Прочитані, непрочитані і недочитані книги
У новорічний вечір – у мене давній ритуал: читання. Обкладаюсь книгами «по самі вуха» і читаю годину чи й дві. Тому напередодні Новоріччя хочеться сказати про свій всежиттєвий «роман з романами», незмінну і незмірну закоханість у читання.
…Читаю я змалку, десь років з 5-ти. Перша книга, принаймні, яку достеменно можу назвати, – Гоголь, «Вечори на хуторі біля Диканьки». За роки стільки читано-перечитано. Одразу скажу одну банальну, але не зайву річ: у кожного свої смаки. Тому книги, про які йтиметься як мої улюблені, хтось оцінює доволі нейтрально чи прохолодно. А улюблені книги когось пройшли «повз мене». Це очевидно, але нагадаю.
Останнім часом хочеться все більше перечитувати прочитане, хоч інколи до цього додається і щось нове. Чимало книг чи окремих творів я прочитав двічі. Є єдина книга, яку прочитав тричі. Нічого дивного, її називають, звісно ж, багато хто, а не обов`язково «всі до ноги», кращим твором ХХ століття, а автора – найвидатнішим письменником сучасності. Це роман Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності». Причому, при першому прочитанні я зрозумів мало що, при другому – більше, при третьому – вже щось.
Маючи непогане зібрання книг вдома, настягуваних десятиліттями і які тепер більше роздаю, ніж стягую, я записаний і у дві бібліотеки: у себе в Куликівці і в обласну. Що і всім раджу, записуватися в бібліотеки.
Лукавством є балачки декого, що у нього на читання «не вистачає часу». Час у всіх однаковий: 24 години на добу. Питання, хто і куди його використовує. І можна ж просто взяти за звичку читати щодня, найліпше вечорами. Бодай по 15 – 20 хвилин, ще краще – більше. Хвилин, відмінусованих від того таки інтернету, хоч ми зараз і в ньому спілкуємося, від телевізора. Вони нікуди не подінуться, але плюс книги.
Чимало вже перечитую читаного, улюблених авторів. Безнадійно відстаю від так званої «сучасної літератури». «Як ви до неї ставитеся»? – задають інколи запитання на зустрічах з читачами. Йдеться насамперед про нашу українську літературу. У мене запитання навзаєм: а що це таке? Давайте визначимося з поняттям. Є часовий вимір. Тобто, сучасне – це написане сьогодні, в останні рік, два, три чи скільки там років? Ну, візьмемо три з лишком десятиліття нашої незалежності. Але ж в цей час творили, а дехто творить і зараз, Олесь Гончар, Іван Драч, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Валерій Шевчук, Ліна Костенко (перелік доповнюйте самі). Це сучасне чи ні? Якщо он Ліна Василівна взагалі ніколи не ставить дати під своїми віршами. А Мопассан, Стендаль, Шоу, Чехов – сучасні? А Шекспір, котрий писав 400 років тому, та ще й про події, віддалені від нього на сотні років. Реалії, атрибути якісь змінилися, інколи кардинально, але ж ми, люди, людські стосунки хіба змінилися за сотні років?
Друге трактування, що більш поширене нині: сучасне – це модне, суперове, «круте», користуючись цим нав`язливим нині слівцем, це, як там кажуть, «нон-фікшн», словом, щось видатне. Інше – архаїчне. Не скажу, що я, дрімучий, не читав такого. Щось читав? Романи Андруховича, оповідання Євгенії Кононенко. Але одного, супермодного, кинув читати на кільканадцятій сторінці після опису сцени, як вранці на балкон вилазить з похмілля, вибачте, оббльована профура, вдягнена в один лише ліфчик. Книгу одної модної кинув читати на перших же матюках. Видно, відстаю від сучасного. Між тим, є обойма з 10-15-ти імен сучасних і модних, які настирливо крутяться в нашому інформаційному просторі, тобто хтось і нащось їх тут крутить.
І вражає неймовірна плодючість деяких модних, просто таки словесний енурез, це якщо по-медичному, бо по-народному буде грубіше. Один такий модний, виступаючи перед студентами, похвалився, що видав десь 30 книг, на той момент, бо зараз давно перевалило за пів сотню. Отож, 30. А якийсь студент із залу репліку «А Гоголь – сім». Унікальна плодючість модних! Звісно, можливо там трудяться і «літературні негри», тобто хтось пише гуртом на це прізвище. Справа, відома здавна. Або ще є так звана комп`ютерна література. Не в тому сенсі, що набрано на комп`ютері. А кажуть, у бездонному інтернеті є готові плани роману, розподіл книги на розділи, глави, аж до готових діалогів. Деякі книги щось таке й нагадують.
Але – до мого особистого читання. Отож, щоденний, щовечірній, на сон, ритуал: читати з годинку. Буває більше, буває менше. Але щодня. І от проблема: так хочеться прочитати і те, і се. Тоді беру одразу в читання кілька книг і читаю кожної по стільки-то сторінок, більше чи менше. Ось приблизний набір таких читань: Джек Лондон, «Мартін Іден»; Гюстав Флобер, «Пані Боварі»; Нечуй-Левицький, «Хмари»; сатиричні і гумористичні оповідання – Карел Чапек, Ярослав Гашек (безумовно, і видатний роман «Пригоди бравого вояка Швейка»), Шолом Алейхем; ну і зовсім в сон, як не дивно, детективи, але – класику: Конан Дойль, Честертон, Агата Крісті.
А тепер –до теми, винесеної в заголовок. На жаль, є у мене і недочитані книги. Напевно ж, хороші, є й видатні, але от якось «не пішла» та чи інша книга. Як каже мій товариш, передплатник і автор моєї газети «Світ-інфо» Олександр Молибога, завзятий читач, з яким ми часто говоримо про літературу. Каже, що така-то книга «пішла» чи «зайшла», така-то – йде важкувато. Витім, таких, видно, небагато: Олександр – читач терплячий. «дотискує» і ту книгу, що не дуже «йде».
Список недочитаних книг у мене включає, чи й очолює, «Війна і мир» Льва Толстого. Я прочитав половину першого тому, рівно чверть роману. І стомився, заплутавшись в поки що не так політичних, як родових перипетіях російського дворянства. А це ж видатний твір, на думку багатьох. І «не пішло». Притому, що «Анна Кареніна» – одна з книг, які прочитав двічі. І зараховую цей роман Толстого до трьох кращих у світовій літературі творів про любов, зрозуміло, з прочитаного мною, повторю – саме на мій смак. Два інші – «Лялька», Болєслава Пруса (Польща» і «Кохання під час холери», того таки Маркеса (Колумбія). Перші дві книги поєднують і любовну і суспільну, соціальну лінії, а у Маркеса, де звісно ж, теж не без цього, роман– просто гімн любові.
Наступна недочитана – Віктор Гюго, «Собор Паризької Богоматері»,. Ну, що тут коментувати.
Наступна: Маріо Варгас Льоса. «Війна кінця світу». Перуанський письменник (народився у 1936 році) – лауреат Нобелівської премії 2010 року, останній класик Латино-Американської літератури. Потужної, видатної, додайте які хочете епітети, головного літературного явища ХХ століття. Роман цей про громадянську війну у Бразилії у 19 століття. Провідна ідея – трагедія, коли люди не здатні почути одне одного, прислухатися до свого ближнього, зрозуміти його.
Натомість захоплено прочитав у 1984 році новий роман Льоси «Тітонька Хулія і писака». Блискучий стиль, гумор. Автобіографічне. Герой роману, як і автор, працює на радіо в столиці Перу, як і автор, закохується в розлучену жінку, набагато старшу від нього, чарівну «тітоньку Хулію», одружується з нею, як і сам автор. Але головне ось що. Це роман про ще не такий помітний, але прогнозований, як і належить у геніального письменника, наступ так званої «масової культури», ширпотребу в літературі, мистецтві. Носій цього – другий герой роману, спритний, не без таланту, радіожурналіст Педро Камачо, який «клепає» дуже популярні у слухачів радіоп`єси, примітивні і водночас захоплюючі. Попередниці подальших «мильних опер» телебачення. Льоса не просто розповідає про це. Його роман композиційно побудований так: глава розповіді від автора про події, глава – чергова радіоп`єса Камачо. Блискуча стилізація. Надрукуй це окремо, сприймали б і читали всерйоз.
Ярослав Івашкевич, «Слава і хвала». Роман-епопея класика польської літератури. Події початку ХХ століття в Польщі, значною мірою в Російській імперії, в яку тоді входила Польща. Дія відбувається і в Україні, що тоді теж входила в ту імперію. Письменник і народився, і навчався в Україні. Десь половину роману я прочитав.
Натомість, я в захваті від повісті Івашкевича «Панни з Вілько». Це, якщо вже проводити паралелі, щось від Буніна. Головний герой, 40-річний вчитель Віктор, пройшовши фронти Першої світової війни, вирішив поїхати на кілька днів у місця своє молодості. Тут до війни він був шкільним вчителем у дворянській родині, з шістьма доньками, дівчатами, кожна з яких по-своєму була закохана в нього. Але спроба повернутися в молодість так і не вдається. Плин життя єдиний, жити треба в житті, а не в минулому. Втім, переказувати цю повість – справа невдячна. Скажу лише, що блискучу екранізацію її зробив видатний кінорежисер Анджей Вайда. Він екранізував і ще дві повісті свого друга Івашкевича, один з фільмів досить відомий у нас: «Березняк». Тут, як і у фільмі «Панни з Вілько», головну роль грає улюблений актор режисера і мільйонів глядачів, знаменитий Даніель Ольбрихський. Раджу подивитися в Ютубі. А повість, яку я прочитав двічі, інколи відкриваю і проглядаю по кілька сторінок.
Ну, от основні недочитані книги згадав. Були і дрібніші випадки, коли після читання й не одного десятка сторінок якось далі не читалося.
Зараз отак важко йдуть два, і доволі ж видатні романи: «Мартін Іден» і «Пані Боварі». А обидва ж– шедеври літератури. Осилив уже понад 100 сторінок кожного, пробую далі.
Був уже такий прецедент, приклад. Знаменитий роман Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром» я з великим «скрипом» читав мало не до ста сторінок. А потім якось прорвало, і на одному диханні прочитав цей величезний роман. Так було з романом Володимира Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля». Так з романом Ольги Кобилянської «Земля», з романом Хемінгуея «Прощай, зброє». Так що інколи треба вміти читати, література це винагородить.
* * *
Я там вище згадав кілька книжок з щовечірнього ритуалу читання. Останні тижні, в цю осінньо-зимову пору зими-осені, таких книжок побільшало. Якесь стремління читати все, різне і побільше значно наростило цей стовпчик, чи вже й стовп книжок, які у мене напохваті, під рукою. Ось що саме зараз тут.
Повісті Тараса Шевченка. Загалом їх до десятка. Деякі давно прочитав. Але ось з інтересом щойно прочитав повість «Княгиня». Блискуче!
Марко Вовчок. Звісно, давно прочитав її «Народні оповідання», деякі україномовні повісті. Зараз на читанні два чи не найкращі її російськомовні романи : «Живая жизнь» і «Записки причетника».
Євген Гребінка», оповідання, повісті.
Пантелеймон Куліш, «Моє життя». Велике і сильне вступне есе, яке написав мій колега і давній товариш відомий письменник, літературознавець, культурософ Олександер Шокало. Він, власне, і випустив цей збірник як видання редагованого ним журналу «Український світ».
Сомерсет Моем, «Вістря бритви».
Теодор Драйзер, «Сестра Керрі».
Оскар Уайльд, «Портрет Доріана Грея».
Щодо трьох останніх письменників – безумовно, це класики світової літератури. Як і згадані вище Флобер і Джек Лондон. У всіх трьох авторів я з цікавістю прочитав їхню малу прозу – оповідання (хоч у декого ця «мала проза» є, за суттю, повістями не десятки сторінок). Але якраз названі три романи є шедеврами цих письменників. Чесно зізнаюсь, що почавши всі ці три романи, прочитав з кожного поки що десь по 10 сторінок. Але рухаюсь далі.
І нарешті – шедевр з шедеврів: Сервантес, «Дон Кіхот». Обсяг цього томища, гадаю, ви знаєте. Давно і аж з побоюванням приступав до цього роману. Але ось роздобув український переклад знаменитої книги. І знаєте – де? В цілій копиці списаних в одній бібліотеці книг. А переклад – видатного українського перекладача Миколи Лукаша. Пробую, починаю, читаю.
І, звісно ж, Агата Крісті. З читаних-перечитаних її романів, у більшості і по двічі, бо все важче відшукувати нечитані, роздобув в обласній бібліотеці саме такий: «Вбивство в Хеллоуін». Королева детективу, що тут додавати.
Але щось я заговорився. Час до книг!
Петро АНТОНЕНКО
…Читаю я змалку, десь років з 5-ти. Перша книга, принаймні, яку достеменно можу назвати, – Гоголь, «Вечори на хуторі біля Диканьки». За роки стільки читано-перечитано. Одразу скажу одну банальну, але не зайву річ: у кожного свої смаки. Тому книги, про які йтиметься як мої улюблені, хтось оцінює доволі нейтрально чи прохолодно. А улюблені книги когось пройшли «повз мене». Це очевидно, але нагадаю.
Останнім часом хочеться все більше перечитувати прочитане, хоч інколи до цього додається і щось нове. Чимало книг чи окремих творів я прочитав двічі. Є єдина книга, яку прочитав тричі. Нічого дивного, її називають, звісно ж, багато хто, а не обов`язково «всі до ноги», кращим твором ХХ століття, а автора – найвидатнішим письменником сучасності. Це роман Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності». Причому, при першому прочитанні я зрозумів мало що, при другому – більше, при третьому – вже щось.
Маючи непогане зібрання книг вдома, настягуваних десятиліттями і які тепер більше роздаю, ніж стягую, я записаний і у дві бібліотеки: у себе в Куликівці і в обласну. Що і всім раджу, записуватися в бібліотеки.
Лукавством є балачки декого, що у нього на читання «не вистачає часу». Час у всіх однаковий: 24 години на добу. Питання, хто і куди його використовує. І можна ж просто взяти за звичку читати щодня, найліпше вечорами. Бодай по 15 – 20 хвилин, ще краще – більше. Хвилин, відмінусованих від того таки інтернету, хоч ми зараз і в ньому спілкуємося, від телевізора. Вони нікуди не подінуться, але плюс книги.
Чимало вже перечитую читаного, улюблених авторів. Безнадійно відстаю від так званої «сучасної літератури». «Як ви до неї ставитеся»? – задають інколи запитання на зустрічах з читачами. Йдеться насамперед про нашу українську літературу. У мене запитання навзаєм: а що це таке? Давайте визначимося з поняттям. Є часовий вимір. Тобто, сучасне – це написане сьогодні, в останні рік, два, три чи скільки там років? Ну, візьмемо три з лишком десятиліття нашої незалежності. Але ж в цей час творили, а дехто творить і зараз, Олесь Гончар, Іван Драч, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Валерій Шевчук, Ліна Костенко (перелік доповнюйте самі). Це сучасне чи ні? Якщо он Ліна Василівна взагалі ніколи не ставить дати під своїми віршами. А Мопассан, Стендаль, Шоу, Чехов – сучасні? А Шекспір, котрий писав 400 років тому, та ще й про події, віддалені від нього на сотні років. Реалії, атрибути якісь змінилися, інколи кардинально, але ж ми, люди, людські стосунки хіба змінилися за сотні років?
Друге трактування, що більш поширене нині: сучасне – це модне, суперове, «круте», користуючись цим нав`язливим нині слівцем, це, як там кажуть, «нон-фікшн», словом, щось видатне. Інше – архаїчне. Не скажу, що я, дрімучий, не читав такого. Щось читав? Романи Андруховича, оповідання Євгенії Кононенко. Але одного, супермодного, кинув читати на кільканадцятій сторінці після опису сцени, як вранці на балкон вилазить з похмілля, вибачте, оббльована профура, вдягнена в один лише ліфчик. Книгу одної модної кинув читати на перших же матюках. Видно, відстаю від сучасного. Між тим, є обойма з 10-15-ти імен сучасних і модних, які настирливо крутяться в нашому інформаційному просторі, тобто хтось і нащось їх тут крутить.
І вражає неймовірна плодючість деяких модних, просто таки словесний енурез, це якщо по-медичному, бо по-народному буде грубіше. Один такий модний, виступаючи перед студентами, похвалився, що видав десь 30 книг, на той момент, бо зараз давно перевалило за пів сотню. Отож, 30. А якийсь студент із залу репліку «А Гоголь – сім». Унікальна плодючість модних! Звісно, можливо там трудяться і «літературні негри», тобто хтось пише гуртом на це прізвище. Справа, відома здавна. Або ще є так звана комп`ютерна література. Не в тому сенсі, що набрано на комп`ютері. А кажуть, у бездонному інтернеті є готові плани роману, розподіл книги на розділи, глави, аж до готових діалогів. Деякі книги щось таке й нагадують.
Але – до мого особистого читання. Отож, щоденний, щовечірній, на сон, ритуал: читати з годинку. Буває більше, буває менше. Але щодня. І от проблема: так хочеться прочитати і те, і се. Тоді беру одразу в читання кілька книг і читаю кожної по стільки-то сторінок, більше чи менше. Ось приблизний набір таких читань: Джек Лондон, «Мартін Іден»; Гюстав Флобер, «Пані Боварі»; Нечуй-Левицький, «Хмари»; сатиричні і гумористичні оповідання – Карел Чапек, Ярослав Гашек (безумовно, і видатний роман «Пригоди бравого вояка Швейка»), Шолом Алейхем; ну і зовсім в сон, як не дивно, детективи, але – класику: Конан Дойль, Честертон, Агата Крісті.
А тепер –до теми, винесеної в заголовок. На жаль, є у мене і недочитані книги. Напевно ж, хороші, є й видатні, але от якось «не пішла» та чи інша книга. Як каже мій товариш, передплатник і автор моєї газети «Світ-інфо» Олександр Молибога, завзятий читач, з яким ми часто говоримо про літературу. Каже, що така-то книга «пішла» чи «зайшла», така-то – йде важкувато. Витім, таких, видно, небагато: Олександр – читач терплячий. «дотискує» і ту книгу, що не дуже «йде».
Список недочитаних книг у мене включає, чи й очолює, «Війна і мир» Льва Толстого. Я прочитав половину першого тому, рівно чверть роману. І стомився, заплутавшись в поки що не так політичних, як родових перипетіях російського дворянства. А це ж видатний твір, на думку багатьох. І «не пішло». Притому, що «Анна Кареніна» – одна з книг, які прочитав двічі. І зараховую цей роман Толстого до трьох кращих у світовій літературі творів про любов, зрозуміло, з прочитаного мною, повторю – саме на мій смак. Два інші – «Лялька», Болєслава Пруса (Польща» і «Кохання під час холери», того таки Маркеса (Колумбія). Перші дві книги поєднують і любовну і суспільну, соціальну лінії, а у Маркеса, де звісно ж, теж не без цього, роман– просто гімн любові.
Наступна недочитана – Віктор Гюго, «Собор Паризької Богоматері»,. Ну, що тут коментувати.
Наступна: Маріо Варгас Льоса. «Війна кінця світу». Перуанський письменник (народився у 1936 році) – лауреат Нобелівської премії 2010 року, останній класик Латино-Американської літератури. Потужної, видатної, додайте які хочете епітети, головного літературного явища ХХ століття. Роман цей про громадянську війну у Бразилії у 19 століття. Провідна ідея – трагедія, коли люди не здатні почути одне одного, прислухатися до свого ближнього, зрозуміти його.
Натомість захоплено прочитав у 1984 році новий роман Льоси «Тітонька Хулія і писака». Блискучий стиль, гумор. Автобіографічне. Герой роману, як і автор, працює на радіо в столиці Перу, як і автор, закохується в розлучену жінку, набагато старшу від нього, чарівну «тітоньку Хулію», одружується з нею, як і сам автор. Але головне ось що. Це роман про ще не такий помітний, але прогнозований, як і належить у геніального письменника, наступ так званої «масової культури», ширпотребу в літературі, мистецтві. Носій цього – другий герой роману, спритний, не без таланту, радіожурналіст Педро Камачо, який «клепає» дуже популярні у слухачів радіоп`єси, примітивні і водночас захоплюючі. Попередниці подальших «мильних опер» телебачення. Льоса не просто розповідає про це. Його роман композиційно побудований так: глава розповіді від автора про події, глава – чергова радіоп`єса Камачо. Блискуча стилізація. Надрукуй це окремо, сприймали б і читали всерйоз.
Ярослав Івашкевич, «Слава і хвала». Роман-епопея класика польської літератури. Події початку ХХ століття в Польщі, значною мірою в Російській імперії, в яку тоді входила Польща. Дія відбувається і в Україні, що тоді теж входила в ту імперію. Письменник і народився, і навчався в Україні. Десь половину роману я прочитав.
