Рушник у подарунок
Тендітні дівочі руки бережно вищипують поодинокі стеблинки дерену з квітучо-барвінкового могильного покриву...
…Познайомилися Євгенія з Павлом у маєтку поміщиків Малявок у селі Левоньки, де обоє були в услужінні. Високий, чорнявий і самовпевнений красень, зовні схожий на цигана, Павло заполонив дівоче серце. А які гарні слова говорив, зізнаючись у коханні й обіцяючи одружитися! Повірила до безтями закохана наївна дівчина, віддаючись парубкові душею і тілом.
Революція 1905 року внесла певні корективи в життя багатьох людей. Хтось від неї потерпав, а хтось, навпаки, збагачувався, намагаючись побільше нахапати чужого. Серед останніх був і Павло, який брав участь у погромах панських маєтків, зокрема і своїх роботодавців. Революційні події швидко вщухли, награбоване довелося повертати. Заплямувавши репутацію, колишнє тепле місце хлопець втратив. Довелося тікати і шукати собі роботи деінде. Невідь-скільки сліз довелося пролити Євгенії, втративши коханого та ще й залишившись із його дитиною під серцем...
1906 року народилася дівчинка. Парафіяльний священник, чи зваживши, що на подвір’ї родини квітує вікова липа, чи знайшовши підказку в церковних святцях, охрестив дитину Олімпіадою — Липою, по-сільському...
Біологічний батько свою доньку проігнорував, навіть «оччу не показав». Рідний дядько — материн брат — став новонародженій хрещеним, давши племінниці не лише своє прізвище, а й батьківство. Євгенія, втративши надії повернути свого коханого Павла, невдовзі вийшла за іншого. Народилося ще четверо дітей. Вітчим падчерку не любив: рідні діти спали на печі, а напівсирота — на підлозі на соломі. Дав закінчити лише перший клас, зваливши хатню роботу та відповідальність за молодших сестер і брата на дитячі плечі. Після передчасної смерті матері чужа дитина вітчимові стала зовсім не потрібна. Тож дев’ятирічна дівчинка вдалася до пошуків рідного батька. Люди знали, навіть провели дитину в село Москалі і вказали на батьківське обійстя...
35-річний Павло на той час ще бурлакував, дуривши дівчатам та молодицям голови своїми марними обіцянками. Його самовпевненість злилася докупи з професійною жорстокістю — наслідком роботи околодочним у в’язниці. На час візиту доньки Павла не було вдома, у батьківській хаті порядкував його брат Іван з дружиною Аксиннею. Власне, вони і зустріли несподівану гостю. Дядина Аксиння запросила дитину до хати, посадила за стіл, пригостила пирогами, а розібравшись у чому справа, загорілася бажанням залишити дівчинку в себе. «Я їй і спідницю свою перешию, і свитку...» — переконувала хатніх...
Не забарився і рідний батько дівчинки. «Ходімо погомонімо», — блиснув на доньку хижими очима і повів дитину межею в самий кінець городу в берег. Там, упритул до людських городів, прилягало болото із численними приватними копанками. Найбільша з них — Панська. Донька довірливо слідувала за батьком, сподіваючись на добрі слова, та натомість прозвучало як грім серед ясного неба: «Бачиш копанку? Ще раз до мене прийдеш — утоплю!»...
1921 рік. 41-річний Павло нарешті одружується, пішовши в прийми до Наталії — вдови нещодавно померлого від пневмонії Семена Олійника.
Рік 1943-й. Звинувативши у смерті свого сина, батько партизана двома вистрілами впритул вбиває Антоновицького бургомістра Михайла Черв’якова. Павло, на той час знову одинак, сходиться з бургомістровою вдовою Раїсою. Загалом жилося непогано, доки співмешканка була здорова. А коли в неї трапився інсульт, проявив чергове немилосердя — поспішив оформити в пансіонат аж у село Вишеньки Коропського району, де бідолашна й померла...
…Чимало літ і зим минуло після невдалих відвідин донькою рідного батька. Шукати притулку дитині довелося в родині хрещеного, де знову втягнулася в роботу.
Навіть уже вийшовши заміж і ставши матір’ю чотирьох доньок, Олімпіада із жахом згадувала той день, коли вона, дев’ятирічна дитина, тікаючи від рідного батька, пробиралася через лісові хащі додому...
А якось повернувшись з роботи, застала у своїй хаті чоловіка, що бавився з її дітьми. У спогадах зринуло батькове обличчя — хоч уже й постарілий, і сивочолий, але впізнала. Скам’яніле серце не здригнулося: «Коли був мені потрібен, то я тобі не треба була, а тепер ти мені ні до чого...»
…Ніхто не чекає старості, а вона приходить сама і без запрошення. Колишній фраєр перетворився в хирлявого діда. Профукавши свою родину, пригорнувся до сусідів, яким і залишив усе, що мав. Допомагав сусідці ростити і бавити її донечку Аллочку, будувати нову хату, у якій знайшлася невеличка присінешня кімнатка і для нього. Можливо, все було б і не так погано, та сусідчин приймак виявився п’яницею-дебоширом. Діставалося всім. Уже зовсім немічному Павлові з дитиною в мішку доводилося тікати з дому, ховаючись по сусідах. Та п’яний «зять», траплялося, знаходив їх і там. Старий тин, у якому кублились сичі, сусіди замінили на двометровий паркан — довелося відмежовуватися від неспокійної родини. Здавалося, дідові Павлу давно пора було б на спочинок, та, вочевидь, Бог дав йому часу пригадати всі свої гріхи та покаятися.
18.01.1971 року відлетіла Павлова душа. Перед сусідками, що обряджали небіжчика, постало зі слідами від «зятевих» побоїв тіло 91-річного старця...
…Через зарослі сливняку по занедбаному сільському кладовищі пробираються двоє: сивобородий дядько і молода дівчина. Час тут зрівняв усе. Ані горбика, ані западинки не залишилося від колишніх поховань. «Ось імовірне місце поховання Аксинні і всього Лаврінового роду», — почувши це від свого провідника, дівчина прив’язує до найближчого деревця віночок і встромляє в землю пластиковий букетик.
«Дякую за спідницю і за свитку», — тихенько промовляє, схрестивши руки на грудях...
Обоє повертаються назад через зарослі, сідають на велосипеди і колесять далі, бо попереду ще кілометрів п’ять до місця останнього Павлового спочинку...
Радониця 23.03.2023 року. Біля могили Подорвана Павла Дмитровича вперше зустрічаються його названа онука, та сама Аллочка, яку дід ховав від п’яного батька, і Людмила — рідна праправнучка його і кинутої ним Євгенії.
Чи думали ви, чоловіче, що знайдеться колись рідна кровинка, яка не лише впише ваше ім’я в родинний синодик, а й схоче торкнутися могили свого нерозсудливого прапрадіда, ставши віхою на шляху до примирення давно відійшлих душ...
*Цей дещо незвичайний рушник потрапив на очі Людмили саме тоді, коли вона вперше дізналася про свого прапрадіда і коли досліджувалася пов'язана з ним родинна історія понад столітньої давності. Під ініціалами «А Д» дівчина завбачила ту доброзичливу дядину Аксинню Подорван (д.п. Дахно). Дивний збіг чи не правда? А раптом, цей рукотвор, пройшовши свого часу через довжицький базар, повернувся назад додому?
Юрій ДАХНО
…Познайомилися Євгенія з Павлом у маєтку поміщиків Малявок у селі Левоньки, де обоє були в услужінні. Високий, чорнявий і самовпевнений красень, зовні схожий на цигана, Павло заполонив дівоче серце. А які гарні слова говорив, зізнаючись у коханні й обіцяючи одружитися! Повірила до безтями закохана наївна дівчина, віддаючись парубкові душею і тілом.
Революція 1905 року внесла певні корективи в життя багатьох людей. Хтось від неї потерпав, а хтось, навпаки, збагачувався, намагаючись побільше нахапати чужого. Серед останніх був і Павло, який брав участь у погромах панських маєтків, зокрема і своїх роботодавців. Революційні події швидко вщухли, награбоване довелося повертати. Заплямувавши репутацію, колишнє тепле місце хлопець втратив. Довелося тікати і шукати собі роботи деінде. Невідь-скільки сліз довелося пролити Євгенії, втративши коханого та ще й залишившись із його дитиною під серцем...
1906 року народилася дівчинка. Парафіяльний священник, чи зваживши, що на подвір’ї родини квітує вікова липа, чи знайшовши підказку в церковних святцях, охрестив дитину Олімпіадою — Липою, по-сільському...
Біологічний батько свою доньку проігнорував, навіть «оччу не показав». Рідний дядько — материн брат — став новонародженій хрещеним, давши племінниці не лише своє прізвище, а й батьківство. Євгенія, втративши надії повернути свого коханого Павла, невдовзі вийшла за іншого. Народилося ще четверо дітей. Вітчим падчерку не любив: рідні діти спали на печі, а напівсирота — на підлозі на соломі. Дав закінчити лише перший клас, зваливши хатню роботу та відповідальність за молодших сестер і брата на дитячі плечі. Після передчасної смерті матері чужа дитина вітчимові стала зовсім не потрібна. Тож дев’ятирічна дівчинка вдалася до пошуків рідного батька. Люди знали, навіть провели дитину в село Москалі і вказали на батьківське обійстя...
35-річний Павло на той час ще бурлакував, дуривши дівчатам та молодицям голови своїми марними обіцянками. Його самовпевненість злилася докупи з професійною жорстокістю — наслідком роботи околодочним у в’язниці. На час візиту доньки Павла не було вдома, у батьківській хаті порядкував його брат Іван з дружиною Аксиннею. Власне, вони і зустріли несподівану гостю. Дядина Аксиння запросила дитину до хати, посадила за стіл, пригостила пирогами, а розібравшись у чому справа, загорілася бажанням залишити дівчинку в себе. «Я їй і спідницю свою перешию, і свитку...» — переконувала хатніх...
Не забарився і рідний батько дівчинки. «Ходімо погомонімо», — блиснув на доньку хижими очима і повів дитину межею в самий кінець городу в берег. Там, упритул до людських городів, прилягало болото із численними приватними копанками. Найбільша з них — Панська. Донька довірливо слідувала за батьком, сподіваючись на добрі слова, та натомість прозвучало як грім серед ясного неба: «Бачиш копанку? Ще раз до мене прийдеш — утоплю!»...
1921 рік. 41-річний Павло нарешті одружується, пішовши в прийми до Наталії — вдови нещодавно померлого від пневмонії Семена Олійника.
Рік 1943-й. Звинувативши у смерті свого сина, батько партизана двома вистрілами впритул вбиває Антоновицького бургомістра Михайла Черв’якова. Павло, на той час знову одинак, сходиться з бургомістровою вдовою Раїсою. Загалом жилося непогано, доки співмешканка була здорова. А коли в неї трапився інсульт, проявив чергове немилосердя — поспішив оформити в пансіонат аж у село Вишеньки Коропського району, де бідолашна й померла...
…Чимало літ і зим минуло після невдалих відвідин донькою рідного батька. Шукати притулку дитині довелося в родині хрещеного, де знову втягнулася в роботу.
Навіть уже вийшовши заміж і ставши матір’ю чотирьох доньок, Олімпіада із жахом згадувала той день, коли вона, дев’ятирічна дитина, тікаючи від рідного батька, пробиралася через лісові хащі додому...
А якось повернувшись з роботи, застала у своїй хаті чоловіка, що бавився з її дітьми. У спогадах зринуло батькове обличчя — хоч уже й постарілий, і сивочолий, але впізнала. Скам’яніле серце не здригнулося: «Коли був мені потрібен, то я тобі не треба була, а тепер ти мені ні до чого...»
…Ніхто не чекає старості, а вона приходить сама і без запрошення. Колишній фраєр перетворився в хирлявого діда. Профукавши свою родину, пригорнувся до сусідів, яким і залишив усе, що мав. Допомагав сусідці ростити і бавити її донечку Аллочку, будувати нову хату, у якій знайшлася невеличка присінешня кімнатка і для нього. Можливо, все було б і не так погано, та сусідчин приймак виявився п’яницею-дебоширом. Діставалося всім. Уже зовсім немічному Павлові з дитиною в мішку доводилося тікати з дому, ховаючись по сусідах. Та п’яний «зять», траплялося, знаходив їх і там. Старий тин, у якому кублились сичі, сусіди замінили на двометровий паркан — довелося відмежовуватися від неспокійної родини. Здавалося, дідові Павлу давно пора було б на спочинок, та, вочевидь, Бог дав йому часу пригадати всі свої гріхи та покаятися.
18.01.1971 року відлетіла Павлова душа. Перед сусідками, що обряджали небіжчика, постало зі слідами від «зятевих» побоїв тіло 91-річного старця...
…Через зарослі сливняку по занедбаному сільському кладовищі пробираються двоє: сивобородий дядько і молода дівчина. Час тут зрівняв усе. Ані горбика, ані западинки не залишилося від колишніх поховань. «Ось імовірне місце поховання Аксинні і всього Лаврінового роду», — почувши це від свого провідника, дівчина прив’язує до найближчого деревця віночок і встромляє в землю пластиковий букетик.
«Дякую за спідницю і за свитку», — тихенько промовляє, схрестивши руки на грудях...
Обоє повертаються назад через зарослі, сідають на велосипеди і колесять далі, бо попереду ще кілометрів п’ять до місця останнього Павлового спочинку...
Радониця 23.03.2023 року. Біля могили Подорвана Павла Дмитровича вперше зустрічаються його названа онука, та сама Аллочка, яку дід ховав від п’яного батька, і Людмила — рідна праправнучка його і кинутої ним Євгенії.
Чи думали ви, чоловіче, що знайдеться колись рідна кровинка, яка не лише впише ваше ім’я в родинний синодик, а й схоче торкнутися могили свого нерозсудливого прапрадіда, ставши віхою на шляху до примирення давно відійшлих душ...
*Цей дещо незвичайний рушник потрапив на очі Людмили саме тоді, коли вона вперше дізналася про свого прапрадіда і коли досліджувалася пов'язана з ним родинна історія понад столітньої давності. Під ініціалами «А Д» дівчина завбачила ту доброзичливу дядину Аксинню Подорван (д.п. Дахно). Дивний збіг чи не правда? А раптом, цей рукотвор, пройшовши свого часу через довжицький базар, повернувся назад додому?
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |