Пошуки Хоробора (фейсбук-версія) . Ч. 2 Чому Макошине не Хоробор.
В кінці цієї частини є посилання на ту радіопередачу, котра і змусила мене взятись за викладення власної розвідки стосовно місця знаходження літописного Хоробору. Її тривалість лише 17 хвилин і кому цікава піднята мною тема, раджу одразу ж прослухати запис.
Та перед тим, як піти у своїй розвідці далі, зроблю коротке резюме по її першій частині. Отже, до монгольської навали сіверяни жили родами, кілька поселень одного роду утворювали так зване гніздо, або верв, що разом із сусідніми такими ж складали княжу чи боярську волость (волость – волостелин – володар – володіння). Адміністративними центрами гнізд були городи, що виросли з материнських поселень. Орієнтовно вони розташовувались на відстані 40-50 км шляху (тут не по прямій!) один від одного. Межі родових гнізд (верв) в силу дохристиянського ще звичаєвого права, котре пізніше отримало на Русі силу закону, були непорушними щонайменше до унії Польщі та Великого князівства Литовського (кінець 14 століття). Одним словом, верви були тодішнім аналогом наших сучасних районів з тими ж функціями і принципами організації життя. Віче виконувало функцію референдуму та виборів, обрані старійшини та „ліпші мужі” тотожні нашим мерам і радам, а призначені згори районні адміністрації – княжим тивунам і посадникам. „Немає нічого нового під Місяцем”.
Гадаю, запис передачі ви вже прослухали, а тому одразу ж хочу зазначити: ті, хто локалізує Хоробор околицями Макошиного, в своєму висновку, м’яко кажучи, неправі з наступних причин.
Перша, головна. І Хоробор, і Сосниця початково, до монгольської навали були городами, центрами своїх верв. Тому саме з цієї причини ні Макошине, ні Слобідка жодним чином не можуть претендувати на локацію Хоробора в домонгольський період. Від Сосниці до Слобідки кілометрів вісім, до Макошиного по прямій дванадцять. Два волосних центри на такій малій відстані не можуть існувати апріорі. Це як два сучасних райцентри розташувати поряд. Абсурд. Тому про „Макошине – це Хоробор часів Давньої Русі” забудьмо раз і назавжди лише з однієї цієї причини. Адже очевидно і беззаперечно, що для давньоруської родової верви з огляду на тодішній спосіб господарювання, рід занять населення та систему княжого адміністрування життєвий простір мусить бути набагато більшим, а саме цього розуміння в істориків немає й близько. Чому вони забувають про спосіб життя літописних сіверян та економічний базис, як основу основ будь-якого суспільства, і давньоруського в їх числі, мені незрозуміло. Дивуюсь безмірно!
Друга. Практично вся аргументація пана Бондаря щодо локалізації Хоробора в цій передачі – це просте і майже дослівне повторення аргументів В. Покотила, директора Менського краєзнавчого музею в останній чверті минулого століття та дослідника О. Васюти. Посилання на них я даю внизу – вам для порівняння. Як на мене, то кандидатові історичних наук це якось не до лиця. Жодним чином не відчувається тут „восьми років роботи з археологічними звітами, документами, історіографією питання та аналізом”, про котрі він пише в своєму коментарі на ФБ. Бо ні прясельця, знайдені на городищі поблизу Макошиного (теж мені диво...), ні навіть рештки брами городища (де ж вона тепер і чи хтось проводив радіовуглецевий аналіз цієї знахідки аби визначити до якого періоду вона відноситься?) жодним чином не вказують, що городище мало назву Хоробор. Бо хіба мало було понад Десною різних городищ?
Третя. Перевіз через Десну біля Макошиного (між іншим, уже при поляках), як ще один аргумент пана Бондаря, почерпнутий ним із розвідки О. Васюти, що нібито саме тому там і стояв Хоробор, мене просто смішить. Хіба переправа така дивина для Десни й сіверян, щоб город (город!) був похідним від неї, як це вважає О. Васюта: „ Однією з головних функцій міста був контроль за переправою через р. Десну”? Від себе додам – невже ще й протягом п’яти століть, як мінімум? Та щонайменше одну переправу, поза всяким сумнівом, мала кожна придеснянська верв! Два насади (великі човни), з’єднані між собою настилом з тесу, два причали, міцна линва і ось вам: пором уже готовий. Зате саме цей „аргумент” і дає мені привід сумніватись, що наші історики, роблячи ось такі умовиводи, хоч якось усвідомлюють та беруть до уваги те історичне тло, про яке я зумисно так детально розказував у першій частині своєї розвідки.
До речі, ще смішніше чути від Олександра Бондаря, що Десна, нібито, „відійшла на два кілометри” від Слобідки і це стало причиною чогось там. Варто лише побіжно глянути на Гугл-мапу Десни в тому районі, щоб людина, яка розуміється на житті ріки, одразу сказала би: це неможливо. Поясню Олександрові. Відповідно до закону земного тяжіння вода завжди вибирає найлегший і найкоротший шлях. Оскільки русло Десни є звивистим, меандровим, то з часом деякі звивини стають схожими на петлю, яку течія потім і перерізає в її найвужчій частині, тим самим скорочуючи собі шлях. Але в районі Макошиного русло Десни не має й ніколи не мало такої велетенської петлі, щоб, перерізавши її, відійти від Слобідки аж на 2 кілометри. Зате раніше там було повно рукавів – сформованих окремих русел ріки в її заплаві з усіма належними річковому руслу властивостями: вони спочатку відокремлюються від основного русла, а потім знову впадають в ту ж саму ріку нижче по течії. Це чітко видно по їх залишкам, що являють собою низку озерець. А приклад первинного вигляду добре видно на мапі Десни нижче Новгорода-Сіверського. Відтак і переправи через Десну поблизу Слобідки бути не могло, бо до неї підходив лише один з деснянських рукавів: переправишся і наткнешся на наступний. Місце переправі – під Макошином, нижче тієї точки, де рукави Десни збігаються в одне русло.
„А як же бути з річечкою, озером чи урочищем з назвою Хоробор біля Макошиного? Га?!”
Про це в наступній частині.
Володимир ВОРОНА
(Далі буде).
Українське радіо: Чернігів https://soundcloud.com/uachernihivradio/sets
В. Ф. Покотило:
http://mena-museum.cn.sch.in.ua/statti/de_znahodilosya_litopisne_misto_horobor/?fbclid=IwAR07rk25pjcKHZzl4SZcKu8Ej48hf32kFgnKFPC3kGBDaNBKSNSRUJLc8KY
Васюта О. О. (див.стор. 96):
http://shron2.chtyvo.org.ua/Zbirnyk_statei/Chernihivski_starozhytnosti.pdf
Та перед тим, як піти у своїй розвідці далі, зроблю коротке резюме по її першій частині. Отже, до монгольської навали сіверяни жили родами, кілька поселень одного роду утворювали так зване гніздо, або верв, що разом із сусідніми такими ж складали княжу чи боярську волость (волость – волостелин – володар – володіння). Адміністративними центрами гнізд були городи, що виросли з материнських поселень. Орієнтовно вони розташовувались на відстані 40-50 км шляху (тут не по прямій!) один від одного. Межі родових гнізд (верв) в силу дохристиянського ще звичаєвого права, котре пізніше отримало на Русі силу закону, були непорушними щонайменше до унії Польщі та Великого князівства Литовського (кінець 14 століття). Одним словом, верви були тодішнім аналогом наших сучасних районів з тими ж функціями і принципами організації життя. Віче виконувало функцію референдуму та виборів, обрані старійшини та „ліпші мужі” тотожні нашим мерам і радам, а призначені згори районні адміністрації – княжим тивунам і посадникам. „Немає нічого нового під Місяцем”.
Гадаю, запис передачі ви вже прослухали, а тому одразу ж хочу зазначити: ті, хто локалізує Хоробор околицями Макошиного, в своєму висновку, м’яко кажучи, неправі з наступних причин.
Перша, головна. І Хоробор, і Сосниця початково, до монгольської навали були городами, центрами своїх верв. Тому саме з цієї причини ні Макошине, ні Слобідка жодним чином не можуть претендувати на локацію Хоробора в домонгольський період. Від Сосниці до Слобідки кілометрів вісім, до Макошиного по прямій дванадцять. Два волосних центри на такій малій відстані не можуть існувати апріорі. Це як два сучасних райцентри розташувати поряд. Абсурд. Тому про „Макошине – це Хоробор часів Давньої Русі” забудьмо раз і назавжди лише з однієї цієї причини. Адже очевидно і беззаперечно, що для давньоруської родової верви з огляду на тодішній спосіб господарювання, рід занять населення та систему княжого адміністрування життєвий простір мусить бути набагато більшим, а саме цього розуміння в істориків немає й близько. Чому вони забувають про спосіб життя літописних сіверян та економічний базис, як основу основ будь-якого суспільства, і давньоруського в їх числі, мені незрозуміло. Дивуюсь безмірно!
Друга. Практично вся аргументація пана Бондаря щодо локалізації Хоробора в цій передачі – це просте і майже дослівне повторення аргументів В. Покотила, директора Менського краєзнавчого музею в останній чверті минулого століття та дослідника О. Васюти. Посилання на них я даю внизу – вам для порівняння. Як на мене, то кандидатові історичних наук це якось не до лиця. Жодним чином не відчувається тут „восьми років роботи з археологічними звітами, документами, історіографією питання та аналізом”, про котрі він пише в своєму коментарі на ФБ. Бо ні прясельця, знайдені на городищі поблизу Макошиного (теж мені диво...), ні навіть рештки брами городища (де ж вона тепер і чи хтось проводив радіовуглецевий аналіз цієї знахідки аби визначити до якого періоду вона відноситься?) жодним чином не вказують, що городище мало назву Хоробор. Бо хіба мало було понад Десною різних городищ?
Третя. Перевіз через Десну біля Макошиного (між іншим, уже при поляках), як ще один аргумент пана Бондаря, почерпнутий ним із розвідки О. Васюти, що нібито саме тому там і стояв Хоробор, мене просто смішить. Хіба переправа така дивина для Десни й сіверян, щоб город (город!) був похідним від неї, як це вважає О. Васюта: „ Однією з головних функцій міста був контроль за переправою через р. Десну”? Від себе додам – невже ще й протягом п’яти століть, як мінімум? Та щонайменше одну переправу, поза всяким сумнівом, мала кожна придеснянська верв! Два насади (великі човни), з’єднані між собою настилом з тесу, два причали, міцна линва і ось вам: пором уже готовий. Зате саме цей „аргумент” і дає мені привід сумніватись, що наші історики, роблячи ось такі умовиводи, хоч якось усвідомлюють та беруть до уваги те історичне тло, про яке я зумисно так детально розказував у першій частині своєї розвідки.
До речі, ще смішніше чути від Олександра Бондаря, що Десна, нібито, „відійшла на два кілометри” від Слобідки і це стало причиною чогось там. Варто лише побіжно глянути на Гугл-мапу Десни в тому районі, щоб людина, яка розуміється на житті ріки, одразу сказала би: це неможливо. Поясню Олександрові. Відповідно до закону земного тяжіння вода завжди вибирає найлегший і найкоротший шлях. Оскільки русло Десни є звивистим, меандровим, то з часом деякі звивини стають схожими на петлю, яку течія потім і перерізає в її найвужчій частині, тим самим скорочуючи собі шлях. Але в районі Макошиного русло Десни не має й ніколи не мало такої велетенської петлі, щоб, перерізавши її, відійти від Слобідки аж на 2 кілометри. Зате раніше там було повно рукавів – сформованих окремих русел ріки в її заплаві з усіма належними річковому руслу властивостями: вони спочатку відокремлюються від основного русла, а потім знову впадають в ту ж саму ріку нижче по течії. Це чітко видно по їх залишкам, що являють собою низку озерець. А приклад первинного вигляду добре видно на мапі Десни нижче Новгорода-Сіверського. Відтак і переправи через Десну поблизу Слобідки бути не могло, бо до неї підходив лише один з деснянських рукавів: переправишся і наткнешся на наступний. Місце переправі – під Макошином, нижче тієї точки, де рукави Десни збігаються в одне русло.
„А як же бути з річечкою, озером чи урочищем з назвою Хоробор біля Макошиного? Га?!”
Про це в наступній частині.
Володимир ВОРОНА
(Далі буде).
Українське радіо: Чернігів https://soundcloud.com/uachernihivradio/sets
В. Ф. Покотило:
http://mena-museum.cn.sch.in.ua/statti/de_znahodilosya_litopisne_misto_horobor/?fbclid=IwAR07rk25pjcKHZzl4SZcKu8Ej48hf32kFgnKFPC3kGBDaNBKSNSRUJLc8KY
Васюта О. О. (див.стор. 96):
http://shron2.chtyvo.org.ua/Zbirnyk_statei/Chernihivski_starozhytnosti.pdf
| Читайте також |
| Коментарі (0) |