«Сіверщина» і мій перший досвід з… міліцією
Газета "Сіверщина" приймає вітання з нагоди 20-річчя свого заснування Газета «Сіверщина» почалася для мене з газети «За Україну!». Так вона називалася у часи занепаду перебудови, коли патріотичну пресу відповідно до «ринкових законів» ще не ховали на далекі полиці кіосків. Навпаки – найбільш ходові газети «За Україну!» Петра Антоненка і «Громада» Віталія Москаленка клали ближче до покупця, бо ці схожі тоді на самвидав творіння вільної думки розходилися немов гарячі пиріжки.
Пригадую, як побачив «Сіверщину» вперше у чернігівському кіоску біля ринку «Нива» і приємно здивувався новій газеті. Лише потім зрозумів, що це «ребрендинг» «За Україну!».
Газетно-журналістська справа затягла мене пізніше далекого 1994-го року, коли став «реалізатором вільної преси». Пам’ятаю ті часи, коли в асортименті у мене було аж 4 найменування: «Данкор», «Из первых рук», «Черниговский полдень» і… «Сіверщина» з «програмою на наступний тиждень».
Останні дві газети намагався лобіювати, реалізуючи на своїх точках якомога більше примірників. Із «Сіверщиною» пов’язана і яскрава історія моїх перших стосунків з міліцією, коли «погребли» до опорного пункту центрального ринку за мою довгу суперечку, принизливо змусивши вивернути сумки і кишені. Ветеран «Народного Руху» і його секретар Михайло Данилюк тоді виписав мені довідку реалізатора, яка для міліції і її підконтрольних місць у ті «лихі» початку 90-х була слабеньким аргументом.
Пізніше вже й сам розносив газету роздрібним реалізаторам. Спостерігаючи, як читачі буквально розмітають з лотків свіжий номер у четвер вранці з портретом і автографом тоді ще української співачки Ірини Білик, який вона дала газеті у середу ввечері. Від участі у цьому якісному динамічному процесі буквально розпалювалися азарт і гордість.
Романтика тих часів полягає у чистоті намірів, великій кількості читаючої публіки і медійних можливостях, які українська спільнота, на жаль, не реалізувала.
Чому? В контексті останніх подій згадуються історичні паралелі. Колись татари наказали Данилу Галицькому розібрати вежі і фортеці, які він звів на захист своєї держави. Щоб уникнути кровопролиття, Данило підкорився.
Шкода, що в сучасному світі нам теж складно зводити власні українські вежі. В тому числі й медійні. Як і в ті давні часи, правила пишемо чомусь не ми, а пишуть їх нам. Бо під соусом демократії і свободи подається їхнє заперечення. У власній державі українців відсторонили від власного медіа-простору на різних рівнях. На низовому рівні це антиконкурентне середовище, яке можна назвати яким завгодно бізнесом без вживання слова «медіа». Там неможливо конкурувати, ставлячись до журналістики серйозно. Не верхньому рівні це відчуження від фінансового і частотного ресурсу. Останнє є національним надбанням, але скільки українських радіостанцій окрім «Ери ФМ» здійснюють мовлення у Чернігові?
Як виживають газети? Можу лише сказати, що українські журналісти-фанатики, які народили і підтримують свої видання, вам про це не розкажуть. Чому не розкажуть? А тому що виживання української газети чи сайту – це диво, яке не має формули. «Батьки» видань вже й самі не володіють рецептурою, просто вдається якось знаходити на власні ЗМІ у мінімально необхідних для цього кількостях. Як? Це невідомо, аби хотілося!
Повертаючись до аналогій, бажаю на 20-річчя «Сіверщини» все-таки знайти рецепт зведення отієї міцної української медіа-фортеці, щоб об неї нарешті розбилися хвилі навколишнього агресивного океану. Зрештою, потрібно повернути журналістам право на професію, аби маніпулятивні технології «прохідного двору» недобросовісно не видавалися за ту саму «журналістику». Отоді все буде добре. З вірою сподіваюся, що громада колись поверне собі смак до якісного чтива.
Передплатник «Сіверщини»,
журналіст дружнього тижневика
і шеф-редактор www.SVOBODA.fm
Олег ГОЛОВАТЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |