттю"
Андрій ЛЮБКА
"Ще кілька днів тому мені було невтямки, що таке балістична ракета Іскандер. Насправді я нічого не знаю про зброю, не служив у армії і жодного разу не стріляв навіть із пістолета. Можна сказати, що я максимально яскравий варіант пацифіста – боягуз. Але оскільки саме Іскандер у мене на очах убив письменницю Вікторію Амеліну, я відчував обов’язок з’ясувати, що це за зброя.
Почнімо з того, що ця російська іграшка вартує три мільйони доларів, важить чотири з половиною тонни, її можна запускати з відстані 500 кілометрів, вона летить з надзвуковою швидкістю (понад 2000 метрів на секунду) і з такою точністю, що може відхилитися від цілі на п’ять метрів максимум. І так, ця суперточна зброя впала за якийсь десяток метрів від нас.
Для чого витрачати стільки зусиль і ресурсів, і бити так прицільно по якомусь простому ресторану? Російська розвідка– читати служба дезінформації та поширення брехні – спочатку заявила, що це не вони, а українська армія; тоді що по піцерії “Ріо” вдарили помилково; пізніше уточнили, наполягаючи на законності цілі, що другий поверх ресторану слугував “пунктом тимчасової дислокації командного складу 56-ої мотопіхотної бригади ЗСУ”. Слід зазначити, що в ресторані не було другого поверху і жодна бригада там не розміщувалась.
Усі іноземні журналісти, які приїжджали до Краматорська, харчувались у цьому ресторані і знають, що це місце є (а точніше було) чим завгодно, але не військовим пунктом. Військові туди заходили, звісно, коли у дні відпустки зустрічалися з рідними. Але це було звичне місце зустрічей – насамперед мешканців Краматорська, міста, яке на початку російського вторгнення налічувало 200 тисяч мешканців, і сьогодні всього 80 тисяч. У такому разі чому і для чого витрачати стільки ресурсів і бити так прицільно по цивільному об’єкту? Вікторія нам розповідала про це в іншому місці: аби провчити і покарати населення, яке не хоче бути російським і не зустрічало росіян з відкритими обіймами.
Що робили ми у Краматорську, місті за 40 кілометрів від фронту, в ресторані? Цю історію варто розповісти від самого початку, тож заберу у вас два параграфи часу. Я і Серхіо Харамійо, верховний комісар у справах миру і колишній заступник міністра оборони Колумбії, поїхали до Києва на запрошення Книжкового арсеналу – я мав провести автограф-сесію для одного з моїх романів, який нещодавно вийшов українською, а Серхіо – представляти кампанію “¡Aguanta Ucrania!” (“Тримайся, Україно!”, медійна кампанія з поширення інформації про Україну, запущена інтелектуалами, журналістами, культурними діячами і активістами у країнах Латинської Америки – перекл.). Оскільки я теж беру участь у цій кампанії з самого початку і закликаю приєднуватися до неї своїх колег у країнах Латинської Америки, то теж виступав на презентації цієї ініціативи на підтримку України. У презентації також брали участь володарка Нобелівської премії з України Олександра Матвійчук, президент Українського ПЕНу Володимир Єрмоленко, колумбійська журналістка Каталіна Ґомес у ролі модераторки, і бідолашна Вікторія Амеліна. Я сидів поруч із нею.
Під час презентації ми показували відео, яке закінчувалося гімном України, що його зіграв на кларнеті Пакіто Д’Рівера. Численних відвідувачів Арсеналу це зворушило до сліз. То було в суботу. Ми планували повертатися до Польщі у понеділок, але Серхіо і Каталіні спало на думку, що нашу кампанію треба презентувати далі, а крім того, документувати жахіття і злочини, скоєні росіянами, варто зблизька. Боягузливий я почав вигадувати різні відмазки, аби не їхати, але друзі спростовували усі мої заперечення. Коли ми в неділю вечеряли з Вікторією, вона так надихнулась нашою латиноамеринською солідарністю з Україною, що сказала, що й сама поїде з нами до Донецької області. Вона востаннє з’їздила би туди перед літературною резиденцією у Франції на рік, де збиралась дописати книжку свідчень про воєнні злочини Росії. Наступного дня у понеділок (я не хотів їхати, а Вікторія – так) ми вдосвіта вирушили у дев’ятигодинну дорогу на 550 кілометрів з Києва до Краматорська.
Компанія Амеліної була запорукою нашого знайомства із жахіттям війни і жорстокістю російських військових як у перші тижні вторгнення, так і протягом року потому. Вона показала нам дім, звідки росіяни забрали поета Володимира Вакуленка – потім вони його піддали тортурам, убили двома пострілами і закопали у братській могилі – так чинилося у 40-их роках минулого століття з євреями. З огляду на мою одержимість Голокостом, я скористався поїздкою і для власного інтересу: ми зупинились на околицях Харкова, аби побачити пам’ятник понад 15 тисячам жертв-євреїв, яких вбили і закопали у братських могилах. У своїй кампанії “денацифікації” України президент, який найбільш з 1945-го нагадує Гітлера – Путін – знищив менору, що позначала місце нацистських злочинів.
Ми бачилися і говорили з офіцерами і солдатами української армії. Вони не мають нічого спільного з нацистами, можу запевнити. А якщо у чомусь і винні, то це в тому, що військо залишається надто радянським, тобто у ньому багато параної (що зрозуміло, це ж війна), неповороткості і неефективності (що під час війни дуже шкідливо). Ми познайомились із дуже приємним українським військовим, другом Амеліної, з постійною ангельською посмішкою на обличчі, який пояснив нам, що завжди був переконаний пацифістом, але при цьому певен, що Путін і його агресори використовують і розуміють тільки одну мову – сили. Діалог і дипломатія провалились. Хочемо ми цього чи ні, єдиний варіант, який маємо на сьогодні – протистояти злу зі зброєю.
Останній рік Вікторія відійшла від художньої літератури і присвятила себе пошуку і документуванню воєнних злочинів, скоєних агресорами. Утім є воєнний злочин, який вона особисто вже не зможе задокументувати: той, який вчинили проти неї. Найближчі місяці я присвячу тому, щоб написати про цей жахливий злочин, розповісти про нього прискіпливо і детально, усупереч російській пропаганді та брехні. Це мій обов’язок перед справедливістю в абстрактному розумінні і справедливістю, що одного дня має настати за конкретно цей жахливий злочин, скоєний проти великої й сміливої колеги, письменниці віку моєї доньки, у якої сиротою залишився десятирічний син. Це мій обов’язок щонайменше перед цією десятирічною дитиною, аби ще через десять років цей хлопчик точно знав, як убили його сміливу, яскраву і приємну маму.
Поки що я розповім вам тільки про останню мить, коли Вікторія Амеліна була при свідомості. Я сидів навпроти неї на терасі ресторану. Оскільки там діє сухий закон, Вікторія замовила безалкогольне пиво. Серхіо Харамійо наповнив мою склянку льодом і чимось схожим на яблучний сік. Вікторія глянула на мою склянку: “Схоже на віскі”, – сказала вона і посміхнулась. У той момент на нас впав Іскандер, впало пекло, з неба. Зараз у Вікторії дім на небі. Не у християнському чи мусульманському розумінні, ні. На цьому нематеріальному небі, небі розуму, дуже людському, яке ми звемо пам’яттю"
Андрій ЛЮБКА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |