Про сливи та інше

«Не все в мене про потішне, – каже Федорцьо. – Розкажу тобі про вчорашню історію. Вертаємося з моїм кумом Симком із похорону нашого приятеля. Він і каже:

«Всі тут скоро будемо. Ти мені, Федорцю, по блату забронюй файне місце тутки, на церковному цвинтарі».
«Я тобі своє позичу, – кажу, – бо вмирати не збираюся. Хоча ти чоловік при грошах, міг би й крематорій собі дозволити. Знаєш, що се таке?»

«Знаю, але туди не піду».
«Туди, Симку, не ходять. Туди відвозять».
«Мене туди не приймуть».
«Чому б се?»
«Бо крематорій вибухне».
«Що ти мелеш?!»
«Федорцю, ти ж знаєш, що в мене найбільший у селі сливовий сад».
«При чому тут сад?»
«А при тому, що я щороку жену дві-три бочки сливовиці».
«І що з того?»
«А як ти гадаєш, де та сливовиця осідає?»
«Де?»
«В мені й осідає. Кожної днини по кілька келишків. Сімдесятиградусна, майже як спирт. Ні, не візьмуть мене в крематорій – згорить там усе дотла… Ліпше в землицю, вона приймає всякого. Я дам тобі, Федорцю, корчагу доброї сливовиці, щоби ти, коли приспіє пора, вділив мені красне місце на горбку. І припильнуй, аби гробик не плюндрували кози. Деревце якесь посади…»

«Не буду я нічого садити. З могили твоєї сама слива виросте. Дика…»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. Із рукопису "Мій приятель Федорцьо".