Різдво у Коцюбинських

Мати класика української літератури Коцюбинського Гликерія Максимівна була католичкою. Тому очевидно, що Різдво у родині Коцюбинських святкувалося за католицьким звичаєм. Зрештою, і в спогаді доньки письменника мова йде про костьол.

За словами доньки письменника Ірини Михайлівни, на Різдво тато – Михайло Михайлович Коцюбинський – брав активну участь в оздобленні новорічної ялинки, бажаючи зробити дітям приємність. Запалював бенгальські вогні на ялинці, голосно стріляв з хлопушок, співав з дітьми колядки та щедрівки: «Щедрик, ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски».

Яскравий образ у пам’яті тоді ще маленької Іринки лишила «різдвяна ніч з пухким, білим, м’яким сніжком, що так бадьоро поскрипує під ногами. Вулиці геть засніжені. Будиночки вкриті сніговим покровом, що звисає з дахів м’якими фестонами. Довгі крижані бурульки, як сталактити, міняться в місячному сяйві всіма фарбами. З димарів здіймається вгору сизий дим і тягнеться легкими струмками в зоряне зимове небо. Від морозу татові вуса, брови, борідка, шапка і комір з оленячого хутра стали білими.

Весело дивитись на нього. Він здається таким надзвичайним, таким казковим, що вся дітвора заливається веселим сміхом. По-дитячому сміється з нами й тато.

Ми з татом ідемо до костьолу. В костьолі цієї ночі відбувалася справжня вистава.

Виносили ляльку у вигляді сповитої дитини. Це був Христос. Співали, грав орган, ходила процесія, дзвонили в маленькі дзвоники. І ми, діти, сприймали це як виставу, як розвагу й красиве видовище».

У дитинстві Ірина Михайлівна разом з братами та сестрою захоплювалися розповідями своєї бабусі Гликерії Максимівни про ті часи, коли їх любий татко був маленьким. І звичайно ж бабуня не могла оминути увагою те, як у сім’ї проходили свята.

Вона розповідала дітям, що до свят у великій родині Коцюбинських, де Михайлик був найстаршим з-поміж п’яти дітей, мали звичку мазати хату: підводили червоною і синьою глиною долівку, вимальовували півників на комині. Свята за традицією оформляли з тією простотою і наївністю, яка властива старосвітським людям.

На святий вечір стіл у їдальні застеляли запашним сіном, вкривали його чистою скатертиною. Посередині клали паляницю, сідали вечеряти, тільки-но на небі сходила перша зірка. Їли юшку з солоної риби, кутю з пшениці та узвар з фігами.
На Різдво співали колядок.

В новорічне свято посівали в хаті пшеницею, щоб хліб родив, щоб багато жилося, а на масниці робили колодки з подарунками і на квітчастих стрічках чіпляли їх знайомим парубкам на плече, за що обов’язково сплачувався викуп цукерками або горіхами.

Минуло багато років потому і Михайло Коцюбинський з ніжністю згадував про ті часи у листі до Віри Устимівни, написаному 31 грудня 1895 року: «Що не кажи, а ці святки, цей свят-вечір, маланки, ці колядки й щедрівки мають для мене значіння, промовляють до мене згадками щасливих дитячих літ, віють поезією давніх, доісторичних часів… і як, коли б ти знала, хочеться переживати ці вражіння з любою, милою істотою, з моєю хорошою та коханою Вірусею!».

Підготовлено за матеріалами сайту Чернігівського літературно- меморіального
музею- заповідника М.Коцюбинського