Натомість, я в захваті від повісті Івашкевича «Панни з Вілько». Це, якщо вже проводити паралелі, щось від Буніна. Головний герой, 40-річний вчитель Віктор, пройшовши фронти Першої світової війни, вирішив поїхати на кілька днів у місця своє молодості. Тут до війни він був шкільним вчителем у дворянській родині, з шістьма доньками, дівчатами, кожна з яких по-своєму була закохана в нього. Але спроба повернутися в молодість так і не вдається. Плин життя єдиний, жити треба в житті, а не в минулому. Втім, переказувати цю повість – справа невдячна. Скажу лише, що блискучу екранізацію її зробив видатний кінорежисер Анджей Вайда. Він екранізував і ще дві повісті свого друга Івашкевича, один з фільмів досить відомий у нас: «Березняк». Тут, як і у фільмі «Панни з Вілько», головну роль грає улюблений актор режисера і мільйонів глядачів, знаменитий Даніель Ольбрихський. Раджу подивитися в Ютубі. А повість, яку я прочитав двічі, інколи відкриваю і проглядаю по кілька сторінок.
Ну, от основні недочитані книги згадав. Були і дрібніші випадки, коли після читання й не одного десятка сторінок якось далі не читалося.
Зараз отак важко йдуть два, і доволі ж видатні романи: «Мартін Іден» і «Пані Боварі». А обидва ж– шедеври літератури. Осилив уже понад 100 сторінок кожного, пробую далі.
Був уже такий прецедент, приклад. Знаменитий роман Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром» я з великим «скрипом» читав мало не до ста сторінок. А потім якось прорвало, і на одному диханні прочитав цей величезний роман. Так було з романом Володимира Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля». Так з романом Ольги Кобилянської «Земля», з романом Хемінгуея «Прощай, зброє». Так що інколи треба вміти читати, література це винагородить.
* * *
Я там вище згадав кілька книжок з щовечірнього ритуалу читання. Останні тижні, в цю осінньо-зимову пору зими-осені, таких книжок побільшало. Якесь стремління читати все, різне і побільше значно наростило цей стовпчик, чи вже й стовп книжок, які у мене напохваті, під рукою. Ось що саме зараз тут.
Повісті Тараса Шевченка. Загалом їх до десятка. Деякі давно прочитав. Але ось з інтересом щойно прочитав повість «Княгиня». Блискуче!
Марко Вовчок. Звісно, давно прочитав її «Народні оповідання», деякі україномовні повісті. Зараз на читанні два чи не найкращі її російськомовні романи : «Живая жизнь» і «Записки причетника».
Євген Гребінка», оповідання, повісті.
Пантелеймон Куліш, «Моє життя». Велике і сильне вступне есе, яке написав мій колега і давній товариш відомий письменник, літературознавець, культурософ Олександер Шокало. Він, власне, і випустив цей збірник як видання редагованого ним журналу «Український світ».
Сомерсет Моем, «Вістря бритви».
Теодор Драйзер, «Сестра Керрі».
Оскар Уайльд, «Портрет Доріана Грея».
Щодо трьох останніх письменників – безумовно, це класики світової літератури. Як і згадані вище Флобер і Джек Лондон. У всіх трьох авторів я з цікавістю прочитав їхню малу прозу – оповідання (хоч у декого ця «мала проза» є, за суттю, повістями не десятки сторінок). Але якраз названі три романи є шедеврами цих письменників. Чесно зізнаюсь, що почавши всі ці три романи, прочитав з кожного поки що десь по 10 сторінок. Але рухаюсь далі.
І нарешті – шедевр з шедеврів: Сервантес, «Дон Кіхот». Обсяг цього томища, гадаю, ви знаєте. Давно і аж з побоюванням приступав до цього роману. Але ось роздобув український переклад знаменитої книги. І знаєте – де? В цілій копиці списаних в одній бібліотеці книг. А переклад – видатного українського перекладача Миколи Лукаша. Пробую, починаю, читаю.
І, звісно ж, Агата Крісті. З читаних-перечитаних її романів, у більшості і по двічі, бо все важче відшукувати нечитані, роздобув в обласній бібліотеці саме такий: «Вбивство в Хеллоуін». Королева детективу, що тут додавати.
Але щось я заговорився. Час до книг!
Петро АНТОНЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |