Яса Хорватії

За моїми суб'єктивними враженнями після тижня на двох велелюдних хорватських фестивалях (Загреб і Рієка) та десятків супровідних розмов - не тільки з журналістами, видавцями, читачами, а й із таксистами та офіціантами, бо мовний бар'єр між українською й хорватською не такий непроникний, щоб на третій день не почати впадати в суржик ("Како є Єзик?" - з величезним інтересом питає таксист, коли ти закінчуєш телефонну розмову з домом, і ти йому весело відповідаєш: "Українська!" - і далі ви вже спілкуєтесь кожне по-своєму, прекрасно розуміючись навзаєм), - так от, за моїми, кажу, суб'єктивними відчуттями, ніде інде, окрім іще як у країнах Балтії, нас не розуміють настільки "з півслова" (і навіть без слів!) - і так не бояться, що США не дадуть Росії програти: тут це значить, що "зупинена" 30 років тому війна вмить буде вийнята "з морозилки", і сусід-сателіт РФ - Сербія, яка тиждень тому врочисто оплакала сребреницького різника Ратко Младича як національного героя ("Героя?! Святого!" - обурено поправляють мене хорватські друзі), повернеться назад на ті самі, зарослі 30-літньою травою позиції ("Я думав, другої війни на моєму віку вже не буде, - казав мені один молодий поет, - і тільки коли Росія на вас напала, зрозумів, що нічого тоді в 1990-ті не скінчилось, завтра це може бути тут!").

- Скажи їй, що моя дочка в університеті вчить українську! - просить хорватський колеґа, коли вони з видавцем разом відвозять мене в аеропорт і виходять обняти на прощання: мовчки, міцно, так, ніби я вирушаю на війну, а не далі в подорож, - і для них воно так і бачиться: я представляю країну, котра наразі є єдиним 100%ково певним ґарантом і їхнього миру і свободи. І вони цього свідомі.

Оксана ЗАБУЖКО