Родина героя живе за кілька кілометрів від держави, яка його вбила
Подорожнє
Вітер- курай зривав сніг на полях край дороги і закручував танцюючі вихори. Вони неслися вільними просторами, спотикаючись на горбках і розбиваючись об лісополоси. Здається, ось- ось вискочить заєць, що вже вилежався на відлизі, а за ним местиме сніги руда його переслідувачка. Тут погода зовсім інша, ніж у Чернігові. Виїжджав я із розквецяного дощем міста в оторочці безсоромно (для зими) голих полів, а в Буду- Вороб’ївську Новгород- Сіверського району, що за півдесятка кілометрів від російського кордону, продиралися мало не пузом машини по льодових шишаках. А довкружні поля дихали сніговим спокоєм та мовчанкою.
Їхав я у село Буду- Вороб’ївську, бо там живе родина загиблого воїна російсько- української війни Олега Соломахи. Їхав через унікальні села – скажімо, маленьке село з довгою назвою Кролевець Слобідка – колись переселилися сюди кролевчани, принісши свої унікальні, на весь світі відомі кролевецькі рушники. Їхав через Мамекино, де вперше бачив незвичні для мене і більш ніде не бачені погребні – низенькі такі трикутнички, що стоять прямо на землі, Погреби без шиї. Певно, це якось пов’язано з близькістю води – село тягнеться вздовж річки Рома. Їхав через Полюшкіно – етнічно російське село, де колись працював вчителем сосничанин – поет Микола Адаменко: він говорив українською і господиня квартири, яку він знімав, казала, що той говорить «панською мовою» - отак їй запам’яталися часи УНР та Української держави гетьмана Скоропадського. Їхав мимо повороту на знамените село Чайкино – батьківщину президента Леоніда Кучма, видресирувана яким районна влада і зараз прочистила дорогу туди. Хоча виробничий комплекс переробки м’яса там уже не працює – це ж треба було його ставити там, де нема сировини, а робітників туди возили аж із неблизької Шостки. Господарники!
А ось уже на повороті на Вороб’ївку дорога не тільки не чищена, а й навіть та кучугура, що вже заледеніла від часу чистки дорогу на Чайкино, і забарикадувала поворот – лишилася як символ неуваги місцевої влади. Адже тут доводилося чути про мешканців хутора Красного: «А що за них переживать – їх там всього два десятки!». Так, наче то й не люди…
Цікаво, що цією дорогою вчора їхали районні представники, що приїздили до родини героя АТО вшанувати його пам’ять – виходить, і для них не почистили і вони самі не дали команди на розчистку. А на післязавтра тут мав проходити сход села і знову ніхто не почистив. Якась загальна байдужість і опущеність рук…
Довідка
Буда – Вороб’ївська – село, що виникло внаслідок промислу – виготовлення поташу. Звідси назва «Буда», бо саме в будах його виготовляли. У селі є неповна школа, будинок культури, поштове відділення, ФАП, мешкають біля 400 жителів. Знаходиться за 4 кілометри від російського кордону.
Герой у розповіді побратима
Коли ми з Борисом Домоцьким, що тоді, під час похорон Олега Соломахи був заступником голови районної державної адміністрації і займався цією невеселою процедурою, таки добралися до хати родини Соломахи і зайшли на кухню, ні вдови воїна, ні сина вдома не виявилося. А на кухні порався якийсь чоловік. Питаю:»А ви хто?» Виявляється, Олег Силенок був побратимом загиблого і за день перед його загибеллю отримав поранення. А тут допомагає дружині побратима – ось, наприклад, кухню поклеїв кахлями, поставив двері…
Його позивний на фронті – «Сова», а в побратима – «Солома». Познайомились вони у Чернігівському райвійськкоматі. Олег Силенок, родом з Бахмача, має довгу військову біографію – він був ще миротворцем у колишній Югославії, а на Донбасі воював уже на контракті та поранення вивело зі строю. «Тепер я більше по госпіталях – лікарі кажуть, що осколки мінометні, які в мене між ребрами і в спині, повинні самі вийти, бо не можуть вирізати – надто близько загроза паралізації», - розповідає Олег Силенок.
Довідка.
Соломаха Олег Володимирович
Народився 24 січня 1978 року в селі Буда-Вороб’ївська Новгород-Сіверського району.
У 1993 році закінчив Буда-Вороб’ївську загальноосвітню школу. Працював у місцевому ТОВ “Промінь” слюсарем.
Призваний до Збройних Сил України у вересні 2014 року. Старший солдат, оператор протитанкового відділення 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади.
Загинув 30 січня 2015 року під містом Вуглегірськ Бахмутського (Артемівського) району Донецької області.
Похований 25 лютого 2015 року в селі Буда-Вороб’ївська.
Указом Президента України № 103 від 21 березня 2016 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України” нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Виявляється, Олег Соломаха, хоча був лише старшим солдатом, фактично керував відділенням, бо лейтенантик, що числився командиром, не справлявся зі своїми фронтовими обов’язками і Олег, як старший і досвідчений чоловік, взяв на себе цю нелегку ношу. Лейтенантик вижив, хоча тоді загинули під Вуглегірськом багато воїнів з Чернігівщини, і Олег Силенок бачив його на зборах фронтовиків у Чернігові. Цікаво – чи він розуміє, кому завдячує своїй науці?
Син проходить щодня біля батька
Кажуть, людина звикає до всього. Певно, і в десятирічного Андрія Соломахи виробиться якесь спокійніше ставлення до загибелі свого батька. А наразі він щодня, йдучи до школи, проходить і мимо кладовища, де батько похований за великим хрестом, встановленим у час президента Ющенка на пошану замучених голодомором земляків, і біля меморіальної дошки на приміщенні школи, з якої щодня на сина дивиться батько… Є батько і на портреті та в поетичних рядках у коридорі школи.
Коли батько загинув, у хлопчика був такий стрес, що тільки відпочинок з мамою в санаторії вирівняв його душевну ситуацію. А старша донька Юлія, що вчиться у Чернігові на кухаря, певно, пережила трагедію легше, але від того біль не стає меншим…
Андрія Соломаху ми зустріли біля школи як він виходив зі своїм другом, теж Андрієм. А вже вдома я вручив йому сувеніри від «Голосу України» та до розмови він не став – певно, важко говорити про вбитого окупантами батька з чужими людьми. Тим паче, що за день перед нашим приїздом у школі було проведено урочистий захід, де багато дорослих співчували і викликали сльози…
Досі – за московським часом?
Але – і тут не втримаюся від шпильки на адресу влади – коли школа хотіла передати в район інформацію про захід пам’яті героя – земляка, це довелося робити мало не вручну. Тобто флешкою та паперовим варіантом передали автобусом, адже інтернет тут працює, як мокре горить. Зате районний відділ освіти бадьоро рапортує, що всі 18 шкіл забезпечені доступом до інтернету. Ми побачили, що це далеко від правди. І це в прикордонні!
До речі, моє перебування тут, за 4-5 кілометрів від російського кордону, відзначилося ще й тим, що час на мобільному телефоні виявився переведеним на московський час. А тарілки, що більмами стоять над сільськими хатами, ловлять російські канали. Бо нема надійного покриття сигналу!
Кінь не пережив втрати господаря
Людмила Соломаха, вдова героя, розповідає: «Повістку принесли Олегу із сільради, коли він у батьків кабана смалив. Його відмовляли йти в армію, але він відповів: «Я присягу давав!». Це був аргумент, на який ніхто не зміг вплинути».
А Олег Силенок, побратим загиблого, ніби продовжує його думку: «Ми воювали не за владу, а свою землю. Щоб не ґвалтували наших жінок, як це робили росіяни на Донбасі, не вбивали дітей. Ми чітко розуміли і розуміємо, що це війна не з Путіним і не за Порошенка, а це війна з Росією. Якби я міг ще воювати – пішов би знову бити російських окупантів». Сказано це було спокійно і впевнено – так, як говорять про сіно, яке завтра треба косити чи про свиню, що її треба колоти…
У господарстві Соломах корова, овечки, качки, кури, кролі, яких любить годувати малий Андрійко… Овечкам я здивувався, але виявляється, мати Соломахи досі, по- старинньому, на прядці, сукає пряжу з овечої шерсті. А ось кінь не витримав загибелі господаря. Розповідає Людмила Соломаха: «Він був такий, що, крім Олега, нікого до себе не підпускав. Довелося здати».
Держава взяла на себе зобов’язання забезпечувати родини загиблих паливом. Родині Соломахи на початок лютого дров ще не привозили… «Може, весною привезуть, як минулі роки», - каже оптимістично Людмила Соломаха.
До речі, вона працює листоношею і «Голос України» тут передплачують семеро людей. Не школа, не сільрада, а звичайні пенсіонери. Вони першими і прочитають про свого героя- земляка…
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Чернігівська область.
Фото Бориса ДОМОЦЬКОГО
Хто може допомогти родині загиблого воїна – номер картки у Приватбанку його дружини Соломахи Людмили Іванівни 5167491000397009
Вітер- курай зривав сніг на полях край дороги і закручував танцюючі вихори. Вони неслися вільними просторами, спотикаючись на горбках і розбиваючись об лісополоси. Здається, ось- ось вискочить заєць, що вже вилежався на відлизі, а за ним местиме сніги руда його переслідувачка. Тут погода зовсім інша, ніж у Чернігові. Виїжджав я із розквецяного дощем міста в оторочці безсоромно (для зими) голих полів, а в Буду- Вороб’ївську Новгород- Сіверського району, що за півдесятка кілометрів від російського кордону, продиралися мало не пузом машини по льодових шишаках. А довкружні поля дихали сніговим спокоєм та мовчанкою.
Їхав я у село Буду- Вороб’ївську, бо там живе родина загиблого воїна російсько- української війни Олега Соломахи. Їхав через унікальні села – скажімо, маленьке село з довгою назвою Кролевець Слобідка – колись переселилися сюди кролевчани, принісши свої унікальні, на весь світі відомі кролевецькі рушники. Їхав через Мамекино, де вперше бачив незвичні для мене і більш ніде не бачені погребні – низенькі такі трикутнички, що стоять прямо на землі, Погреби без шиї. Певно, це якось пов’язано з близькістю води – село тягнеться вздовж річки Рома. Їхав через Полюшкіно – етнічно російське село, де колись працював вчителем сосничанин – поет Микола Адаменко: він говорив українською і господиня квартири, яку він знімав, казала, що той говорить «панською мовою» - отак їй запам’яталися часи УНР та Української держави гетьмана Скоропадського. Їхав мимо повороту на знамените село Чайкино – батьківщину президента Леоніда Кучма, видресирувана яким районна влада і зараз прочистила дорогу туди. Хоча виробничий комплекс переробки м’яса там уже не працює – це ж треба було його ставити там, де нема сировини, а робітників туди возили аж із неблизької Шостки. Господарники!
А ось уже на повороті на Вороб’ївку дорога не тільки не чищена, а й навіть та кучугура, що вже заледеніла від часу чистки дорогу на Чайкино, і забарикадувала поворот – лишилася як символ неуваги місцевої влади. Адже тут доводилося чути про мешканців хутора Красного: «А що за них переживать – їх там всього два десятки!». Так, наче то й не люди…
Цікаво, що цією дорогою вчора їхали районні представники, що приїздили до родини героя АТО вшанувати його пам’ять – виходить, і для них не почистили і вони самі не дали команди на розчистку. А на післязавтра тут мав проходити сход села і знову ніхто не почистив. Якась загальна байдужість і опущеність рук…
Довідка
Буда – Вороб’ївська – село, що виникло внаслідок промислу – виготовлення поташу. Звідси назва «Буда», бо саме в будах його виготовляли. У селі є неповна школа, будинок культури, поштове відділення, ФАП, мешкають біля 400 жителів. Знаходиться за 4 кілометри від російського кордону.
Герой у розповіді побратима
Коли ми з Борисом Домоцьким, що тоді, під час похорон Олега Соломахи був заступником голови районної державної адміністрації і займався цією невеселою процедурою, таки добралися до хати родини Соломахи і зайшли на кухню, ні вдови воїна, ні сина вдома не виявилося. А на кухні порався якийсь чоловік. Питаю:»А ви хто?» Виявляється, Олег Силенок був побратимом загиблого і за день перед його загибеллю отримав поранення. А тут допомагає дружині побратима – ось, наприклад, кухню поклеїв кахлями, поставив двері…
Його позивний на фронті – «Сова», а в побратима – «Солома». Познайомились вони у Чернігівському райвійськкоматі. Олег Силенок, родом з Бахмача, має довгу військову біографію – він був ще миротворцем у колишній Югославії, а на Донбасі воював уже на контракті та поранення вивело зі строю. «Тепер я більше по госпіталях – лікарі кажуть, що осколки мінометні, які в мене між ребрами і в спині, повинні самі вийти, бо не можуть вирізати – надто близько загроза паралізації», - розповідає Олег Силенок.
Довідка.
Соломаха Олег Володимирович
Народився 24 січня 1978 року в селі Буда-Вороб’ївська Новгород-Сіверського району.
У 1993 році закінчив Буда-Вороб’ївську загальноосвітню школу. Працював у місцевому ТОВ “Промінь” слюсарем.
Призваний до Збройних Сил України у вересні 2014 року. Старший солдат, оператор протитанкового відділення 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади.
Загинув 30 січня 2015 року під містом Вуглегірськ Бахмутського (Артемівського) району Донецької області.
Похований 25 лютого 2015 року в селі Буда-Вороб’ївська.
Указом Президента України № 103 від 21 березня 2016 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України” нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Виявляється, Олег Соломаха, хоча був лише старшим солдатом, фактично керував відділенням, бо лейтенантик, що числився командиром, не справлявся зі своїми фронтовими обов’язками і Олег, як старший і досвідчений чоловік, взяв на себе цю нелегку ношу. Лейтенантик вижив, хоча тоді загинули під Вуглегірськом багато воїнів з Чернігівщини, і Олег Силенок бачив його на зборах фронтовиків у Чернігові. Цікаво – чи він розуміє, кому завдячує своїй науці?
Син проходить щодня біля батька
Кажуть, людина звикає до всього. Певно, і в десятирічного Андрія Соломахи виробиться якесь спокійніше ставлення до загибелі свого батька. А наразі він щодня, йдучи до школи, проходить і мимо кладовища, де батько похований за великим хрестом, встановленим у час президента Ющенка на пошану замучених голодомором земляків, і біля меморіальної дошки на приміщенні школи, з якої щодня на сина дивиться батько… Є батько і на портреті та в поетичних рядках у коридорі школи.
Коли батько загинув, у хлопчика був такий стрес, що тільки відпочинок з мамою в санаторії вирівняв його душевну ситуацію. А старша донька Юлія, що вчиться у Чернігові на кухаря, певно, пережила трагедію легше, але від того біль не стає меншим…
Андрія Соломаху ми зустріли біля школи як він виходив зі своїм другом, теж Андрієм. А вже вдома я вручив йому сувеніри від «Голосу України» та до розмови він не став – певно, важко говорити про вбитого окупантами батька з чужими людьми. Тим паче, що за день перед нашим приїздом у школі було проведено урочистий захід, де багато дорослих співчували і викликали сльози…
Досі – за московським часом?
Але – і тут не втримаюся від шпильки на адресу влади – коли школа хотіла передати в район інформацію про захід пам’яті героя – земляка, це довелося робити мало не вручну. Тобто флешкою та паперовим варіантом передали автобусом, адже інтернет тут працює, як мокре горить. Зате районний відділ освіти бадьоро рапортує, що всі 18 шкіл забезпечені доступом до інтернету. Ми побачили, що це далеко від правди. І це в прикордонні!
До речі, моє перебування тут, за 4-5 кілометрів від російського кордону, відзначилося ще й тим, що час на мобільному телефоні виявився переведеним на московський час. А тарілки, що більмами стоять над сільськими хатами, ловлять російські канали. Бо нема надійного покриття сигналу!
Кінь не пережив втрати господаря
Людмила Соломаха, вдова героя, розповідає: «Повістку принесли Олегу із сільради, коли він у батьків кабана смалив. Його відмовляли йти в армію, але він відповів: «Я присягу давав!». Це був аргумент, на який ніхто не зміг вплинути».
А Олег Силенок, побратим загиблого, ніби продовжує його думку: «Ми воювали не за владу, а свою землю. Щоб не ґвалтували наших жінок, як це робили росіяни на Донбасі, не вбивали дітей. Ми чітко розуміли і розуміємо, що це війна не з Путіним і не за Порошенка, а це війна з Росією. Якби я міг ще воювати – пішов би знову бити російських окупантів». Сказано це було спокійно і впевнено – так, як говорять про сіно, яке завтра треба косити чи про свиню, що її треба колоти…
У господарстві Соломах корова, овечки, качки, кури, кролі, яких любить годувати малий Андрійко… Овечкам я здивувався, але виявляється, мати Соломахи досі, по- старинньому, на прядці, сукає пряжу з овечої шерсті. А ось кінь не витримав загибелі господаря. Розповідає Людмила Соломаха: «Він був такий, що, крім Олега, нікого до себе не підпускав. Довелося здати».
Держава взяла на себе зобов’язання забезпечувати родини загиблих паливом. Родині Соломахи на початок лютого дров ще не привозили… «Може, весною привезуть, як минулі роки», - каже оптимістично Людмила Соломаха.
До речі, вона працює листоношею і «Голос України» тут передплачують семеро людей. Не школа, не сільрада, а звичайні пенсіонери. Вони першими і прочитають про свого героя- земляка…
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Чернігівська область.
Фото Бориса ДОМОЦЬКОГО
Хто може допомогти родині загиблого воїна – номер картки у Приватбанку його дружини Соломахи Людмили Іванівни 5167491000397009
| Читайте також |
| Коментарі (0) |