Пушкін і Толстой не могли оминути ніжинця
Показово, що обидва світила російської літератури, «їхнє все» Олександр Пушкін, та «глиба-чоловічище» Лев Толстой, автори найбільшої поеми та найтовщого роману, не змогли у своїх віршах та прозі оминути фігуру ніжинця Олександра Безбородька, канцлера і найсвітлішого князя.
Не торговал мой дед блинами,
Не ваксил царских сапогов,
Не пел с придворными дьячками,
В князья не прыгал из хохлов, -
писав у вірші «Моя родословная» Олександр Сергійович Пушкін.
Як бачимо, великий російський поет мав претензії щодо шляхетності не тільки Олександра Безбородька, можете погуглити, хто ще потрапив під роздачу цього хейтера, це теж цікаво, але рядочок «в князі не стрибав із хохлів» був присвячений саме Олександру Андрійовичу. Про те, що в українців, власне, свої князівські роди, як ось Острозькі чи Вишневецькі, а Безбородьки походять зі шляхетного роду Ксенжицьких, предок отримав своє прізвище в часи Богдана Хмельницького, коли в одній з битв йому шаблею розсікли підборіддя, цей ефіопський репер, що загинув у перестрілці з Дантесом, не здогадувався. Це Росія, гайз. Тут можна бути праонуком арапа Абрама Ганнібала і російським шовіністом одночасно. Батько Олександра Безбородька, Андрій Якович, був останнім генеральним писарем Гетьманщини, мати Євдокія, в дівоцтві Забіла, була донькою генерального судді війська Запорозького. Канцлер Безбородько, власне, зайняв у Російській імперії ту посаду, яку його батько обіймав у Гетьманщині. Яких вам ще пращурів треба, мусьє Пушкін?
З Львом Миколайовичем Толстим цікавіше. Як неважко здогадатися вже з промовистого прізвища головного героя «Війни та миру» П’єра Безухова, саме Олександр Безбородько був прообразом його батька «старого графа», власника 40000 кріпосних душ, мільйонера й вельможі єкатерининських часів.
"... Репутация графа Кирилла Владимировича известна… Детям своим он и счет потерял, но этот Пьер любимый был..."
Втім П’єр – байстрюк. Бо офіційних дітей в князя Безбородька таки не було. Тільки брат Ілля й племінники.
"... У него их двадцать незаконных, я думаю..."
Ну і ще одну цитатку, щодо зовнішності «старого графа», це важливо - "...высокая, жирная, открытая грудь, тучные плечи больного, приподнятые кверху людьми, державшими его под мышки, и седая курчавая львиная голова. Голова эта, с необычайно широким лбом и скулами, красивым чувственным ртом и величественным холодным взглядом, была не обезображена близостью смерти..."
Отож, якщо вірити Льву Толстому, князь Безбородько був… товстим. І це, окрім феноменальної фотографічної пам’яті, також виявилося його даром Божим. Після перемоги у російсько-турецькій війні 1768-1774, після так званого Кучук-Кайнаржійського миру, голова Малоросійської колегії граф Петро Румянцев, особисто звітував про перемоги у Петербурзі, і між іншим представив Катерині ІІ двох секретарів своєї похідної канцелярії – Олександра Безбородька й Петра Завадовського. Ласа до молоденьких випускників Києво-Могилянської академії цариця поклала око на красеня Завадовського, і його чекала вже звична доля її численних фаворитів – короткий злет на тлі альковних справ і непомітне усунення від двору всесильним Потьомкіним, ледь ця чергова цяцька починала набридати імператриці. І вже нікого не цікавило, що він був молодим спритником, законником і розумахою, склав сам текст Кучук-Кайнарджійського договору, за яким Росії діставалися зокрема фортеці Азов при впадінні Дону в море, Керч в протоці між Азовським та Чорним морями на Кримському березі та Кінбурн при вході в Бузько-Дніпровський лиман з південного боку, на піщаній косі якраз навпроти Очакова, що залишався турецьким. А також міжріччя Дніпра та Південного Бугу, де одразу почали будувати шанці і верфі для майбутнього Чорноморського флоту. Через кілька років ця фортеця набуде статусу міста і в рамках так званого «грецького проекту» Катерини та Потьомкіна буде названа Херсоном. А ще цим договором Туреччина визнавала незалежність Кримського ханства.
Так ось, це все вже було неважливим для Катерини, коли граф Румянцев представляв їй красунчика Завадовського. Імператриця думала зовсім не про фортеці. А непривабливий вайлуватий товстун Безбородько запам’ятався їй тим, що знав без папірця прізвища й послужний список комендантів усіх тих фортець. Вона умикнула його в дещо ображеного Румянцева не як коханця, а саме як секретаря з феноменальною пам’яттю. Це було куди образливішим. І Олександр Безбородько пережив на цій посаді всіх швидких одноразових фаворитів і самого Потьомкіна, який керував цим чоловічим гаремом, аж поки не відправився на Південь воювати Очаків і втратив контроль над ситуацією. До речі, саме Безбородько організував відому поїздку імператриці в Херсон та Крим, яка призвела до наступної російсько-турецької війни, бо поїздку російського монарха в Крим турки сприйняли як ляпас. Купив для цієї поїздки маєток у Ніжині, щоб цариці було де зупинитися по дорозі. І (важливо!) побудував так званий потішний флот з гребних галер, якими цариця з великим почетом дісталася Катеринослава по Дніпру, а потім спустилася й до Херсона. Це вже запізно для нашої наради кумів, бо на той час Юрій Лисянський вже 5 років учився в Морському корпусі. І його достроково випустили з училища, дали чин мічмана й відправили воювати з союзними туркам шведами, які підтримали цю війну на Балтиці. Записку про російсько-татарські війни й пораду анексувати Крим, щоб їх припинити назавжди, написав цариці якраз Безбородько. Керував поділами Польщі також він. Особисто зустрічався з австрійським та пруським монархами, готуючи умови окупації Речі Посполитої, спочатку Росія претендувала власне, лише на «тогобічну», правобережну Україну. Безбородьку вдалося те, чого не зміг Богдан: скористатися російською силою для перемоги над старовинним ворогом. Заключив з турками дуже вигідний Яський мир вже після смерті Потьомкіна на перемовинах. Тобто був видатний дипломат. Це не рахуючи того, що як державний банкір випустив перші російські паперові гроші - асигнації. А також очолив пошту, яка до цього взагалі належала Посольському приказу і перевозила тільки закордонну кореспонденцію. Побудував поштові тракти, станції, посадив у них кучерів з конями на підміну й станційних наглядачів з самоварами та бубликами, й через кілька років довів прибутки поштового відомства до мільйона рублів. Такий собі універсальний бюрократ, топ-менеджер на кшталт сучасного Андрія Коболєва з «Нафтогазу» чи Арсенія Яценюка з кабміну. Де Безбородько – там перемога і прибуток. Катерина вибачала йому за це численні зальоти з актрисами, примусила князя оплатити власним коштом весілля співачки Уранової, коли та поскаржилася імператриці на домагання Безбородька, а співачку Давіа навпаки вислала з Петербурга, щоб повернути свого секретаря в робочий стан. Зарплату йому платила кріпаками й помістями, в тому числі на Україні. Не звільнила навіть після того як він, забувши написати якийсь указ, «прочитав» його з чистого аркуша, і попалився тільки тоді, коли цариця вже зібралася ненаписаний указ підписувати. Він навіть прочитав спадкоємцеві Павлові І заповіт його матері, яка хотіла передати царство одразу онукові Олександру. Прочитав і спалив. Не дивно, що в Толстого «старий граф» найбагатший, але все-таки відставлений царем Олександром від двору сановник.
Я написав вам усе це не для того, щоб заплутати іменами й датами перед ЗНО з історії. В наші часи для цього можна вже нічого не писати. Всі ерудити світу на чолі з Борисом Бурдою й Анатолієм Вассерманом програли змагання Вікіпедії, і всі історичні романи й сюжети можна замінити послідовністю лінків на Вікі. Просто публікувати, в якій послідовності слід читати статті цієї Вільної енциклопедії, і цього досить для людини з фантазією. Я ж даю навіть не лінки, а ключові слова для пошуку. Кому цікаво – нагуглить решту. Насправді для нашої повісті важливо лише те, що ота ймовірна розмова ніжинських кумів за столом на церковному подвір’ї могла відбутися не раніше ніж в 1774 році, за рік по народженню Юрка-мореплавця (пам’ятаємо-пам’ятаємо, 12 квітня 1773).
Справді, переможець-Румянцев зі своєю канцелярією їхав з театру військових дій у Петербург отримувати додаток -Задунайський до прізвища і нові помістя та сотні кріпаків у винагороду, і звісно не міг оминути своєї Малоросійської колегії в Глухові, а Олександр Безбородько не міг не вирватися в рідний Ніжин. Скаженому псові 160 верст не крюк.
А щоб закрити тему, Пушкіна й Толстого, як виявилося, об’єднувало не лише ставлення до «хохляцького князя» Безбородька. Іржу в голос. Бо дід Пушкіна, Осип Абрамович Ганнібал, капітан другого рангу, вийшов у відставку і став жити не зі своєю законною дружиною Марією Пушкіною, а заснував село Михайлівське і поселився там з Устиньєю Толстою, оголосивши себе вдівцем. Коли двоєжонство відкрилося, його приговорили до семирічного постриження в монастир, яке замінили... службою на Чорноморському флоті, яким командував Іван Абрамович Ганнібал, його брат і засновник Херсона.
Он воно як все закручено. І Херсон потрапив у цю історію. Місто засновано у гирлі Дніпра у 1778 році. Це, до речі, ще одна ймовірна дата наради таємного товариства кумів у Ніжині. Херсон – то теж важливо. Ще однією умовою миру з турками була свобода плавання російських торгових суден через Босфор та Дарданелли. А за Дарданеллами вже – все Середземне море і весь світ. Що було обговорювати вже згадуваним ніжинським торговим грекам, як не цю історичну подію?
Якщо йти сучасним проспектом Ушакова від залізничного вокзалу до Дніпра, то вже за квартал до набережної, якраз перед білою висоткою готелю «Фрегат», по ліву руку ви побачите масивну старовинну будівлю в російському імперському стилі 18 століття, наче хтось намагався побудувати з цегли терем-теремок з сінями й крильцом – це херсонське Адміралтейство, як би дивно це не звучало для міста, в яке за останні сто років не завітав жоден адмірал. Зараз там знаходиться управління морського торгового порту. На його дахах з башточками та радіоантенах серуть тисячі вгодованих зерном голубів, що жирують на завантаженні збіжжя в трюми якогось мальтійського чи турецького пароплава під причалом, і щоб хоч якось з цим боротися, час від часу по гучномовцях управління вмикають записи криків шуліки. Шу-гай-гай полетіли, на пам’ятник сіли. Пам’ятник теж незвичний, не людині, а кораблю – 66-гарматному фрегату «Слава Єкатерини», який спустили на воду 16 вересня 1783 року, якраз коли батько Федір Лисянський повіз Юрка та Ананія в Морський кадетський корпус. На відміну від Портсмута, де досі зберігають під причалом Нельсонову «Вікторію», «Слава Єкатерини», звісно, не зберіглася, розібрали на дрова за звичаєм тих часів, і її відтворили через два століття в камені.
Саме тут де зараз готель «Фрегат» і пам’ятник фрегату, кажуть, і була перша херсонська верф під захистом Олександер-шанцу, й мала вона 6 побудованих Іваном Ганнібалом корабельних елінгів, майстерні й казарми. Особливо пожвавилося будівництво флоту, коли наступного року сюди прибули 3 тисячі корабелів і 700 моряків під командою капітана 2 рангу Федора Ушакова, на чию честь названий проспект. Пам’ятник вже адміралу Ушакову, єдиний в світі, стоїть вище по проспекту, перед головним корпусом Херсонської державної морської академії. Щоб адмірал не нудився посеред сотень курсантів у матроських форменках в перервах між парами. Ушаков, мабуть, також єдиний адмірал, якого причислили до лику святих. Звісно, російської церкви. Його капличка, теж думаю що єдина в світі, також неподалік.
Спущені на воду в Херсоні лінійні кораблі й фрегати тягнули на буксирі за баркасами й вельботами через мілководне гирло Рвач у лиман, і вже в Станіславі, під захистом ще одного шанцю й батареї, озброювали їх гарматами й щоглами, реями та іншим такелажем. А коли стали будувати 110-гарматні флагманські тридечні кораблі – взагалі виводили їх через гирло в лиман на так званих «камелях» (верблюдах) – двох понтонах між якими «підвішували» на канатах корпус корабля. Ну, як сучасний плавучий док, тільки дерев’яний. Не дивно, що в 20 столітті Херсон був столицею плавучих доків, які так натаскалися збирати на тутешніх суднобудівних заводах, що їх тягнули звідси буксирами по всіх чорноморських портах, всій Африці (бачив один з них на острові Дахлак в Ефіопії а інший в Мапуту в Мозамбіці) й навіть на Далекий Схід через Панамський канал. При чому сам Панамський канал вони проходили, прийнявши воду в баластні цистерни тільки на один борт і таким чином поставивши док «на попа», бо в нормальному стані він не влазив у канал по ширині.
Усі ці камелі й доозброєння в Станіславі (не плутати з Івано-Франківськом) були доволі незручними, і не дивно, що зрештою Адміралтейство перенесли в Миколаїв на глибокий Південний Буг та Інгул. Але сталося це лише у 1827, коли адмірал Грейг переконав у цьому вже царя Миколу І (ще б пак, Микола Миколаїв не образить). За період існування Херсонського адміралтейства з його стапелів були спущені 43 лінійних кораблі (110-гарматних — 18, 74-гарматних — 9, 66-гарматних — 16), три бомбардирських судна, два люгери, вісім транспортних і близько 110 дрібних суден.
І пояснення, чому цього не сталося одразу після заснування Миколаєва, лежить на поверхні, варто спитати себе, а з якого лісу будувалися усі ці кораблі. Для довідки – єдиний ліс в Таврії, Олешківський, або так званий ліс Ющенка, який героїчно гасив його у білій президентській сорочці та краватці, коли якісь спритники з місцевих бонз підпалили ділянку, щоб потім списати вирубку на пожежу й вивезти в Туреччину як дрова. Поламав людям бізнес, одним словом. І ліс цей висаджено вже в наш час, в 60-70 роки 20 століття. Отож, з якого такого дерева були все ж таки побудовані усі ті лінійні кораблі й фрегати? І це ще один несподіваний привіт з Ніжина.
