Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Про радянське "безкоштовне" житло
18-Жов-20 738 2.8 0
Днями в одній із груп користувачка зробила черговий совковий, абсолютно маніпулятивний вкид: „Тепер у тебе 300 сортів ковбаси, джинси і 200 каналів, але нема безкоштовних житла, медицини та освіти. Ти отримав те, що хотів.” Звісно ж, російською.

Як розподілились вподобання? 85% поставили „подобається”, 15% сміялись, або плакали. Меншість була активною а коментарях, а більшість мовчки крутила дулі. Як на президентських виборах. Власне, як завжди останнім часом. „Ви меліть язиком, пишіть, що хочете, а нам своє голосувать.” Докоряли мені, що чорню все хороше, що невдячний і що тепер устократ гірше. Той майданчик себе вичерпав, але думки лишились, тож поміркую тут. А тих, котрі прочитають, прошу висловитись: цікаво почути оцінку інших.

Скажу одразу, що я не любитель „чорнити”, але й противник „відбілювати”. Чорнити це погано, але устократ гірше сіре й безбарвне минуле фарбувати в яскраві кольори нібито буявого життя. Тож якщо хтось узявся ідеалізувати недавнє минуле, маю мету нагадати про реальність. Лише так, не більше. Буде, очевидно, чотири частини. Це перша.

То чи було за радянської влади безкоштовне житло? Так може вважати лише людина, що не розуміє елементарних основ економіки та ніколи не чула про „сир у мишоловці”. Радянська влада, дарма, що була атеїстичною, сказала: „Люди, ми все зароблене вами заберем і поділим так, щоб ви були задоволені. Ми такі вправні, що п’ятьма хлібами нагодуємо всіх.” На руки віддавали хіба чверть, а решту пускали на оті нібито „безкоштовні” блага. Причому, слід віддати їй належне, голови людям дурила настільки вміло, що й досі повно дурнів, котрі вірять в „соціалістичну справедливість”. А мені тут згадався Остап Бендер, котрий одного разу в якійсь глибинці видав себе за Христа і теж годував натовп п’ятьма хлібами: „Нагодувати я їх нагодував, але яка давка була!”

Правда, тут прослідковується одна закономірність: чим менше в людини здібностей ефективно працювати хоч головою, хоч руками, тим більше їй подобається така ідея. Вони зовсім не замислюються, що „безкоштовне” житло було тим коротким повідком, який давав можливість тримати в покорі улюблені „маси”. Легко керувати тими, хто залежить від тебе цілком і повністю. Житло в містах практично все належало державі (окрім нещасних халуп „частного сектора” і кооперативних квартир). А ще ж була прописка. Ти не мав права просто поїхати в інше місто, винайняти там квартиру і піти працювати куди хочеться. Без місцевої прописки в паспорті на роботу не брали, а от ув’язнити могли легко і швидко – „за бродяжничество”. І не треба забувати, що радянська влада хоч і декларувала безкоштовне житло, але забезпечити їм усіх, хто потребував, так і не спромоглась. Зараз зауважу: в 1991 році черги на житло кінця-краю не мали. Звісно, з системою прописки всі мали десь жити – і жили. Але в яких умовах? Про це я нагадаю в кінці свого допису.

Любителі совка забули, не хочуть пам’ятати відому фразу часів Брєжнєва: „Они делают вид, что платят, мы делаем вид, что работаем”. А який був сенс працювати, коли панувала зрівнялівка? СРСР закривав очі навіть на штучне гальмування ним же росту продуктивності праці, аби тільки не було майнового розшарування. Будь-яка раціоналізація праці на виробництві призводила врешті-решт до зрізання розцінок. Тож якість радянського „безкоштовного” житла старшому поколінню добре відома: в’їжджали в нову квартиру й одразу ж починали ремонт – усе було зліплено абияк, сяк-так. У вікна дуло, двері покручені пропелером, підлога горбата, стіни криві. Сьогодні таке житло та ще й за власні, трудом зароблені кошти не купив би жоден. Хіба за півціни. Але тоді постає законне питання: а де ж шукати решту тієї ціни? Та любителі совка на таке відповідати не люблять, а ставити питання самим собі – тим більше.

Виявляється в деяких людей дуже коротка пам’ять. Я чітко пам’ятаю ті часи і те відношення цих же людей до тодішньої влади – воно було суто негативне! Дивує наївність молоді до сорока років, що вірить у ці московські байки. Тепер виглядає так, ніби в СРСР на кожному розі пропонували те „благо”:
– Кому житло? Безкоштовне житло! Беріть безкоштовне житло!

Та ті люди, щоб ви знали, весь вік пропрацювавши, так і помирали в гуртожитках чи комуналках. В чергу на „поліпшення житлових умов” ставили ті сім’ї, де на одну людину припадало менше 4,5 квадратних метрів житлової площі. Тобто сім’ї з чотирьох людей вибратися з однокімнатної квартири площею 18 кв. м. було майже нереально – хіба що вступити в житловий кооператив, де межа площі була дещо більша – 6,5 кв. м. Але це було привілегією вищих шарів суспільства: кооперативне житло становило хіба 1/10 частину. До того ж стати в чергу теж не означало автоматичного і швидкого поліпшення житлових умов. Люди роками, десятками років були у черзі другими, п’ятими і все не могли отримати свою мрію. Через це не могли перейти на кращу роботу, піти від ненависного керівника чи з недружнього оточення – терпіли заради житла. А скільки молодих вчених, акторів ішли підробляти двірниками, бо був їх страшенний дефіцит і тому підмітайлам вулиць квартири давали в першу чергу!

Тепер про найцікавіше: яким же було це „безкоштовне” радянське житло. Бо раз існував інститут прописки, значить люди мали десь жити. Бездомних а СРСР не було, це правда. Житло, хай і в тюрязі, було гарантоване.
Радянське житло налічувало кілька видів. Ось ті, що я знаю, з якими стикався, чи навіть жив.

1. Залізничний вагон у якості житла для двох сімей. В системі Міністерства шляхів сполучень (МПС) були будівельні підрозділи, так звані СМП (строительно-монтажный поезд), котрі мандрували від станції до станції, змінюючи місце прописки два-три рази на рік. Їх працівники роками, десятиліттями жили в тих вагонах. Уявляєте якою була якість освіти їхніх дітей?

2. Барак. Щитовий дерев’яний барак (гуртожиток або на 4-6-8 квартир). Мені здається, улюблене житло радянської влади: дешево й сердито. Бараками був заставлений весь Союз. Я й донині їх ще бачу. Так в Україні їх хоч цеглою обкладали, а в Росії... Сльози, одним словом. З околиць Москви їх прибрали тільки перед Олімпіадою 1980 року. В провінції – від Брянська й до Камчатки – стоять, гадаю, й понині. Але для тих кочовиків, що жили в вагонах, це осідле житло було мрією!

3. Гуртожиток. Гуртожитки були не тільки студентські, а й робітничі – для холостих одинаків. Це непогано. Погано лише, що часто в тих гуртожитках одружувались, діти закінчували школи, а батьки в них же й помирали, так і не дочекавшись „безкоштовного” радянського житла.

4. Комунальні квартири. Безліч разів оспівана й оплакана категорія. Суто радянський спосіб вирішення „жилищного вопроса”. Сам жив, знаю. Заслуговує на окрему розповідь. До речі, вони ще й досі існують. А тридцять років назад їх тьма була – навіть у тій же Москві, в часи розквіту СРСР (можливо, саме там їх було найбільше).

5. Відомче житло. Хто не знає: це житло, в якому живеш, доки працюєш. Власність організації, установи. Хто в такому жив, той навряд чи почувався вільно. Хоча що ми всі знали тоді про зміст слова „вільно”?

6. Радянська квартира. Чому саме так: „радянська”? Бо ж вона належала не „квартиросъемщику”, а державі. Квартири не були власністю людей. Їх не можна було продати чи передати у спадок, так само, як і купити, навіть за власним трудом зароблені кошти. Коли хтось отримував більшу квартиру, попередню держава забирала собі. Тому про яке „безкоштовне” радянське житло взагалі може йти мова? Втім любителі совка це начисто забули. Або, що вірогідніше, вони просто нездатні усвідомити такі елементарні речі, як відмінність понять „користувач” і „власник”. Звідси, до речі, і ростуть ноги того нехлюйського, безгосподарного ставлення переважної більшості радянських людей не лише до порядку в під’їзді чи біля нього, але й у „своєму” житлі, котре своїм, звісно ж, і не було. Жаль тільки, що багато хто і сьогодні не відчуває в собі власника – хоча юридично вже давно є таким.
Були ще три види житла, проте вже іншої форми власності: так званої кооперативної (молодіжний житловий комплекс і житловий будівельний кооператив) та індивідуальної (слово „приватна власність” в СРСР було лайливим і не вживалось). Втім вони не значились як „безкоштовні”, та й не були такими, а тому і мову про них вести не стану.

На завершення повторю те, з чого почав. Я не люблю чорнити минуле. Не вважаю, що то були найгірші роки мого життя – навпаки! Так само не ідеалізую наш час, проблем у країні більше, ніж треба. Моє життя здебільшого всередині мене, а не зовні. Але при цьому люто ненавиджу лицемірні маніпуляції зробити з сірого минулого яскраву картинку, „землю обітовану”. І коли хтось зумисно чинить таке, я просто кажу: „Не треба дурити людей. Реальність була ось такою!”

Жити треба дивлячись уперед, а не озираючись назад, бо дуже легко лоба розбити.

Володимир ВОРОНА


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Володимир Ворона, радянські міфи, радянська пропаганда, совок, безкоштовне житло


Читайте також



Коментарі (0)
avatar