Загадка Григора Тютюнника

...Це було на третій день березня 1980 року. Мені на робочий радійний телефон подзвонила Світлана Йовенко. Її усміхнений голос звучав загадково:
-А хочеш привітати Григора з премією?
Я заспішила:
-Звичайно ж, Світлано, передавай мої вітання Григору Михайловичу, а також перекажи, що тут, в Дніпрі, ми всі радіємо за нього!
-А ти йому все скажи сама! Григір прийшов до нас у "Вітчизну", даю йому трубку, говори!
Озвався Григір Тютюнник: -Здорова будь, Любо!

Звичайно ж, говорила я хвилюючись і боячись не сказати щось дуже важливе:і про "Вогник далеко в степу", і про мої улюблені оповідання, й про те, як моє покоління шанує його. Бо він і є той письменник, присутність якого в літературі змушує бути самокритичним і шануватися...

Григір Михайлович подякував стримано, але голос його був приязний до мого хвилювання. До захопленого мого багатослів'я.Тому я наважилася і нагадала, що пам'ятаю його розповідь про те, як має починатися продовження "Климка": "Прокидаюся вранці - білим-біло.Я думаю - сонце, а воно випав сніг..." То чи скоро... Раптом розмова урвалася довгим гудком. Світлана перенабрала знову.
-Що це було?У тебе телефон несправний?- Запитав Григір Михайлович.
-Так, з цим телефоном таке буває. Ми одне одному кажемо: "фашист вставив викрутку"...
-Угу...Фашист вставив викрутку,- повторив Григір Михайлович.Було відчутно, що його настрій дещо змінився.Запитав, чи скоро вийде моя збірка, і ми попрощалися.

А вже за кілька днів всі, хто був читачами Григора Тютюнника, хто любив його і захоплювався ним,таким осібним і виразно самобутнім, телефонували одне одному,перепитували, плакали й не могли повірити...
Озираючись в той далекий березень, зрозуміла, що саме він став межею, за якою залишилося радісне захоплення феноменоменальним улюбленим Григором Тютюнником.

Натомість прийшло й не полишає бажання знайти відповідь на запитання : чому так сталося?Як могла Україна втратити такого письменника?У ньому відчувалася така внутрішня свобода і сила, що , здавалося, смерть не наважиться наблизитися до нього ще довго.І хоч з його оповідань і повістей прочитується драматична авторська біографія , але ж- така сила й воля до життя, що він видавався і мусив би бути безсмертним...З того часу, розуміючи глибину втрати, яка не заростає ні шаламенними роками змін і революцій, ні новими іменами,ми, його читачі, намагаємося нічого не пропустити: перевидання відновлених після цензурних втручань творів,оприлюднене листування, ощадливі, але промовисті щоденники і записники Григора Тютюнника (світла пам'ять О.Неживому!), як і спогадів тих, хто знав Григора Михайловича й товаришував та спілкувався з ним :Анатолія Шевченка, Петра Засенка,В.Білоуса,Павла Малєєва, Лариси Мороз, Михайла Слабошпицького, Василя Шкляра, сина Феодосія Рогового, Юрія Рогового і ще багатьох, хто згадував чи писав про письменника Тютюнника-Івана Дзюби, Олеся Гончара,Павла Загребельного, інших письмеників, не довіряти яким підстав немає.

Григір Михайлович доброзичливо ставився до молодших (я вже якось згадувала, як з легкої руки Василя Шкляра в березні 1977 року Тютюнник приїхав в Ірпінь напередодні прийому до Спілки, читав нам цілий вечір "Три зозулі з поклоном"і всі ми:Анатолій Кичинський, Михайло Пасічник,Михайло Шевченко, Алла Тютюнник, інші мої перевесники можуть розповісти свої тодішні й наступні враження про цю неймовірну Людину.

Ні, я не мала щастя спілкуватися з Григором Михайловичем часто, але навіть епізодичні (та, пересвідчуюся,- не прохідні зустрічі) не просто запам'яталися,- вплинули на мене.Бо, як писав Михайло Слабошпицький,"Григір Тютюнник, якого давно немає з нами фізично, височіє далеко попереду.Там, куди ми йдемо, чи, принаймні, хочемо дійти.Така особливість лише деяких письменників- вони не лишаються тільки в своєму часі.Навіть і якщо їхня сюжетика цілковито йому присвячена.Такі письменники - константи.Бо ж і найсуворіша переоцінка цінностей для них не страшна. Жодній інфляції вони не піддаються."..

Ось, скажімо, одна білялітературна історія. На запрошення Івана Федоровича Драча надіслала вірші у "Вітчизну". Півроку - ні друку, ні звістки. Аж тут - якась нарада молодих в Києві.Їду і одразу йду в редакцію. Застаю там лише Б.А.Буркатова, який повідомляє мені, що Драч в Єревані, а свого листа я можу пошукати "он там". В чималенькій скирті конвертів знаходжу й свій, нерозкритий. Прошу дозволу забрати його. Й втікаю, розгублена і присоромлена.

Наша нарада звкінчується третього дня. І звісно ж, перед вечірніми поїздами, всі, хто ще має кілька годин, йдуть в "Еней" і тісненько всідаються за столами. Разом із відомими .За нашим столом (чи не за запрошенням М.Шевченка) - Григір Тютюнник.
Сидить, слухає, про що і як говоримо. Раптом на фоні розписів Базилевича з'являється Іван Драч. Мені хотілося сховатися під стіл, але - не встигла. Метр підійшов і привітався.
Сказав, що я даремно забрала конверт.Сама ж бачила, скільки там інших нетерплячих.
-Бачила,- кажу.-А навіщо ж ви запрошуєте надсилати вірші?
-З часом всі надрукуються.
Але...Ось зі мною чоловік з "Радянської України".Він надрукує швидко, а я напишу передмову.
- Я не хочу в "Р.У."...Я ж у "Вітчизну" зверталася...
-Ну як хочете.
Мій улюблений поет Іван Драч (це без іронії) зітнув плечима.
- Я в більярдну зайшов,- пояснив комусь на запрошення присісти за стіл.І пішов - вигравати.
Я вдавала, що розглядаю малюнки на стіні збоку, щоб ніхто не помітив, як мені прикро.
Бачу, що Григір Михайлович теж виходить.А через кілька хвилин з'являється разом з Іваном Федоровичем.І Драч мені говорить:-Любо, Григір вважає, що я маю вибачитись.Вибачте, я й справді мав би вчасно читати вірші, які мені надсилають з областей.

Я мовчки киваю, бо вражена.Тютюнниковим вчинком.Він мене прочитав...
Мені справді ніяково.Попрощавшись з Драчем,прощаюся і з товариством та з Григором Тютюнником: мовляв, мені пора на поїзд...Той, хто написав найкращі оповідання, всміхається й тепло киває мені головою, схиленою на праве плече:Тютюнник вдає, що браво грає на баяні!Ну точно ж - не на гармошці!

Далі буде, коли захочете.

Любов ГОЛОТА