Справа в тому, що весь стройовий ліс, так звана корабельна сосна, в наших краях ріс на правих та лівих притоках Дніпра, Прип’яті та Десні. Його пиляли й складали вздовж берегів річок все літо, осінь і зиму, а з настанням весняного паводку, скидали в стрімкі річечки, і вже на Дніпрі, на широкому плесі, колоди зв’язували у великі плоти і відправляли у дворічне плавання на Херсон. По високій весняній воді в перший рік вони сплавлялися до Єкатеринослава (сучасне місто Дніпро), який був збудований вище Дніпрових порогів, там колоди частково використовували для будівництва міста, а частково чекали наступної весни в затонах, щоб на високій воді проскочити пороги, через які їх проводили спеціально навчені дніпровські лоцмани, чия професія, як і плоти, остаточно зникли лише з побудовою греблі Дніпрогеса у 1932 році. Втім, в іншій частині України, в Закарпатті та на Буковині, плоти з карпатським лісом ось так сплавляли по гірських річках і Пруту аж до Дунаю аж до 1960-х років, і ми знаємо, як саме виглядали плотогони, як вони скакали по плотах в спеціальних чоботах з шипами, як матюкалися. Скільки заробляли, як направляли довгі плеті плотів веслами попереду головного плоту на перекатах й варили куліш на ватрі біля куреня прямо на плотові на спокійних ділянках річки. На карпатських річках їх називали бокорашами, а на Поліссі – плисаками. Заробляли вони геть непогані гроші, але часто гинули. Черемош саме через це назвали Чорним.
Річка Остер, ліва притока Десни, була одною з тих, довкола якої росли ті корабельні сосни. І навіть будували «на місці» якісь невеличкі кораблі, як ось та піднята з дна Дніпра під Хортицею «запорозька бригантина», за однією з версій збудована десь на сучасній Чернігівщині і спущена по річках й через пороги на Запорожжя під час війни 1735-1739 року. Тож коли перелякані сучасні ніжинські краєзнавці знаходять в якомусь селі зруйновані остови завеликих для цих річечок кораблів і починають метикувати, коли ж це річка Остер була такою судноплавною, щоб нею аж бригантини піднімалися, вони дарма напружують фантазію. Ніколи. Ця бригантина чи галера мала проплисти річкою тільки один раз і тільки в один бік – навесні, в розлив.
Не треба бути Шерльоком Гольмсом, щоб припустити, що галери й інші судна, необхідні для сплаву по Дніпру цариці з трьохтисячним почетом, німецьким, англійським та французьким послами, а потім ще й австрійським імператором Йосипом ІІ після Кременчука, оскільки шлях каравану пролягав через Новгород-Сіверський, Чернігів та Ніжин на Київ, були побудовані десь на Десні чи притоках. І далі усі запаси та вантажі цього мандрівного цирку їхали вже по воді, навіть якщо цариця воліла їхати власною каретою в поїзді з 14 карет та 124 саней, особливо там, де стараннями тоді ще графа Безбородька вже були побудовані поштові тракти й станції й поставлені верстові стовпи й підміни коней вздовж всієї дороги. В кареті самої Катерини їхали всі посли і ще 14 чоловік двораків, а запряжені в неї були 40 коней. Ватсоне, скажіть мені хто ж, ну справді, хто ж на всій Десні й околицях міг побудувати ті галери й вантажні баркаси? Може це був якийсь грецький моряк? Ну цілком же міг бути, принаймні керувати будівництвом та оснасткою цього геть немаленького флоту, бо щоб перевезти пасажирами трьохтисячний почет, знадобилося б десь з півсотні гребних суден. Звісно, якщо б посадили маркізів та принців на весла вистачило б і тридцяти, але не з нашим щастям.
- Підказую ймовірного кандидата, Ватсоне. На Де- починається, на -ляров закінчується. Грецький купець, моряк, капітан, сибірський торговець хутром, перший грек на Алясці, засновник форпосту на Алеутських островах, судновласник…
- Гольмсе, можливо… можливо це Євстратій Деляров? 1740-1806? Ніжинець. Директор Російсько-Американської компанії. Вперше потрапив на Аляску в 1764 році. В саму поїздку Катерини в Херсон в 1787 був якраз знову на Алеутських островах. Але оскільки займався також Кяхтинською, сухопутною, торгівлею з Китаєм через Монголію, згадки про нього в цьому проміжку виринають то тут то там – Іркутськ, Великий Устюг, Москва. Та й діти в Ніжині в нього доволі справно народжувались. Тому мав «на зимівлю» повертатися на «велику землю». Але саме в 1787 він будував фортецю та порт на острові Кадьяк. Мабуть, ні.
- А може й він. Вперше можливість такої поїздки Катерина стала обговорювати зі своїм секретарем Безбородьком ще 1780 року. До поїздки він мав ще все владнати все з логістикою і придбати свій маєток для гостин імператриці в Ніжині. В 1783 Юрко з Ананієм вже відправилися вчитися в Кронштадт. Отже, ця зустріч сталася з 1780 по 1783.
- До речі, Гольмс. Між братами Лисянськими 7 років різниці. Невже вони разом поїхали вступати до Морського корпусу? Юрію було 10, значить Ананію вже 17. Це запізно для початку флотської служби в ті часи. Це вже вік гардемаринів випускного курсу. Ось якби Ананій в 1780 (14 років), а Юрій в 1783 (10 років, але старший брат вже там, є кому приглянути) – оце саме те. Принаймні, я б не назвав його батька нерозважливим.
- Так, Ватсоне. Ця розмова сталася з 1780 по 1783 рік, як свідчить нам метод дедукції. Можливо цих зустрічей було навіть кілька. А в іншому автор нехай викручується. Зрештою, чому ми повинні робити за нього його роботу?
Антон САНЧЕНКО
Не торговал мой дед блинами,
Не ваксил царских сапогов,
Не пел с придворными дьячками,
В князья не прыгал из хохлов, -
писав у вірші «Моя родословная» Олександр Сергійович Пушкін.
Як бачимо, великий російський поет мав претензії щодо шляхетності не тільки Олександра Безбородька, можете погуглити, хто ще потрапив під роздачу цього хейтера, це теж цікаво, але рядочок «в князі не стрибав із хохлів» був присвячений саме Олександру Андрійовичу. Про те, що в українців, власне, свої князівські роди, як ось Острозькі чи Вишневецькі, а Безбородьки походять зі шляхетного роду Ксенжицьких, предок отримав своє прізвище в часи Богдана Хмельницького, коли в одній з битв йому шаблею розсікли підборіддя, цей ефіопський репер, що загинув у перестрілці з Дантесом, не здогадувався. Це Росія, гайз. Тут можна бути праонуком арапа Абрама Ганнібала і російським шовіністом одночасно. Батько Олександра Безбородька, Андрій Якович, був останнім генеральним писарем Гетьманщини, мати Євдокія, в дівоцтві Забіла, була донькою генерального судді війська Запорозького. Канцлер Безбородько, власне, зайняв у Російській імперії ту посаду, яку його батько обіймав у Гетьманщині. Яких вам ще пращурів треба, мусьє Пушкін?
З Львом Миколайовичем Толстим цікавіше. Як неважко здогадатися вже з промовистого прізвища головного героя «Війни та миру» П’єра Безухова, саме Олександр Безбородько був прообразом його батька «старого графа», власника 40000 кріпосних душ, мільйонера й вельможі єкатерининських часів.
"... Репутация графа Кирилла Владимировича известна… Детям своим он и счет потерял, но этот Пьер любимый был..."
Втім П’єр – байстрюк. Бо офіційних дітей в князя Безбородька таки не було. Тільки брат Ілля й племінники.
"... У него их двадцать незаконных, я думаю..."
Ну і ще одну цитатку, щодо зовнішності «старого графа», це важливо - "...высокая, жирная, открытая грудь, тучные плечи больного, приподнятые кверху людьми, державшими его под мышки, и седая курчавая львиная голова. Голова эта, с необычайно широким лбом и скулами, красивым чувственным ртом и величественным холодным взглядом, была не обезображена близостью смерти..."
Отож, якщо вірити Льву Толстому, князь Безбородько був… товстим. І це, окрім феноменальної фотографічної пам’яті, також виявилося його даром Божим. Після перемоги у російсько-турецькій війні 1768-1774, після так званого Кучук-Кайнаржійського миру, голова Малоросійської колегії граф Петро Румянцев, особисто звітував про перемоги у Петербурзі, і між іншим представив Катерині ІІ двох секретарів своєї похідної канцелярії – Олександра Безбородька й Петра Завадовського. Ласа до молоденьких випускників Києво-Могилянської академії цариця поклала око на красеня Завадовського, і його чекала вже звична доля її численних фаворитів – короткий злет на тлі альковних справ і непомітне усунення від двору всесильним Потьомкіним, ледь ця чергова цяцька починала набридати імператриці. І вже нікого не цікавило, що він був молодим спритником, законником і розумахою, склав сам текст Кучук-Кайнарджійського договору, за яким Росії діставалися зокрема фортеці Азов при впадінні Дону в море, Керч в протоці між Азовським та Чорним морями на Кримському березі та Кінбурн при вході в Бузько-Дніпровський лиман з південного боку, на піщаній косі якраз навпроти Очакова, що залишався турецьким. А також міжріччя Дніпра та Південного Бугу, де одразу почали будувати шанці і верфі для майбутнього Чорноморського флоту. Через кілька років ця фортеця набуде статусу міста і в рамках так званого «грецького проекту» Катерини та Потьомкіна буде названа Херсоном. А ще цим договором Туреччина визнавала незалежність Кримського ханства.
