Що на серце лягло

...Колись мій батько у відповідь на моє доскіпування, чому він записав, що я народилася 31 грудня 1949 року, в якому прожила тільки 6 годин, а не 1.1.1950, сказав:-Бо небо не обманеш!За ці шість годин ти скільки всього пережила: познайомилася з матір'ю і зі мною, покаталася в кареті і найголовніше- мама назвала тебе твоїм іменем!

Народилася я в Кривому Розі в бараці на гірняцькій Деконці. Моя мама, машиністка електровоза на руднику Артема, прийшла зі зміни, прилягла, а тут я почала народжуватися. Мій батько, тоді гірняк, бурильний майстер, збирався зробити вінігрет, варив квасолю, аж тут таке, побіг за лікарями, і тут- коронна штука цієї події: за криворізьку "швидку" правила карета, запряжена кіньми. Доки вона доїхала, я вже народилася. Але нас з матір'ю всеодно забрали в лікарню. Батько побіг слідом, квасоля згоріла. Було багато диму в хаті. А на вулиці пішов лапатий сніг. Медсестра запитала маму, як вона назве дівчинку.
-А вас як звуть?
-Люба.
-Хай буде Люба.

Ця історія мені подобається, бо попереду у моїх батьків була війна, батькове остарбайтерство, обоє були сільськими дітьми з одного краю, за якихось 50 км від Кривого.

Там, у Софіївці, стоїть їхня перша й остання, власноруч зведена хата- її коробку батько й два моїх діди "били"з криворізького шлаку, а на перестінки пішов лампач та саман з софіївської глини й соломи, якої батькові, вже вченому агрономові, виписали в колгоспі "Побєда".Золота, післяжнивна солома, колюча, необімнята- я топтала її з глиною, а мати приливала водою.Мої ступні легко вміщалися в дерев'яній формі, але, коли разом з мамою ми бралися витрясати лампачину на траву, сили в моїх руках ще не вистачало.
Зате своє десятиріччя я зустрічала в нашій хаті,яку я полюбила, дарма що, коли я прокинулася, то перше, що побачила -зрідка розкидані по стіні паростки пророслого ячменю. Ну, ви знаєте, що додавали до глини, якою вигладжували стіни? Кінські кізяки. Влітку вони були головною тягловою силою, то ж на фураж і вівса, і ячменю, і пшенички підсипали. І моя хата трішки зазеленіла голочками, допомагаючи фікусові, рядженому мною під ялинку, створювати ілюзію свята, неодмінною умовою якого було вітання від батька - рівно о 18 годині він дозвонювався мені: - З днем народження, Любо!А з Новим роком вітатимеш ти!
То була еталонна радість життя.

Батько помер, не доживши до 70. Мама пережила його на кілька місяців. А я їх обох пережила за віком.
Нині мені 75. Прокинулася від ваших вітань, друзі. Подумала, що люблю криворізький сніг, коней, софіївське дитинство, пшениці переджнивні, батьків, і нові роки, які ніколи не давали мені святкувати лише день народження. І сьогодні це прекрасно - моє життя було і є просто життям в мені, в родині, в Україні...

Сьогодні, коли я втішено розглядала вітання в фб від ранніх друзів, кріпко кілька раз бабахнуло. Московські зуби кришаться об нашу землю. Сьогодні у моїх святих- обличчя наших воїнів. Молюся до Вас і за Вас. І вірю, що Україна вистоїть. Вірю серцем, кров'ю, душею, кожною сльозиною вірю...

Кожну людину дивує її народження- як озвалася душа на очі батьків, на ім'я, чому пам'ятаєш і цінуєш саме ці спогади, ці дороги, цих людей, яких втрачаєш і не можеш забути, чи відчувають вони нашу любов і тепер, чи запам'ятають діти й онуки те, що тобі хотілося б,ч и інше, незнане й невгадане?!

Ох, якими вони є прекрасними і різними, оті 75!Іноді мені здається, що це все те найкраще, що я бажала собі і людям, іноді - що це було оте різне, від чого -ні мені, ні людям...

Люблю сокровенно тих, кого люблю.Дякую всім, хто були до мене прощаючими і розуміючими.

Сьогодні - Василя й Меланки. Мого батька і роду день. І день, коли я ходила вперше щедрувати. Не ради вареника в сметані. А радости ради, яку бачила у ваших очах. Радіймо життю!- така моя порада, бо в радості розкривається і збувається людина вповні.

І про такі бажані подарунки. Найкращі для мене ті, які ви почнете зі слів:-А пам'ятаєш, Любо, як одного разу...
І в тому спогаді будуть дві краплі радості - ваша і моя.Будьмо!

Любов ГОЛОТА