Потятко Боже

«Я дзвонар, – починає Федорцьо сповідальним тоном. – Церківник, одним словом. Нє, переже я шоферував. Зайшов у пенсію, пас кіз, як усі. А раз на панахиді священник мені каже: “Ви, Федорцю, чоловік грамотний, світський, ішли б ви до нас церковним сторожем”. – “Від кого церкву сторожити?” – “Ну, це так говориться. Будете дзвонити, за двором дивитися, свічки купувати, щось підмалювати, те-се…” – “Мені робота не в дивину, кажу. А кози собі й самі прокорм найдуть, чортове насіння”. – “Ну, ви, Федорцю, не згадуйте сього хоч при мені”. – “Про кіз не говорити з вами?” – “Про кіз говорити можна. Коза – животинка Божа”. – “Божа, лем на чорта похожа. Добре, що вам, панотче, не треба їх пасти”. – “Кожен своє пасе, Федорцю…” – “Отсе мені підходить. Тому домовимося одразу: якщо ми в церкві троє будемо працювати – Бог, ви і я, то нехай кожен робить свою роботу, а в чужу не лізе. Тоді порядок буде…”

Але я не про це хочу повісти. Про птиць. Бо там, на дзвіниці, я до них найближче. Вони знають час, коли я маю дзвонити, і вчасно полишають дерева, що ростуть у церковному дворі. А затим, коли дзвони вгамуються, вертаються на своє гілля. Се в звичну пору, та буває, що дзвониш не в урочний час – коли хтось помре. І чи повіриш мені, але птахи відлітають загодя. Кажуть, не дивина, що кобила здохла, та хто псам дав знати… Так і з птахами – чують смерть. Мало того, буває, напередодні б’ють крильми в шибу, гейби наміряються влетіти досередини. Це вірний знак мені, що хтось у селі вмре…

А другий раз ковзають бляшаною банею, стукотять кігтями об жерсть, бавляться. Сим дають мені знати, що в селі народилося дитинча. Я вже звик до сього. А отець Миколай сміється, каже, що я чорнокнижник. Які там книги! Ні в чорній, ні в білій сього не вичитаєш. А пташка має прозірливість неописанну. Потятко Боже, що тут казати…»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Із книги "Федорцьо, приятель сердечний", що готується до друку.