Пошуки Хоробора (фейсбук-версія) . Частина перша
Вдатися до власної історичної розвідки чи навіть дослідження з питання локалізації літописного міста Хоробор змусив мене один з ефірів радіо UA:Чернігів, цикл „По той бік легенди” від 11 квітня цього року, тема „Давньоруське місто Хоробор”. Одразу зауважу: я не починав його з нуля; тему цю щільно й прискіпливо вивчаю останніх, здається, шістнадцять років, а цікавлюсь взагалі більше, ніж пів століття. З огляду на специфіку ФБ, подаю дослідження в скороченому і дещо полемічному вигляді, зумисно відступивши від академічних канонів.
Частина перша.
Історичне тло пошуку.
Перш за все я хочу попросити вас читати цей текст вдумливо, щоб якомога глибше усвідомити суть написаного.
Одразу ж нагадаю товариству професійних істориків одну основоположну річ, котру вони зобов’язані знати (і, певно, знають), але до уваги в своїх розвідках не беруть – абсолютно! Отож, вкотре вже відкриємо „Повість минулих літ”, де йдеться про переселення наших пращурів із Подунав’я на нинішні території:
„... слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах..., а другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами”
Уздовж Десни та Сейму, по обидва їх боки, тягнулися смуги хвойних та мішаних лісів завширшки в 20-30 кілометрів. Плем’я сіверян, що прийшло на Придесення та Посеймів’я, складалося з окремих родів. Рід, община сімей, споріднених по чоловічій лінії, по крові, налічував, слід гадати, від однієї до кількох сотень людей. Сіверяни жили зі скотарства, рибальства, підсічного землеробства, а ще полювання і бортництва. В силу екстенсивного способу ведення господарства останні три заняття вимагали наявності великих вільних територій.
При підсіці ділянку лісу вирубували, спалювали, потім за допомогою сохи чи рала переорювали, змішуючи попіл з ґрунтом, і засівали. За кілька років родючість землі зменшувалась і цю ділянку покидали, переходячи на іншу. Виснажена земля заростала самосійним лісом (це звалося лядиною) і коли ліс підростав, процес повторювався. Окрім того і полювання на пушного звіра мало відбуватись на такій площі, щоб забезпечувалось природне відтворення його поголів’я.
Сіверяни зуміли виробити принцип безконфліктного розселення: між осередками сусідніх родів має бути певна відстань такого розміру, щоб і мисливці чи бортники не перетинались, і зв’язок між родами підтримувався. Логічно припустити, що межі володінь кожного роду від місця його поселення були на відстані одного дня шляху лісом для пішого чи на підводі, запряженій волами, тобто близько 15-20 кілометрів; тоді між двома сусідніми родовими осередками був би день кінного верхового переходу, або 30-40 кілометрів по прямій. Відтак, площа родових володінь або племенщини, навряд чи була менше однієї тисячі квадратних кілометрів (S = π r2, звідки 3,14х20х20 = 1256 кв. км). Це забезпечувало свободу маневру і дозволяло уникнути конфліктів з сусідніми родами.
Ми з історичних джерел знаємо, що право власності для давніх слов’ян було священним, а свідоме нехтування земельними межами каралось дуже строго. Древлянський князь Олег Святославич убив сина воєводи Свенельда Люта (Людвига) тільки за те, що зустрів того в своїх мисливських володіннях. Вира (штраф) тому, хто без дозволу господаря скористався (не вкрав, а лише скористався!) чужим конем, становила 3 гривні (ціна коня була 2-3 гривні), а за переорану чужу межу в Х столітті винуватець сплачував 12 гривень (хоча запросто могли вбити – надто важкою була праця землероба).
