реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Про радянську "безкоштовну" освіту
25-Жов-20 982 1.0 0
Продовжую свої роздуми та оцінки про соціальні блага в СРСР – чи дійсно вони були безкоштовними? Мені начебто й гріх скаржитись: свого часу я отримав хорошу інженерну освіту за мірками СРСР. Скажу більше. Я отримав хорошу вищу освіту. Звісно, перспективи інженера-будівельника транспортного спрямування не можна рівняти з можливостями фізика термоядерного синтезу чи потенційного дипломата. Але в загальнодержавному ранзі вищих освіт моя тягнула на тверду четвірку з огляду на базові чотири компоненти, за котрими вона визначається взагалі:

1. Професійні знання та навіть певні практичні навички, набуті ще у виші.

2. Виокремлене, винесене за дужки загальної програми навчання набуте вміння швидко знайти при потребі інформацію, котрої тобі не вистачає.

3. Сформовані загальна культура, кругозір, навіть світогляд. Додам: сформовані здебільшого поза межами вишу і переважно з ініціативи самого студента (театри, музеї, виставки, концерти, творчі зустрічі, ресторани, художня самодіяльність, капусники, веселі компанії, гарячі дискусії – все!).

4. Запущений всередині випускника вишу завдяки трьом попереднім компонентам генератор постійного саморозвитку.
Перші дві компоненти – то була безперечна заслуга того чи іншого радянського вишу. Третя була продуктом перебування молодої людини в специфічному середовищі з усталеними традиціями якого-не-якого вільнодумства за умови її потягу до пізнання світу. Радянська держава мала до цього лише опосередкований стосунок і значно більше гальмувала, ніж сприяла цьому, бо всіма силами намагалась зробити з молоді «вірних лєнінців» з усталеним соціалістичним світоглядом. Четверта є результуючим вектором трьох перших. Якщо відсутня третя компонента, то на виході мали «вченого сухаря», технократа – можливо навіть дуже успішного. Якщо перша була слабенька, чи друга взагалі відсутня, виходив так званий «недоучка». Без четвертої складової людина через кілька років просто спинялась в особистісному розвитку – таких було і донині є хоч греблю гати.

Навіщо я все це пишу? Радянська влада готувала собі кадри, думаючи не про благо особистості, а про «радующие глаз своим однообразием» шеренги вірних ідеям соціалізму молодих спеціалістів. Вся без винятку економіка була державною і потребувала підготовлених кадрів. Не для закордону ж вчили молодь, правда? От якби дипломи СРСР котирувались у вільному світі, а кордони для молодих інженерів були відкритими... Тебе вивчили; вивчили так, що ти можеш хоч завтра працювати будь де у світі, і – відпустили на всі чотири сторони. Лише в такому разі можна було би сміливо говорити про безкоштовність радянської освіти.

Насправді до вже написаного слід додати той факт, що кожен випускник денного стаціонарного навчання (не важливо – ПТУ, технікуму чи інституту) мав обов’язок відпрацювати по місцю свого розподілу певну кількість років, котра, здається, дорівнювала терміну навчання. В будь-якому разі після вишу відпрацьовували саме 5 років. Ніхто не міг піти з навчального закладу куди йому схочеться – лише після відробітку. Радянська планова система цим способом затикала діри, розсилаючи випускників по всій своїй неміряній території. А оскільки (не забуваймо!) існувала система прописки, то покинути діру, в яку тебе заткнули, було надзвичайно важко, майже неможливо, бо ти не міг виписатись «просто так», в нікуди.

За все потрібно платити і це правда, так влаштований наш світ. Якщо в суспільстві існує система освіти, вона фінансується. Навіть стовідсоткове фінансування її з державного бюджету не означає її безкоштовності для населення, бо бюджет держави з будь-яким соціальним устроєм наповнюють громадяни. Коли держава сплачує нібито замість громадян за освіту чи інше якесь соціальне благо, це лише означає, що вона узурпувала, тобто повністю собі привласнила функцію розподілу заробленого суспільством. Такий ось фокус-покус.

Хіба не справедлива післяплата за навчання у вигляді п’ятирічного відробітку випускника? Справедлива. Але тільки тоді, як він наперед точно знає, де відроблятиме і на яких умовах. Що було не так із радянською «справедливістю» у вигляді нібито безкоштовної освіти?

За невеликим відсотком винятків, людина, обираючи собі в СРСР майбутню професію, обирала, по суті, свою долю. Якщо ти вивчився на будівельника, то будеш ним до пенсії. Те ж саме і з будь-якою іншою професією. Хіба що станеш профсоюзним чи партійним функціонером або потрапиш клерком до виконавчих органів влади. Надзвичайно мало знаю прикладів, коли люди змінювали свою професію: мається на увазі професія не робітнича, а пов’язана з середньою спеціальною чи вищою освітою. Хоча тепер дехто називає це «стабільністю» та «впевненістю в завтрашнім дні».

Колись В. С. Брюховецький пояснював мені різницю між нашою та західною системами освіти. Радянська, казав він, схожа на дошку, по котрій потрібно пройти з одного кінця в інший – ні кроку вбік! Нинішня українська (далеко не у всіх, лише в кращих вишах країни) – на неширокий коридор: студент зайшов у нього і має можливість не лише йти чітко вперед, а й ступити крок-два й той чи інший бік. Західна освіта – це велика кімната, зайшовши в яку, ти можеш вільно ходити по ній, перш, ніж покинеш. Що він мав на увазі? Вибір студентом предметів, які йому цікаві, вибір спрямування своєї освіти: людина сама обирає необхідний мінімум, що дає їй право на отримання диплома. В СРСР студент не мав права навіть на власне трактування економічної моделі, ідеології чи історичної події, що вже там казати про предмети!

Навіщо на початку допису я «філософствував» про чотири компоненти вищої освіти? Тепер поясню. Коли випускник інституту потрапляв на відробіток кудись в Касимів, чи Гусь-Хрустальний, або Россош (Навашино, Камень-на Обі, Слюдянку тощо) і знайшовши на місці собі пару, а часом і житло отримавши, як молодий спеціаліст, там залишався, то навіть при всіх ознаках, що освіту він здобув гарну, шанси будувати своє життя так, як хочеться, були в нього мінімальні: джерел інформації мінімум, широті кругозору затісно і навіть генератор саморозвитку починає давати збій під повсякденними тяготами буття.

Я тут пишу про те, що бачив і що пережив. Бачив житла-вагони, надивився на бараки, комуналки, навіть пожив у них, знав десятки людей, котрі просто відбували життя, не переймаючись якимось його сенсом. Мені повезло, бо п’ять років мого відробітку спливли в 1989 році, коли перші свіжі протяги дещо розбавили затхлість совкової комуналки. Проза радянського будівництва, коли заради «плану» ти мусив давати розпорядження 30 грудня вкладати бетон прямо на мерзлу землю – цілими самоскидами! – щоб навесні давати інший наказ: усе те, що було колись бетоном, згрібати лопатою, вручну вантажити на ті ж самоскиди і в кращому випадку пускати на переробку, все те мені так остогидло, що я рвонув куди очі бачать і потрапив аж у рекламу.

І саме завдяки дійсно вищій освіті я там не тільки не загубився, але й уперше в житті відчув справжній потяг до творчості: трохи більше ніж через рік мав уже власну агенцію, першим в СРСР організував і провів маркетингове дослідження ринку, першим застосував такий вид реклами, як «директ мейл» (поштова розсилка), першим організував музей реклами з п’ятьма тисячами одиниць зберігання тощо.

Потім я повернувся в Україну (в 1995 році). Мусив же чимось займатися. Будувати старими методами більше не хотілось, тож я звернувся на один машинобудівний завод з комерційною пропозицією виготовляти за моїми ескізами деревообробні верстати легкого класу для індивідуального підприємництва. З честю пройшов щось на зразок екзамена (дякую своєму МИИТу за таку освіту!) і отримав зустрічну пропозицію очолити на заводі виробництво сучасних столярних виробів. Було дещо несподівано, але я погодився. І знайшов та реалізував себе у столярстві, прозаймавшись цим аж до 2008 року. То були одні з кращих років мого життя! Завод таки спромігся виготовити пробні екземпляри деревообробного фрезерного верстата і сушильної камери моєї конструкції, але на жаль не зміг запустити серійне виробництво верстатів: здебільшого через те, що його інженерні кадри розгубили всі компоненти вищої освіти окрім першої, базової. Та й то...

Далі ще були вісім років геть іншої роботи: на комунальному підприємстві, потім на газопереробному заводі, де в передпенсійному віці без жодних проблем постійно навчався і здавав екзамени. Хіба це не привід пишатися своєю освітою? Тепер ось книги пишу. Ви гадаєте, це я таким чином похваляюсь? Ні. Просто нічого з цієї моєї трудової біографії в СРСР бути не могло апріорі. Я швидше за все так би й клав бетон на мерзлу землю до самої пенсії, ненавидячи себе за безпринципність і потайки клянучи систему.

На завершення дозволю собі кілька узагальнюючих висновків щодо всіх трьох частин мого допису про «безкоштовність» радянських соціальних благ.

1. Брехня ця розрахована на людей, що не вміють, чи розучились думати. Тому не лишаймося осторонь, коли побачимо чужу лукаву маніпуляцію. Її треба аргументовано виводити на чисту воду.
2. Радянська система була економічно нежиттєздатна. Вона таким чином розставила приорітети, що за три покоління свого існування тотальну більшість населення відучила мотивовано та продуктивно працювати, докорінно спотворивши його світоглядні цінності. Скільки пройде часу аби суспільство остаточно одужало? І чи одужає воно взагалі?
3. Силоміць до раю не ведуть. Якими б пряниками не манили, нам з тоталітаризмом не по дорозі. В жодному разі.

Володимир ВОРОНА

Р. S. На фото не Микола Кибальчич:)) Це я диплом захищаю. На жаль у того, хто фотографував, відмовив спалах.


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Володимир Ворона, безкоштовна освіта, радянські міфи


Читайте також



Коментарі (0)
avatar