Так ось, це все вже було неважливим для Катерини, коли граф Румянцев представляв їй красунчика Завадовського. Імператриця думала зовсім не про фортеці. А непривабливий вайлуватий товстун Безбородько запам’ятався їй тим, що знав без папірця прізвища й послужний список комендантів усіх тих фортець. Вона умикнула його в дещо ображеного Румянцева не як коханця, а саме як секретаря з феноменальною пам’яттю. Це було куди образливішим. І Олександр Безбородько пережив на цій посаді всіх швидких одноразових фаворитів і самого Потьомкіна, який керував цим чоловічим гаремом, аж поки не відправився на Південь воювати Очаків і втратив контроль над ситуацією. До речі, саме Безбородько організував відому поїздку імператриці в Херсон та Крим, яка призвела до наступної російсько-турецької війни, бо поїздку російського монарха в Крим турки сприйняли як ляпас. Купив для цієї поїздки маєток у Ніжині, щоб цариці було де зупинитися по дорозі. І (важливо!) побудував так званий потішний флот з гребних галер, якими цариця з великим почетом дісталася Катеринослава по Дніпру, а потім спустилася й до Херсона. Це вже запізно для нашої наради кумів, бо на той час Юрій Лисянський вже 5 років учився в Морському корпусі. І його достроково випустили з училища, дали чин мічмана й відправили воювати з союзними туркам шведами, які підтримали цю війну на Балтиці. Записку про російсько-татарські війни й пораду анексувати Крим, щоб їх припинити назавжди, написав цариці якраз Безбородько. Керував поділами Польщі також він. Особисто зустрічався з австрійським та пруським монархами, готуючи умови окупації Речі Посполитої, спочатку Росія претендувала власне, лише на «тогобічну», правобережну Україну. Безбородьку вдалося те, чого не зміг Богдан: скористатися російською силою для перемоги над старовинним ворогом. Заключив з турками дуже вигідний Яський мир вже після смерті Потьомкіна на перемовинах. Тобто був видатний дипломат. Це не рахуючи того, що як державний банкір випустив перші російські паперові гроші - асигнації. А також очолив пошту, яка до цього взагалі належала Посольському приказу і перевозила тільки закордонну кореспонденцію. Побудував поштові тракти, станції, посадив у них кучерів з конями на підміну й станційних наглядачів з самоварами та бубликами, й через кілька років довів прибутки поштового відомства до мільйона рублів. Такий собі універсальний бюрократ, топ-менеджер на кшталт сучасного Андрія Коболєва з «Нафтогазу» чи Арсенія Яценюка з кабміну. Де Безбородько – там перемога і прибуток. Катерина вибачала йому за це численні зальоти з актрисами, примусила князя оплатити власним коштом весілля співачки Уранової, коли та поскаржилася імператриці на домагання Безбородька, а співачку Давіа навпаки вислала з Петербурга, щоб повернути свого секретаря в робочий стан. Зарплату йому платила кріпаками й помістями, в тому числі на Україні. Не звільнила навіть після того як він, забувши написати якийсь указ, «прочитав» його з чистого аркуша, і попалився тільки тоді, коли цариця вже зібралася ненаписаний указ підписувати. Він навіть прочитав спадкоємцеві Павлові І заповіт його матері, яка хотіла передати царство одразу онукові Олександру. Прочитав і спалив. Не дивно, що в Толстого «старий граф» найбагатший, але все-таки відставлений царем Олександром від двору сановник.
Я написав вам усе це не для того, щоб заплутати іменами й датами перед ЗНО з історії. В наші часи для цього можна вже нічого не писати. Всі ерудити світу на чолі з Борисом Бурдою й Анатолієм Вассерманом програли змагання Вікіпедії, і всі історичні романи й сюжети можна замінити послідовністю лінків на Вікі. Просто публікувати, в якій послідовності слід читати статті цієї Вільної енциклопедії, і цього досить для людини з фантазією. Я ж даю навіть не лінки, а ключові слова для пошуку. Кому цікаво – нагуглить решту. Насправді для нашої повісті важливо лише те, що ота ймовірна розмова ніжинських кумів за столом на церковному подвір’ї могла відбутися не раніше ніж в 1774 році, за рік по народженню Юрка-мореплавця (пам’ятаємо-пам’ятаємо, 12 квітня 1773).
Справді, переможець-Румянцев зі своєю канцелярією їхав з театру військових дій у Петербург отримувати додаток -Задунайський до прізвища і нові помістя та сотні кріпаків у винагороду, і звісно не міг оминути своєї Малоросійської колегії в Глухові, а Олександр Безбородько не міг не вирватися в рідний Ніжин. Скаженому псові 160 верст не крюк.
А щоб закрити тему, Пушкіна й Толстого, як виявилося, об’єднувало не лише ставлення до «хохляцького князя» Безбородька. Іржу в голос. Бо дід Пушкіна, Осип Абрамович Ганнібал, капітан другого рангу, вийшов у відставку і став жити не зі своєю законною дружиною Марією Пушкіною, а заснував село Михайлівське і поселився там з Устиньєю Толстою, оголосивши себе вдівцем. Коли двоєжонство відкрилося, його приговорили до семирічного постриження в монастир, яке замінили... службою на Чорноморському флоті, яким командував Іван Абрамович Ганнібал, його брат і засновник Херсона.
Он воно як все закручено. І Херсон потрапив у цю історію. Місто засновано у гирлі Дніпра у 1778 році. Це, до речі, ще одна ймовірна дата наради таємного товариства кумів у Ніжині. Херсон – то теж важливо. Ще однією умовою миру з турками була свобода плавання російських торгових суден через Босфор та Дарданелли. А за Дарданеллами вже – все Середземне море і весь світ. Що було обговорювати вже згадуваним ніжинським торговим грекам, як не цю історичну подію?
Якщо йти сучасним проспектом Ушакова від залізничного вокзалу до Дніпра, то вже за квартал до набережної, якраз перед білою висоткою готелю «Фрегат», по ліву руку ви побачите масивну старовинну будівлю в російському імперському стилі 18 століття, наче хтось намагався побудувати з цегли терем-теремок з сінями й крильцом – це херсонське Адміралтейство, як би дивно це не звучало для міста, в яке за останні сто років не завітав жоден адмірал. Зараз там знаходиться управління морського торгового порту. На його дахах з башточками та радіоантенах серуть тисячі вгодованих зерном голубів, що жирують на завантаженні збіжжя в трюми якогось мальтійського чи турецького пароплава під причалом, і щоб хоч якось з цим боротися, час від часу по гучномовцях управління вмикають записи криків шуліки. Шу-гай-гай полетіли, на пам’ятник сіли. Пам’ятник теж незвичний, не людині, а кораблю – 66-гарматному фрегату «Слава Єкатерини», який спустили на воду 16 вересня 1783 року, якраз коли батько Федір Лисянський повіз Юрка та Ананія в Морський кадетський корпус. На відміну від Портсмута, де досі зберігають під причалом Нельсонову «Вікторію», «Слава Єкатерини», звісно, не зберіглася, розібрали на дрова за звичаєм тих часів, і її відтворили через два століття в камені.
Саме тут де зараз готель «Фрегат» і пам’ятник фрегату, кажуть, і була перша херсонська верф під захистом Олександер-шанцу, й мала вона 6 побудованих Іваном Ганнібалом корабельних елінгів, майстерні й казарми. Особливо пожвавилося будівництво флоту, коли наступного року сюди прибули 3 тисячі корабелів і 700 моряків під командою капітана 2 рангу Федора Ушакова, на чию честь названий проспект. Пам’ятник вже адміралу Ушакову, єдиний в світі, стоїть вище по проспекту, перед головним корпусом Херсонської державної морської академії. Щоб адмірал не нудився посеред сотень курсантів у матроських форменках в перервах між парами. Ушаков, мабуть, також єдиний адмірал, якого причислили до лику святих. Звісно, російської церкви. Його капличка, теж думаю що єдина в світі, також неподалік.
Спущені на воду в Херсоні лінійні кораблі й фрегати тягнули на буксирі за баркасами й вельботами через мілководне гирло Рвач у лиман, і вже в Станіславі, під захистом ще одного шанцю й батареї, озброювали їх гарматами й щоглами, реями та іншим такелажем. А коли стали будувати 110-гарматні флагманські тридечні кораблі – взагалі виводили їх через гирло в лиман на так званих «камелях» (верблюдах) – двох понтонах між якими «підвішували» на канатах корпус корабля. Ну, як сучасний плавучий док, тільки дерев’яний. Не дивно, що в 20 столітті Херсон був столицею плавучих доків, які так натаскалися збирати на тутешніх суднобудівних заводах, що їх тягнули звідси буксирами по всіх чорноморських портах, всій Африці (бачив один з них на острові Дахлак в Ефіопії а інший в Мапуту в Мозамбіці) й навіть на Далекий Схід через Панамський канал. При чому сам Панамський канал вони проходили, прийнявши воду в баластні цистерни тільки на один борт і таким чином поставивши док «на попа», бо в нормальному стані він не влазив у канал по ширині.
Усі ці камелі й доозброєння в Станіславі (не плутати з Івано-Франківськом) були доволі незручними, і не дивно, що зрештою Адміралтейство перенесли в Миколаїв на глибокий Південний Буг та Інгул. Але сталося це лише у 1827, коли адмірал Грейг переконав у цьому вже царя Миколу І (ще б пак, Микола Миколаїв не образить). За період існування Херсонського адміралтейства з його стапелів були спущені 43 лінійних кораблі (110-гарматних — 18, 74-гарматних — 9, 66-гарматних — 16), три бомбардирських судна, два люгери, вісім транспортних і близько 110 дрібних суден.
І пояснення, чому цього не сталося одразу після заснування Миколаєва, лежить на поверхні, варто спитати себе, а з якого лісу будувалися усі ці кораблі. Для довідки – єдиний ліс в Таврії, Олешківський, або так званий ліс Ющенка, який героїчно гасив його у білій президентській сорочці та краватці, коли якісь спритники з місцевих бонз підпалили ділянку, щоб потім списати вирубку на пожежу й вивезти в Туреччину як дрова. Поламав людям бізнес, одним словом. І ліс цей висаджено вже в наш час, в 60-70 роки 20 століття. Отож, з якого такого дерева були все ж таки побудовані усі ті лінійні кораблі й фрегати? І це ще один несподіваний привіт з Ніжина.
Справа в тому, що весь стройовий ліс, так звана корабельна сосна, в наших краях ріс на правих та лівих притоках Дніпра, Прип’яті та Десні. Його пиляли й складали вздовж берегів річок все літо, осінь і зиму, а з настанням весняного паводку, скидали в стрімкі річечки, і вже на Дніпрі, на широкому плесі, колоди зв’язували у великі плоти і відправляли у дворічне плавання на Херсон. По високій весняній воді в перший рік вони сплавлялися до Єкатеринослава (сучасне місто Дніпро), який був збудований вище Дніпрових порогів, там колоди частково використовували для будівництва міста, а частково чекали наступної весни в затонах, щоб на високій воді проскочити пороги, через які їх проводили спеціально навчені дніпровські лоцмани, чия професія, як і плоти, остаточно зникли лише з побудовою греблі Дніпрогеса у 1932 році. Втім, в іншій частині України, в Закарпатті та на Буковині, плоти з карпатським лісом ось так сплавляли по гірських річках і Пруту аж до Дунаю аж до 1960-х років, і ми знаємо, як саме виглядали плотогони, як вони скакали по плотах в спеціальних чоботах з шипами, як матюкалися. Скільки заробляли, як направляли довгі плеті плотів веслами попереду головного плоту на перекатах й варили куліш на ватрі біля куреня прямо на плотові на спокійних ділянках річки. На карпатських річках їх називали бокорашами, а на Поліссі – плисаками. Заробляли вони геть непогані гроші, але часто гинули. Черемош саме через це назвали Чорним.
Річка Остер, ліва притока Десни, була одною з тих, довкола якої росли ті корабельні сосни. І навіть будували «на місці» якісь невеличкі кораблі, як ось та піднята з дна Дніпра під Хортицею «запорозька бригантина», за однією з версій збудована десь на сучасній Чернігівщині і спущена по річках й через пороги на Запорожжя під час війни 1735-1739 року. Тож коли перелякані сучасні ніжинські краєзнавці знаходять в якомусь селі зруйновані остови завеликих для цих річечок кораблів і починають метикувати, коли ж це річка Остер була такою судноплавною, щоб нею аж бригантини піднімалися, вони дарма напружують фантазію. Ніколи. Ця бригантина чи галера мала проплисти річкою тільки один раз і тільки в один бік – навесні, в розлив.
Не треба бути Шерльоком Гольмсом, щоб припустити, що галери й інші судна, необхідні для сплаву по Дніпру цариці з трьохтисячним почетом, німецьким, англійським та французьким послами, а потім ще й австрійським імператором Йосипом ІІ після Кременчука, оскільки шлях каравану пролягав через Новгород-Сіверський, Чернігів та Ніжин на Київ, були побудовані десь на Десні чи притоках. І далі усі запаси та вантажі цього мандрівного цирку їхали вже по воді, навіть якщо цариця воліла їхати власною каретою в поїзді з 14 карет та 124 саней, особливо там, де стараннями тоді ще графа Безбородька вже були побудовані поштові тракти й станції й поставлені верстові стовпи й підміни коней вздовж всієї дороги. В кареті самої Катерини їхали всі посли і ще 14 чоловік двораків, а запряжені в неї були 40 коней. Ватсоне, скажіть мені хто ж, ну справді, хто ж на всій Десні й околицях міг побудувати ті галери й вантажні баркаси? Може це був якийсь грецький моряк? Ну цілком же міг бути, принаймні керувати будівництвом та оснасткою цього геть немаленького флоту, бо щоб перевезти пасажирами трьохтисячний почет, знадобилося б десь з півсотні гребних суден. Звісно, якщо б посадили маркізів та принців на весла вистачило б і тридцяти, але не з нашим щастям.
- Підказую ймовірного кандидата, Ватсоне. На Де- починається, на -ляров закінчується. Грецький купець, моряк, капітан, сибірський торговець хутром, перший грек на Алясці, засновник форпосту на Алеутських островах, судновласник…
- Гольмсе, можливо… можливо це Євстратій Деляров? 1740-1806? Ніжинець. Директор Російсько-Американської компанії. Вперше потрапив на Аляску в 1764 році. В саму поїздку Катерини в Херсон в 1787 був якраз знову на Алеутських островах. Але оскільки займався також Кяхтинською, сухопутною, торгівлею з Китаєм через Монголію, згадки про нього в цьому проміжку виринають то тут то там – Іркутськ, Великий Устюг, Москва. Та й діти в Ніжині в нього доволі справно народжувались. Тому мав «на зимівлю» повертатися на «велику землю». Але саме в 1787 він будував фортецю та порт на острові Кадьяк. Мабуть, ні.
- А може й він. Вперше можливість такої поїздки Катерина стала обговорювати зі своїм секретарем Безбородьком ще 1780 року. До поїздки він мав ще все владнати все з логістикою і придбати свій маєток для гостин імператриці в Ніжині. В 1783 Юрко з Ананієм вже відправилися вчитися в Кронштадт. Отже, ця зустріч сталася з 1780 по 1783.
- До речі, Гольмс. Між братами Лисянськими 7 років різниці. Невже вони разом поїхали вступати до Морського корпусу? Юрію було 10, значить Ананію вже 17. Це запізно для початку флотської служби в ті часи. Це вже вік гардемаринів випускного курсу. Ось якби Ананій в 1780 (14 років), а Юрій в 1783 (10 років, але старший брат вже там, є кому приглянути) – оце саме те. Принаймні, я б не назвав його батька нерозважливим.
- Так, Ватсоне. Ця розмова сталася з 1780 по 1783 рік, як свідчить нам метод дедукції. Можливо цих зустрічей було навіть кілька. А в іншому автор нехай викручується. Зрештою, чому ми повинні робити за нього його роботу?
Антон САНЧЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |