Пошуки Хоробора (фейсбук- версія). Ч.4. Побавимось в історичну географію
Саме так – побавимось. Я не хочу з’ясовувати хто саме з істориків Російської імперії першим ужив метод аналізу літописних текстів для визначення розташування згадуваних в них давньоруських городів; здається, це був ще В. Татіщев у першій половині ХVІІІ століття. Але доктор російської історії П. Голубовський (1857 – 1907рр.), що на межі ХІХ-ХХ століть очолював кафедру російської історії Київського університету, підніс цей метод, зауважу з іронією, до небачених висот. Є у нього відома праця „Где находились существовавшие в домонгольский период города: Воргол, Глебль, Оргощ, Сновск, Уненеж, Хоробор?”, в котрій (от жаль, місця тут мало для його цитування!) він з небаченою легкістю за змістом всього лише кількох рядків того чи іншого літопису віднаходить місця розташування зниклих з мапи чи перейменованих руських літописних городів.
Сидів у тиші кабінету такий собі „книжный червь” і розгорнувши на столі „Списки населенных мест Черниговской губернии, 259, 59, 113, 114, 2842, 2855; 10-верстная карта, лист 30” силою своєї просторової уяви та абдуктивного методу міркування повирішував усі проблемні питання нашої історії. І вже понад століття, зачаровуючись багатослів’ям Голубовського, мало хто наважується піддати їх сумніву чи оскаржити. Більше того, практично всі залюбки користуються чужою думкою, не вдаючись до її критичного переосмислення. П. Голубовський у своїх пошуках, спираючись на тексти трьох, домонгольського періоду, літописів за 1153, 1158 та 1234 роки, „переконливо” доводить, що Хоробор – це Мена. Звісно, що з кабінету в Києві курганного могильника на Придесенні не побачиш, але ж ми знаємо, що біля Мени їх просто немає, хоча мова йде про ХІІ-ХІІІ століття і кожен город того часу просто зобов’язаний мати їх на своїх околицях – як-от наш Короп.
Але не тільки в цьому хибність думки професора Голубовського, в нього є ще два очевидних ґанджі. Перший – це не береться до уваги те історичне тло, яке передувало літописним подіям та їх супроводжувало і з котрого я починав свою розвідку. Другий – взагалі наочний, тим більше, коли перед тобою мапа тогочасної Чернігівської губернії. Суть його в наступному. Хоча би заради цікавості погляньмо на мапу руських князівств ХІ-ХІІІ століть – там окреслені межі Чернігово-Сіверської землі, котра на рубежі ХІ-ХІІ століть поділилась на два князівства – Чернігівське та Новгород-Сіверське, причому останнє (принаймні на початку свого існування) перебувало в певній залежності від Чернігова.
Ми знаємо, що Хороборська верв була на крайньому сході Чернігівського князівства: це вже не оскаржується. Якщо Хоробор це Макошине, чи, тим більше, Мена – погляньмо, скільки землі лишається за Черніговом. Удвічі менше, ніж в Новгород-Сіверському князівстві. Таке можливо? Звісно, що ні. Тут жодної логіки немає і на цьому я би мав поставити крапку в своєму дослідженні, але ж пообіцяв уже: літописи! І оскільки літописна географія й до цього часу вважається серед істориків найвірнішим засобом пошуку істини в локалізації давньоруських міст, перевіримо мою розвідку ще й на ній.
Отож, Іпатіївський літопис, 1153 рік:„Святослав Ольгович князь Новгород-Сіверський скупися сошлись с Изяславом Давидовичем князем Черниговским у Хоробря и утвердишася яко же за один муж быти и целовавше межи собою крест.”
Тут ідеться про укладення миру між князями сусідніх удільних князівств. Волость Хоробора була, як відомо, крайньою на сході Чернігівського князівства, тож нічого дивного немає в тім, що князі зустрілись на Десні біля Хоробора (Коропа) – по суті на межі володінь. Я читав на фейсбуці думку, що от, мовляв, Короп не на Десні стоїть. Поясню. Короп стоїть на лівому корінному березі Десни над колишнім її рукавом, який пізніше, коли вже він у своїм верхів’ї втратив зв’язок з головним руслом ріки, чужі назвали „речкою Короп”. А я, наприклад, ще й упевнений, що наші пращури, бувши дітьми природи, Десною вважали не тільки головне русло ріки, але і її рукави, хоча, звісно, кожен з них мав свою назву.
Що таке корінний берег? Наші річки утворилися десять тисяч років назад під час танення льодовика. Вони тоді були незмірно повноводнішими та разів у десять ширшими і текли в берегах, названих тепер корінними. Коли льодовиковий період скінчився, русло праДесни обміліло та набуло обрисів, більш-менш близьких до сучасного. А її корінні береги стали межею річкової заплави. Коли повені були звичною справою, прибутна вода щовесни розливалась на всю шир заплави, доходячи до своїх прадавніх берегів – корінних. Сіверяни практично не селились по річкових заплавах, а ті поселення, які там і виникали, досить швидко припиняли своє існування – хоча для скотарства ці території вигідні, але землеробством займатись там неможливо, та ще й для здоров’я шкідливо.
До того ж у літописі сказано: „у Хоробря”, а не в Хороборі, відтак це може бути, як за сто метрів від його стін, так і за два кілометри.
Ще один запис там же, під 1158 р. :„Княгиня же супруга Изяслава Давидовича бежа… Переяславлю, и остуда єха на Городок, та на Глебль, та на Хоробор, та на Ропеск.”
Мова йде про втечу князя Ізяслава Давидовича та його сім’ї з Києва, де він вокняжився роком раніше на заклик київського віча, проте троє інших князів, об’єднавшись, прогнали його з великокняжого столу. Кабінетні історики, знаючи кінцевий пункт втечі княгині – Гомій (сучасний Гомель) прокладають найрізноманітніші маршрути – від прямого, як стріла, на північ, уздовж Дніпра до обхідного: з Переяслава на схід, обминаючи Чернігівську землю, що становить якусь очевидну для втікачки небезпеку, щоб потім, повернувши на північ, зробивши при цьому велетенське витягнене півколо, дістатись таки Гомеля через згаданий Ропеск. І в подібній ситуації такий маршрут імовірніший за перший та заслуговує на увагу літописця з огляду на складність подорожі.
Мушу зазначити, що точного розташування Городка, Глібля та Ропеска жоден з істориків достеменно не знає і ті, хто в затишку кабінетів робили й роблять якісь, часом неймовірні, припущення, розходяться у визначенні їх локацій не те, що на десятки, а й на сотні кілометрів. Коли говорити про Глібль, то в одних це Глибів на Дніпрі, а в інших Красний Колядин в Талалаївському районі. Версія того ж таки П. Голубовського, що Ропеск знаходився на території сучасного Новозибківського району Брянської області (в колишній Стародубській волості), з точки зору літописної географії можлива точно тією ж мірою, що й локація Хоробора на місці сучасного Коропа і нічим їй не протирічить.
Проблема маршруту втечі княгині через Хоробор, якщо локалізувати його Меною, полягає в двох речах. Перша – межа Чернігівського князівства поза сумнівом була значно далі на схід, ніж Мена чи Макошине – я про це вже зазначав. Друга – який же сенс був тоді для княгині, зробивши такий великий гак через Переяслав, раптом податися на північ прямо серединою володінь недружнього їй князя? А раз східний кордон князівства пролягав кілометрів на 70-80 далі сучасної Мени і княгиня, з обережності обігнувши Чернігівську землю, їхала через Хоробор, то останній міг бути лише на місці Коропа.
Третя літописна згадка про Хоробор – рік 1234, за п’ять років до татаро-монгольської навали. Чернігівський князь Михайло Всеволодович захопив київський стіл, прогнавши з нього Володимира Рюриковича, на допомогу київському князеві прийшов Данило Галицький. Об’єднавши зусилля, князі, як про це пишеться в літописі, „поидоша, пленячи землю, поимаша грады многи по Десне туже взяша Хоробор, и Сосницю, и Сновск, иныи грады многии, и придоша же поять Чернигову”.
Цей запис взагалі прекрасно підтверджує локацію Хоробора на місці Коропа. Стратегічний замисел княжого дуумвірату був блискучим. Князі не пішли на штурм Києва зі своїми дружинами прямо в лоб, бо це були би невиправдано великі жертви з непередбачуваним результатом, а обігнувши володіння чернігівського князя з півдня, взялися грабувати й палити його волость зі сходу. Був початок зими, розпал мисливського сезону на хутрового звіра, податі вервами ще не були сплачені й грабувати було що. Йшли униз по Десні, не виключено, що вже й по льоду, і спалили Хоробор (Короп), потім Сосницю (чому Хоробор і не міг на той час бути в районі Макошиного, лише за 10 км від Сосниці: я про це вже писав), потім Сновськ (сучасний Седнів) та решту не таких значимих поселень, що не мали достатніх сил протистояти двом княжим дружинам. Михайло Всеволодович швидко зрозумів, що сидячи в Києві, залишиться з голою дупою і хутко повернувся до Чернігова.
Для прикладу, чому не варто історикам уподібнюватись П. Голубовському, розглянемо відомий запис чотирнадцятого століття. В записах родословної князів Глинських є переказ про невдалий похід великого князя литовського Вітовта проти татар в 1399 р. Литовсько-руське військо було розбите на Ворсклі і заблудилося в лісостепу. Завдячуючи воєводі Івану Глинському, вцілілі рештки було виведено з степів і врятовано від остаточного розгрому. За це Вітовт одарив Глинського землями по Десні.
„И княж Иванови вожи привели в. кн. Витовта к литовской Украине, к городу его Хороблю да к волостем: к Макотину, да к Сохачеву, да к Верху, да к Оболоню. Князь же великий Витовт тот город Хоробор и волости те дал в вотчину князю Ивану Глинскому.”
Маємо історико-географічну задачу: послуговуючись цим текстом, треба визначити місце розташування города Хоробор на кінець ХІV століття. Припустимо, що Хоробор тих часів розташований на місці Коропа. Оскільки це город, а навколо нього розташовані адміністративно йому підпорядковані „волості”, тобто поселення, розглянемо їх.
Макотин. Дехто, цитуючи наведену писемну згадку, одразу ж називає його Макошиним. Але звідки така впевненість, що тут описка, помилка? Хіба не могло бути населеного пункту саме з назвою Макотин? Цілком імовірно. У нас немає аргументів, які би це виключали. Тим більше, що Макошине знаходиться від Коропа за 44 км по прямій, а між ними ще й Сейм. Як би велося управління настільки віддаленою волостю з невеликою кількістю дворів, тобто одиниць оподаткування? Занадто вже великі витрати на адміністрування.
охачев, Сохачеве. Село Сохачі знаходиться на відстані 8 км від Коропа. Там знайдені залишки давньоруського поселення.
Оболонь. Село Оболоння розташоване на правому березі Десни, від Коропа по прямій 5км.
Верх. Локація цього населеного пункту невідома. Видатний краєзнавець В. Є. Куриленко вважав, що це нинішнє село Верба, а Макотин – село Накоти, обидва Коропського району. Але я не стану брати їх до уваги. Мені достатньо Сохачевого та Оболоні, аби бути впевненим, що й тут Хоробор 1399 року був на місці Коропа. Бо коли навіть припустити, що Макотин це Макошине і „посадити” Хоробор на сучасну Слобідку за 4 км від Макошиного, постане те ж невирішуване питання: як управляти волостями – Сохачевим, Оболоню (і невідомо де розташованим Верхом на додачу) – на відстані одноденного кінного переходу?
Отже я перерахував щонайменше сім повністю обґрунтованих доказів, що Хоробор – це сучасний Короп і вже збирався ставити крапку, але...
Ні, що не кажи, а доля таки жартівниця! 5 травня, вже пізно ввечері, підшуковуючи мапу давньоруських князівств, знайшов у мережі... що б ви думали? Та польську мапу Гора-Жука! Саме зі згадки про знайомство з цим збирачем старожитностей і народився мій ФБ-допис від 28 квітня „Про жарти пустотливої долі та історичні таємниці” з фотографією копії втраченої, здавалось, історичної мапи ХІV-ХV століть, де на місці сучасного Коропа позначено „Хоробор”. І ось маємо. Тепер кожен з вас, відкривши мапу за посиланням та збільшивши до необхідного масштабу, може пересвідчитись і в тому, що вона існує, і в достовірності зробленої з неї В. Куриленком копії. І це буде вже восьмим аргументом на користь мого дослідження.
Отже, маємо:
– історичне підґрунтя дослідження, яке виключає можливість локації Хоробора на місці Макошиного, Слобідки, Мени чи деінде;
– два матеріальні докази, що Короп є містом не лише домонгольським, але й дохристиянським;
– чотири літописні згадки про Хоробор, які повністю узгоджуються з розташуванням його на місці сучасного Коропа;
– додаткове підтвердження вищенаведених доказів у вигляді реально існуючої польської мапи.
Лишається тільки одне – археологічні дослідження: щоб хтось розкопав Хоробор, як Шліман Трою. Було б мені зараз стільки років, як Олександру Бондарю, неодмінно це зробив би.
Володимир ВОРОНА
Давньоруські князівства:
https://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/5/59/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%9A%D0%BD%D1%8F%D0%B7%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0.jpg
Польська мапа: https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/5/5e/Ziemie_Czernihowsko-Siewierskie_w_XV_wieku.jpg
Сидів у тиші кабінету такий собі „книжный червь” і розгорнувши на столі „Списки населенных мест Черниговской губернии, 259, 59, 113, 114, 2842, 2855; 10-верстная карта, лист 30” силою своєї просторової уяви та абдуктивного методу міркування повирішував усі проблемні питання нашої історії. І вже понад століття, зачаровуючись багатослів’ям Голубовського, мало хто наважується піддати їх сумніву чи оскаржити. Більше того, практично всі залюбки користуються чужою думкою, не вдаючись до її критичного переосмислення. П. Голубовський у своїх пошуках, спираючись на тексти трьох, домонгольського періоду, літописів за 1153, 1158 та 1234 роки, „переконливо” доводить, що Хоробор – це Мена. Звісно, що з кабінету в Києві курганного могильника на Придесенні не побачиш, але ж ми знаємо, що біля Мени їх просто немає, хоча мова йде про ХІІ-ХІІІ століття і кожен город того часу просто зобов’язаний мати їх на своїх околицях – як-от наш Короп.
Але не тільки в цьому хибність думки професора Голубовського, в нього є ще два очевидних ґанджі. Перший – це не береться до уваги те історичне тло, яке передувало літописним подіям та їх супроводжувало і з котрого я починав свою розвідку. Другий – взагалі наочний, тим більше, коли перед тобою мапа тогочасної Чернігівської губернії. Суть його в наступному. Хоча би заради цікавості погляньмо на мапу руських князівств ХІ-ХІІІ століть – там окреслені межі Чернігово-Сіверської землі, котра на рубежі ХІ-ХІІ століть поділилась на два князівства – Чернігівське та Новгород-Сіверське, причому останнє (принаймні на початку свого існування) перебувало в певній залежності від Чернігова.
Ми знаємо, що Хороборська верв була на крайньому сході Чернігівського князівства: це вже не оскаржується. Якщо Хоробор це Макошине, чи, тим більше, Мена – погляньмо, скільки землі лишається за Черніговом. Удвічі менше, ніж в Новгород-Сіверському князівстві. Таке можливо? Звісно, що ні. Тут жодної логіки немає і на цьому я би мав поставити крапку в своєму дослідженні, але ж пообіцяв уже: літописи! І оскільки літописна географія й до цього часу вважається серед істориків найвірнішим засобом пошуку істини в локалізації давньоруських міст, перевіримо мою розвідку ще й на ній.
Отож, Іпатіївський літопис, 1153 рік:„Святослав Ольгович князь Новгород-Сіверський скупися сошлись с Изяславом Давидовичем князем Черниговским у Хоробря и утвердишася яко же за один муж быти и целовавше межи собою крест.”
Тут ідеться про укладення миру між князями сусідніх удільних князівств. Волость Хоробора була, як відомо, крайньою на сході Чернігівського князівства, тож нічого дивного немає в тім, що князі зустрілись на Десні біля Хоробора (Коропа) – по суті на межі володінь. Я читав на фейсбуці думку, що от, мовляв, Короп не на Десні стоїть. Поясню. Короп стоїть на лівому корінному березі Десни над колишнім її рукавом, який пізніше, коли вже він у своїм верхів’ї втратив зв’язок з головним руслом ріки, чужі назвали „речкою Короп”. А я, наприклад, ще й упевнений, що наші пращури, бувши дітьми природи, Десною вважали не тільки головне русло ріки, але і її рукави, хоча, звісно, кожен з них мав свою назву.
Що таке корінний берег? Наші річки утворилися десять тисяч років назад під час танення льодовика. Вони тоді були незмірно повноводнішими та разів у десять ширшими і текли в берегах, названих тепер корінними. Коли льодовиковий період скінчився, русло праДесни обміліло та набуло обрисів, більш-менш близьких до сучасного. А її корінні береги стали межею річкової заплави. Коли повені були звичною справою, прибутна вода щовесни розливалась на всю шир заплави, доходячи до своїх прадавніх берегів – корінних. Сіверяни практично не селились по річкових заплавах, а ті поселення, які там і виникали, досить швидко припиняли своє існування – хоча для скотарства ці території вигідні, але землеробством займатись там неможливо, та ще й для здоров’я шкідливо.
До того ж у літописі сказано: „у Хоробря”, а не в Хороборі, відтак це може бути, як за сто метрів від його стін, так і за два кілометри.
Ще один запис там же, під 1158 р. :„Княгиня же супруга Изяслава Давидовича бежа… Переяславлю, и остуда єха на Городок, та на Глебль, та на Хоробор, та на Ропеск.”
Мова йде про втечу князя Ізяслава Давидовича та його сім’ї з Києва, де він вокняжився роком раніше на заклик київського віча, проте троє інших князів, об’єднавшись, прогнали його з великокняжого столу. Кабінетні історики, знаючи кінцевий пункт втечі княгині – Гомій (сучасний Гомель) прокладають найрізноманітніші маршрути – від прямого, як стріла, на північ, уздовж Дніпра до обхідного: з Переяслава на схід, обминаючи Чернігівську землю, що становить якусь очевидну для втікачки небезпеку, щоб потім, повернувши на північ, зробивши при цьому велетенське витягнене півколо, дістатись таки Гомеля через згаданий Ропеск. І в подібній ситуації такий маршрут імовірніший за перший та заслуговує на увагу літописця з огляду на складність подорожі.
Мушу зазначити, що точного розташування Городка, Глібля та Ропеска жоден з істориків достеменно не знає і ті, хто в затишку кабінетів робили й роблять якісь, часом неймовірні, припущення, розходяться у визначенні їх локацій не те, що на десятки, а й на сотні кілометрів. Коли говорити про Глібль, то в одних це Глибів на Дніпрі, а в інших Красний Колядин в Талалаївському районі. Версія того ж таки П. Голубовського, що Ропеск знаходився на території сучасного Новозибківського району Брянської області (в колишній Стародубській волості), з точки зору літописної географії можлива точно тією ж мірою, що й локація Хоробора на місці сучасного Коропа і нічим їй не протирічить.
Проблема маршруту втечі княгині через Хоробор, якщо локалізувати його Меною, полягає в двох речах. Перша – межа Чернігівського князівства поза сумнівом була значно далі на схід, ніж Мена чи Макошине – я про це вже зазначав. Друга – який же сенс був тоді для княгині, зробивши такий великий гак через Переяслав, раптом податися на північ прямо серединою володінь недружнього їй князя? А раз східний кордон князівства пролягав кілометрів на 70-80 далі сучасної Мени і княгиня, з обережності обігнувши Чернігівську землю, їхала через Хоробор, то останній міг бути лише на місці Коропа.
Третя літописна згадка про Хоробор – рік 1234, за п’ять років до татаро-монгольської навали. Чернігівський князь Михайло Всеволодович захопив київський стіл, прогнавши з нього Володимира Рюриковича, на допомогу київському князеві прийшов Данило Галицький. Об’єднавши зусилля, князі, як про це пишеться в літописі, „поидоша, пленячи землю, поимаша грады многи по Десне туже взяша Хоробор, и Сосницю, и Сновск, иныи грады многии, и придоша же поять Чернигову”.
Цей запис взагалі прекрасно підтверджує локацію Хоробора на місці Коропа. Стратегічний замисел княжого дуумвірату був блискучим. Князі не пішли на штурм Києва зі своїми дружинами прямо в лоб, бо це були би невиправдано великі жертви з непередбачуваним результатом, а обігнувши володіння чернігівського князя з півдня, взялися грабувати й палити його волость зі сходу. Був початок зими, розпал мисливського сезону на хутрового звіра, податі вервами ще не були сплачені й грабувати було що. Йшли униз по Десні, не виключено, що вже й по льоду, і спалили Хоробор (Короп), потім Сосницю (чому Хоробор і не міг на той час бути в районі Макошиного, лише за 10 км від Сосниці: я про це вже писав), потім Сновськ (сучасний Седнів) та решту не таких значимих поселень, що не мали достатніх сил протистояти двом княжим дружинам. Михайло Всеволодович швидко зрозумів, що сидячи в Києві, залишиться з голою дупою і хутко повернувся до Чернігова.
Для прикладу, чому не варто історикам уподібнюватись П. Голубовському, розглянемо відомий запис чотирнадцятого століття. В записах родословної князів Глинських є переказ про невдалий похід великого князя литовського Вітовта проти татар в 1399 р. Литовсько-руське військо було розбите на Ворсклі і заблудилося в лісостепу. Завдячуючи воєводі Івану Глинському, вцілілі рештки було виведено з степів і врятовано від остаточного розгрому. За це Вітовт одарив Глинського землями по Десні.
„И княж Иванови вожи привели в. кн. Витовта к литовской Украине, к городу его Хороблю да к волостем: к Макотину, да к Сохачеву, да к Верху, да к Оболоню. Князь же великий Витовт тот город Хоробор и волости те дал в вотчину князю Ивану Глинскому.”
Маємо історико-географічну задачу: послуговуючись цим текстом, треба визначити місце розташування города Хоробор на кінець ХІV століття. Припустимо, що Хоробор тих часів розташований на місці Коропа. Оскільки це город, а навколо нього розташовані адміністративно йому підпорядковані „волості”, тобто поселення, розглянемо їх.
Макотин. Дехто, цитуючи наведену писемну згадку, одразу ж називає його Макошиним. Але звідки така впевненість, що тут описка, помилка? Хіба не могло бути населеного пункту саме з назвою Макотин? Цілком імовірно. У нас немає аргументів, які би це виключали. Тим більше, що Макошине знаходиться від Коропа за 44 км по прямій, а між ними ще й Сейм. Як би велося управління настільки віддаленою волостю з невеликою кількістю дворів, тобто одиниць оподаткування? Занадто вже великі витрати на адміністрування.
охачев, Сохачеве. Село Сохачі знаходиться на відстані 8 км від Коропа. Там знайдені залишки давньоруського поселення.
Оболонь. Село Оболоння розташоване на правому березі Десни, від Коропа по прямій 5км.
Верх. Локація цього населеного пункту невідома. Видатний краєзнавець В. Є. Куриленко вважав, що це нинішнє село Верба, а Макотин – село Накоти, обидва Коропського району. Але я не стану брати їх до уваги. Мені достатньо Сохачевого та Оболоні, аби бути впевненим, що й тут Хоробор 1399 року був на місці Коропа. Бо коли навіть припустити, що Макотин це Макошине і „посадити” Хоробор на сучасну Слобідку за 4 км від Макошиного, постане те ж невирішуване питання: як управляти волостями – Сохачевим, Оболоню (і невідомо де розташованим Верхом на додачу) – на відстані одноденного кінного переходу?
Отже я перерахував щонайменше сім повністю обґрунтованих доказів, що Хоробор – це сучасний Короп і вже збирався ставити крапку, але...
Ні, що не кажи, а доля таки жартівниця! 5 травня, вже пізно ввечері, підшуковуючи мапу давньоруських князівств, знайшов у мережі... що б ви думали? Та польську мапу Гора-Жука! Саме зі згадки про знайомство з цим збирачем старожитностей і народився мій ФБ-допис від 28 квітня „Про жарти пустотливої долі та історичні таємниці” з фотографією копії втраченої, здавалось, історичної мапи ХІV-ХV століть, де на місці сучасного Коропа позначено „Хоробор”. І ось маємо. Тепер кожен з вас, відкривши мапу за посиланням та збільшивши до необхідного масштабу, може пересвідчитись і в тому, що вона існує, і в достовірності зробленої з неї В. Куриленком копії. І це буде вже восьмим аргументом на користь мого дослідження.
Отже, маємо:
– історичне підґрунтя дослідження, яке виключає можливість локації Хоробора на місці Макошиного, Слобідки, Мени чи деінде;
– два матеріальні докази, що Короп є містом не лише домонгольським, але й дохристиянським;
– чотири літописні згадки про Хоробор, які повністю узгоджуються з розташуванням його на місці сучасного Коропа;
– додаткове підтвердження вищенаведених доказів у вигляді реально існуючої польської мапи.
Лишається тільки одне – археологічні дослідження: щоб хтось розкопав Хоробор, як Шліман Трою. Було б мені зараз стільки років, як Олександру Бондарю, неодмінно це зробив би.
Володимир ВОРОНА
Давньоруські князівства:
https://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/5/59/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%9A%D0%BD%D1%8F%D0%B7%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0.jpg
Польська мапа: https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/5/5e/Ziemie_Czernihowsko-Siewierskie_w_XV_wieku.jpg
| Читайте також |
| Коментарі (0) |