Умови життя виявились сприятливими і роди сіверян досить швидко множились. Землі в безпосередній близькості від родового поселення вже не вистачало, а мати ниву десь далеко було недоцільно – на дорогу йде багато часу і важко захистити посіви від потрави диким звіром. Давалися взнаки й відчуті переваги осідлого способу життя, тому міняти місце вже не хотілося: знайшлось інше рішення цієї проблеми. В якийсь момент частина сімей покидала рід і відійшовши на 8-10 км вбік, засновувала нове поселення: так звану весь, що згодом ставала городищем. При цьому зв’язок з головним поселенням не втрачався, бо кровне рідство при родоплемінному устрої було надзвичайно міцним. Вже в Х-ХІ ст. роди розрослися до 4-5 поселень. Така сукупність поселень в межах володінь, визначених звичаєвим правом, називалась гніздом або верв’ю. Навіщо нам це знати? Бо поза жодним сумнівом, територія Придесення ще в Х столітті була заселена рівномірно, без будь-яких білих плям непривласнених територій. Інакше би сіверяни не взялися колонізувати річкові долини Удаю, Хорола, Псла та Сули, де господарювали кочові тюркомовні племена.
З переходом від родоплемінного устрою з його патріархальною общиною до феодального з централізованою княжою владою, з’являється волость – територія боярського або княжого володіння. Часом це одна верв або кілька сусідніх, часом волость навіть ототожнюється з поняттям „земля”, як, наприклад, Переяславська земля чи Земля радимичів. Але все одно, межі родової верви були недоторканними протягом багатьох століть. Бо порушити їх, рвучи тим самим родові зв’язки всередині верви, навіть князеві не видавалось можливим, адже саме князь виступав „гарантом тодішньої Конституції” – зводу законів „Руська правда” чи пізніша „Ярославова правда”. Навіть коли змінювались межі княжих володінь, їх нові кордони проходили по вервних межах. Верв була неподільною, як ядро атома. Руйнація меж родових гнізд (верв) почалася лише після монгольської навали 1239 року і то далеко-далеко не одразу. Чому це так важливо усвідомлювати? Бо згадувані в літописах давньоруські городи були центрами родових верв. Город не міг постати сам по собі, „в чистім полі”, а лише , як осердя верви. Очевидно, не кожна верв мала в якості свого центру город, принаймні вони виникали не одномоментно, але кожен город був центром верви, а потім деякі з них стали й на чолі волостей.
І – головне. Кажучи сучасною мовою, верв мала бути самодостатньою в господарському плані. Податкова система Давньої Русі після її реформи княгинею Ольгою була добре відпрацьованою. Збором податей – уставів, уроків, оброків, помістя, купецьких митних платежів – займались княжі посадники та тивуни, котрі з цього й жили, маючи певний відсоток від зібраного (аж до двадцяти!), проте й витрати на адміністрування відданих „на кормління” волостей були за ними. Городища платили устави та уроки з одиниці оброблюваної площі та з „диму” (сім’ї). Город щонайменше наполовину складався з ремісників і сплачував лише невеличке помістя чи оброк на утримання княжої залоги. Торгівля в городі забезпечувала надходження митних платежів та різноманітних вир (штрафів за проступки) в кількості, достатній для княжого чи боярського управління. Все вищенаведене означає в сукупності, що родова верв не могла бути маленькою по площі – її адміністрування себе не окупило би.
Тепер про чисельність населення городів та волостей сіверян. Авторитетні історики давно прийшли до висновку, що в Х столітті під владою великого князя київського знаходилось не менше одного мільйона жителів. Можна було би й розрахунки привести, та я за браком місця їх опускаю. Владі київського князя корилось більше десятка слов’янських племен і сіверяни були найбільшим з них. Орієнтуючись на вищеназвану загальну кількість населення в один мільйон людей, можемо сміливо припустити, що чисельність сіверян в Х столітті складала мінімум 150 тисяч. І до татарської навали ХІІІ століття ця кількість тільки зростала, як і ширились межі Чернігово-Сіверського князівства. Про що це каже? А лише про те, що родових об’єднань, згаданих уже „гнізд”(верв), на Сіверщині було, слід вважати, щонайменше півсотні, тобто верв мала 3, а то й 4 тисячі жителів. На Придесенні, заселеному найбільш густо, від Чернігова до Брянська городів над Десною мало бути десятків півтора. Беручи до уваги визначений вище інтервал між родовими центрами, орієнтовно наведемо їхні сучасні назви по краях деснянської заплави в межах області: Морівськ, Чернігів, Седнів, очевидно Блистова й Борзна,; не виключено, що Батурин, однозначно – Сосниця Короп, Радичів, Вороніж (Сумська область), Новгород-Сіверський.
Але після монгольської навали ситуація різко й надовго змінилась. Городи були спалені, Придесення обезлюдніло, чисельність населення скоротилась в рази. Та все ж природа не терпить пустоти, а відтак, безперечно були певні міграції, внаслідок яких родові зв’язки поволі рушились і межі родових верв втрачали освячену віками недоторканність. Чернігівський історик Олександр Бондар в радіопередачі побіжно про цю обставину згадує, проте розуміння ним цілісної картини, змальованої мною вище, я не помітив.
Цікаво, що слово „волость” з ХІV ст. означає не територію в кілька тисяч квадратних кілометрів, де на повну силу палахкотіло раніше життя, а лише окреме поселення в два-три десятки дворів, вже навіть не обнесених стіною городища – в цілому краї життя лише жевріє. Тому ми й читаємо в літописі під 1399 роком: „ И княж Иванови вожи привели в. кн. Витовта к литовской Украине, к городу его Хороблю да к волостем: к Макотину, да к Сохачеву, да к Верху, да к Оболоню. Князь же великий Витовт тот город Хоробор и волости те дал в вотчину князю Ивану Глинскому ”.
Ось так поволі трансформується поняття „волость”, проте навіть тут ще лишається община, стародавня верв, за якої вервієм кровних родинних зв’язків були воєдино пов’язані сім’ї на території в сотні квадратних кілометрів. І як на мене, то в контексті всього тут написаного порівнювати період ВКЛ (Великого князівства Литовського) з домонгольським періодом навіть сенсу немає. Жодного! Бо мене особисто цікавить не стільки питання де був Хоробор в часи ВКЛ (що, власне, і є предметом досліджень чернігівських істориків), як те, де саме він виник початково.
Володимир ВОРОНА
(Далі буде)
Частина перша.
Історичне тло пошуку.
Перш за все я хочу попросити вас читати цей текст вдумливо, щоб якомога глибше усвідомити суть написаного.
Одразу ж нагадаю товариству професійних істориків одну основоположну річ, котру вони зобов’язані знати (і, певно, знають), але до уваги в своїх розвідках не беруть – абсолютно! Отож, вкотре вже відкриємо „Повість минулих літ”, де йдеться про переселення наших пращурів із Подунав’я на нинішні території:
„... слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах..., а другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами”
Уздовж Десни та Сейму, по обидва їх боки, тягнулися смуги хвойних та мішаних лісів завширшки в 20-30 кілометрів. Плем’я сіверян, що прийшло на Придесення та Посеймів’я, складалося з окремих родів. Рід, община сімей, споріднених по чоловічій лінії, по крові, налічував, слід гадати, від однієї до кількох сотень людей. Сіверяни жили зі скотарства, рибальства, підсічного землеробства, а ще полювання і бортництва. В силу екстенсивного способу ведення господарства останні три заняття вимагали наявності великих вільних територій.
При підсіці ділянку лісу вирубували, спалювали, потім за допомогою сохи чи рала переорювали, змішуючи попіл з ґрунтом, і засівали. За кілька років родючість землі зменшувалась і цю ділянку покидали, переходячи на іншу. Виснажена земля заростала самосійним лісом (це звалося лядиною) і коли ліс підростав, процес повторювався. Окрім того і полювання на пушного звіра мало відбуватись на такій площі, щоб забезпечувалось природне відтворення його поголів’я.
Сіверяни зуміли виробити принцип безконфліктного розселення: між осередками сусідніх родів має бути певна відстань такого розміру, щоб і мисливці чи бортники не перетинались, і зв’язок між родами підтримувався. Логічно припустити, що межі володінь кожного роду від місця його поселення були на відстані одного дня шляху лісом для пішого чи на підводі, запряженій волами, тобто близько 15-20 кілометрів; тоді між двома сусідніми родовими осередками був би день кінного верхового переходу, або 30-40 кілометрів по прямій. Відтак, площа родових володінь або племенщини, навряд чи була менше однієї тисячі квадратних кілометрів (S = π r2, звідки 3,14х20х20 = 1256 кв. км). Це забезпечувало свободу маневру і дозволяло уникнути конфліктів з сусідніми родами.
Ми з історичних джерел знаємо, що право власності для давніх слов’ян було священним, а свідоме нехтування земельними межами каралось дуже строго. Древлянський князь Олег Святославич убив сина воєводи Свенельда Люта (Людвига) тільки за те, що зустрів того в своїх мисливських володіннях. Вира (штраф) тому, хто без дозволу господаря скористався (не вкрав, а лише скористався!) чужим конем, становила 3 гривні (ціна коня була 2-3 гривні), а за переорану чужу межу в Х столітті винуватець сплачував 12 гривень (хоча запросто могли вбити – надто важкою була праця землероба).
Умови життя виявились сприятливими і роди сіверян досить швидко множились. Землі в безпосередній близькості від родового поселення вже не вистачало, а мати ниву десь далеко було недоцільно – на дорогу йде багато часу і важко захистити посіви від потрави диким звіром. Давалися взнаки й відчуті переваги осідлого способу життя, тому міняти місце вже не хотілося: знайшлось інше рішення цієї проблеми. В якийсь момент частина сімей покидала рід і відійшовши на 8-10 км вбік, засновувала нове поселення: так звану весь, що згодом ставала городищем. При цьому зв’язок з головним поселенням не втрачався, бо кровне рідство при родоплемінному устрої було надзвичайно міцним. Вже в Х-ХІ ст. роди розрослися до 4-5 поселень. Така сукупність поселень в межах володінь, визначених звичаєвим правом, називалась гніздом або верв’ю. Навіщо нам це знати? Бо поза жодним сумнівом, територія Придесення ще в Х столітті була заселена рівномірно, без будь-яких білих плям непривласнених територій. Інакше би сіверяни не взялися колонізувати річкові долини Удаю, Хорола, Псла та Сули, де господарювали кочові тюркомовні племена.
З переходом від родоплемінного устрою з його патріархальною общиною до феодального з централізованою княжою владою, з’являється волость – територія боярського або княжого володіння. Часом це одна верв або кілька сусідніх, часом волость навіть ототожнюється з поняттям „земля”, як, наприклад, Переяславська земля чи Земля радимичів. Але все одно, межі родової верви були недоторканними протягом багатьох століть. Бо порушити їх, рвучи тим самим родові зв’язки всередині верви, навіть князеві не видавалось можливим, адже саме князь виступав „гарантом тодішньої Конституції” – зводу законів „Руська правда” чи пізніша „Ярославова правда”. Навіть коли змінювались межі княжих володінь, їх нові кордони проходили по вервних межах. Верв була неподільною, як ядро атома. Руйнація меж родових гнізд (верв) почалася лише після монгольської навали 1239 року і то далеко-далеко не одразу. Чому це так важливо усвідомлювати? Бо згадувані в літописах давньоруські городи були центрами родових верв. Город не міг постати сам по собі, „в чистім полі”, а лише , як осердя верви. Очевидно, не кожна верв мала в якості свого центру город, принаймні вони виникали не одномоментно, але кожен город був центром верви, а потім деякі з них стали й на чолі волостей.
І – головне. Кажучи сучасною мовою, верв мала бути самодостатньою в господарському плані. Податкова система Давньої Русі після її реформи княгинею Ольгою була добре відпрацьованою. Збором податей – уставів, уроків, оброків, помістя, купецьких митних платежів – займались княжі посадники та тивуни, котрі з цього й жили, маючи певний відсоток від зібраного (аж до двадцяти!), проте й витрати на адміністрування відданих „на кормління” волостей були за ними. Городища платили устави та уроки з одиниці оброблюваної площі та з „диму” (сім’ї). Город щонайменше наполовину складався з ремісників і сплачував лише невеличке помістя чи оброк на утримання княжої залоги. Торгівля в городі забезпечувала надходження митних платежів та різноманітних вир (штрафів за проступки) в кількості, достатній для княжого чи боярського управління. Все вищенаведене означає в сукупності, що родова верв не могла бути маленькою по площі – її адміністрування себе не окупило би.
Тепер про чисельність населення городів та волостей сіверян. Авторитетні історики давно прийшли до висновку, що в Х столітті під владою великого князя київського знаходилось не менше одного мільйона жителів. Можна було би й розрахунки привести, та я за браком місця їх опускаю. Владі київського князя корилось більше десятка слов’янських племен і сіверяни були найбільшим з них. Орієнтуючись на вищеназвану загальну кількість населення в один мільйон людей, можемо сміливо припустити, що чисельність сіверян в Х столітті складала мінімум 150 тисяч. І до татарської навали ХІІІ століття ця кількість тільки зростала, як і ширились межі Чернігово-Сіверського князівства. Про що це каже? А лише про те, що родових об’єднань, згаданих уже „гнізд”(верв), на Сіверщині було, слід вважати, щонайменше півсотні, тобто верв мала 3, а то й 4 тисячі жителів. На Придесенні, заселеному найбільш густо, від Чернігова до Брянська городів над Десною мало бути десятків півтора. Беручи до уваги визначений вище інтервал між родовими центрами, орієнтовно наведемо їхні сучасні назви по краях деснянської заплави в межах області: Морівськ, Чернігів, Седнів, очевидно Блистова й Борзна,; не виключено, що Батурин, однозначно – Сосниця Короп, Радичів, Вороніж (Сумська область), Новгород-Сіверський.
Але після монгольської навали ситуація різко й надовго змінилась. Городи були спалені, Придесення обезлюдніло, чисельність населення скоротилась в рази. Та все ж природа не терпить пустоти, а відтак, безперечно були певні міграції, внаслідок яких родові зв’язки поволі рушились і межі родових верв втрачали освячену віками недоторканність. Чернігівський історик Олександр Бондар в радіопередачі побіжно про цю обставину згадує, проте розуміння ним цілісної картини, змальованої мною вище, я не помітив.
Цікаво, що слово „волость” з ХІV ст. означає не територію в кілька тисяч квадратних кілометрів, де на повну силу палахкотіло раніше життя, а лише окреме поселення в два-три десятки дворів, вже навіть не обнесених стіною городища – в цілому краї життя лише жевріє. Тому ми й читаємо в літописі під 1399 роком: „ И княж Иванови вожи привели в. кн. Витовта к литовской Украине, к городу его Хороблю да к волостем: к Макотину, да к Сохачеву, да к Верху, да к Оболоню. Князь же великий Витовт тот город Хоробор и волости те дал в вотчину князю Ивану Глинскому ”.
Ось так поволі трансформується поняття „волость”, проте навіть тут ще лишається община, стародавня верв, за якої вервієм кровних родинних зв’язків були воєдино пов’язані сім’ї на території в сотні квадратних кілометрів. І як на мене, то в контексті всього тут написаного порівнювати період ВКЛ (Великого князівства Литовського) з домонгольським періодом навіть сенсу немає. Жодного! Бо мене особисто цікавить не стільки питання де був Хоробор в часи ВКЛ (що, власне, і є предметом досліджень чернігівських істориків), як те, де саме він виник початково.
Володимир ВОРОНА
(Далі буде)
| Читайте також |
| Коментарі (2) |
|
| |
0
