Пошуки Хоробора (фейсбук-версія) . Ч.3. Хоробор – це Короп
Найбільше в тій радіопередачі мене здивував пасаж пана Бондаря про те, що „на думку деяких дослідників окрім співзвучності назви Короп – Хоробор ніяких більше доказів не існує”. Мались на увазі докази щодо розташування Хоробора на місці сучасного Коропа. Була банально, майже слово в слово, повторена думка історика ХІХ століття О. Лазаревського, наведена менським краєзнавцем В. Покотилом в його розвідці про Хоробор. З огляду на „вісім років роботи з археологічними звітами, документами, історіографією питання та аналізом” така позиція виглядає дуже дивною, адже О. Бондарю мало би бути відомо, що інші історики, такі, як М. Погодін, К. Неволін, М. Барсов, Д. Багалій, коропський краєзнавець В. Куриленко були переконані, що лише Короп може претендувати на історичну спадщину Хоробора і наводили свої аргументи. Та про це Олександр не сказав чомусь ні слова, навіть побіжно не згадав. Де тут „восьмирічна робота”, де той „аналіз”?
Я вже писав на фейсбуці, що всі історики й дослідники від М. Погодіна (середина ХІХ століття) і до О. Васюти (нашого сучасника) намотують уже чи не по десятому колу, шукаючи локацію Хоробора або виходячи з етимології цього слова, або з порядку перечислення населених пунктів Русі в літописах. Причому так якось виходить, що один і той самий текст кожен примудряється використати на користь власної версії. У своїй розвідці я не стану цитувати думки названих істориків, а висуну свої власні докази, бо не хочу вподібнюватись тим, чия нібито робота полягає в бездумному копіюванні чужого.
Перше. Згадаймо те, що я говорив на самому початку своєї розвідки про родові гнізда сіверян, так звані верви. Подивімось на мапу області в межиріччі Десни і Сейму, де розташований Короп. Тут Десною, Сеймом та Реттю, що впадає в Десну за 20 км на схід від Коропа, утворюється трикутник з природними для родового гнізда межами у вигляді річок. Від Коропа до Сосниці по прямій тридцять км (але вона на протилежному березі Десни), до смт Вороніж близько сорока, до Радичева, також на правому березі, близько тридцяти. Навіть якби Коропа зараз не існувало, все одно, з огляду на вищесказане, центр сіверянської верви ІХ-Х століть слід було б шукати на цьому ж місці.
Друге. Вважаю також, що всі без винятку придеснянські городи були засновані ще в дохристиянський період. Могла змінитись назва поселення, але життя в них якщо й переривалось, то на нетривалий час. Само собою, що це стосується і Коропа. На його околицях знайдено залишки поселень ІІ-V та Х-ХІІІ століть. Але не це головне. Головне те, що поряд з Коропом смугою завширшки метрів двісті й довжиною з кілометр тягнеться, певно, найбільший в області курганний могильник домонгольського періоду. Чи є могили біля Макошиного? Слобідки? Мени? Нема. А біля Коропа їх понад сотню! І якщо не тут постав колись Хоробор, то хто мені скаже, що то за город, такий великий, був на місці Коропа? Чи могло таке бути, щоб подібний за розмірами населений пункт жодного разу не був згаданий в літописах? Та одне лише це МАТЕРІАЛЬНЕ свідчення переважує всю решту аргументів проти версії „Хоробор – це Короп”.
Третє.
Зате згідно цього запису Хоробор аж ніяк не може бути локалізованим лише за десять кілометрів від іншого города, теж осердя родової верви – Сосниці, бо (я вже писав про це в другій частині мого дослідження, а тепер повторю) два давньоруських городи на такій малій відстані не могли існувати апріорі. А перелік спалених городів (зі сходу на захід) у літописній згадці від 1234 року є додатковим аргументом на користь моєї версії. І саме тому локація Хоробора на місці Коропа, а не Макошиного, Слобідки чи Мени.
Четверта. Наведу вам один дуже яскравий та красномовний факт, що беззаперечно доводить: Короп є містом домонгольським. Кожного року в переддень свята Івана Купайла на багатьох вулицях Коропа ви можете з безмірним для себе подивом побачити зліплену дитячими руками невелику піщану гірку, прикрашену квіточками, ягідками повстяної вишні, в маківку котрої увіткнуто високу кропивину. Зветься вона... Купалою! Її жалюча кропивина символізує собою всеочищаючий купальський вогонь – така собі імітація Купальського вогнища: в двадцять першому столітті! Тисячу років, попри всі багатовікові заборони живе, не вмирає стародавня традиція, котра, звісно ж, нізащо не могла би виникнути в одному на всю Вкраїну Коропі, якби він сам не був таким же давнім, як і свято вшанування на нашій землі Купайла-Семиярила – третьої іпостасі Дажбога-сонця. Жодним чином не виникла би вона в сімнадцятому столітті, а коли б і виникла якимось дивом, чи протрималась би так довго, попри всі заборони, якби не живилась від найглибшого коріння? Звісно, що ні!
„Я вдруге питаю: як бути з річкою Хоробор біля Макошиного?!”
Нашого цвіту – по всьому світу. Наберіть в пошуковику „ Corop, Australia” і Гугл видасть вам інформацію про Короп – місто в долині Голбурн, штат Вікторія, Австралія. І це сама по собі дивина більша, ніж можливість появи на історичній мапі Сіверщини ще одного гідроніма чи топоніма „Хоробор”. Не було би нічого дивного, якби після спустошення Хоробора монголо-татарами в 1239 році якась вціліла частина жителів оселилась поблизу теперішнього Макошиного. Тим більше, що там, як припускають історики, в дохристиянські часи дійсно могло бути капище богині Макоші, дуже шанованої на Придесенні покровительки родючості та жіночої долі.
Капища завжди були місцями сили, тому абсолютно ймовірно, щоб на такому місці переселенці заклали нове городище. Інша річ – як довго воно там проіснувало. Цілком могло бути, що кілька поколінь. А потім або захиріло, або, швидше за все, жителі повернулись назад. Топонім же лишився в назві урочища, от і все. На його місці постало сучасне Макошине. І я не думаю, що прадавня, дохристиянська ще, назва „Макошине” хоч якось поступається в славі назві „Хоробор”, щоб макошинцям так затято боронити їм не належне.
Те ж саме стосується і села Хоробичі в Городнянському районі біля самого кордону з Білоруссю. Зверніть увагу на суфікс „ич” та порівняйте: Русь – руси – русичі (нащадки русів). Або: раб, роба – робич (син раба, рабині) – робичич (онук раба). Швидше за все, ще якась частина жителів Хоробора забігла аж в землі радимичів та й осіла там, а їхнє поселення отримало від місцевих таку ось назву.
Наостанок хочу зазначити, що тонесенька ниточка можливого безпосереднього зв’язку між Коропом та Макошиним таки існувала до недавнього часу. З дитинства не один раз чув, як деснянські рибалки, з’ясовуючи часом між собою якісь стосунки, напівжартома погрожували опонентові: „Дивись мені, бо попливеш на Макошине!” Чому не на Змітнів, Спаське чи Велике Устя, що теж стоять над Десною нижче по течії, ні я, ні вони не розуміли. „Так здавна кажуть...” – було звичайне пояснення.
„І це всі докази?! – запитає наостанок опонент: – А як же літописи?”.
Та, Боже ж мій! Будуть і літописи – як без них? Але в наступній частині.
Володимир ВОРОНА
(Далі буде).
Я вже писав на фейсбуці, що всі історики й дослідники від М. Погодіна (середина ХІХ століття) і до О. Васюти (нашого сучасника) намотують уже чи не по десятому колу, шукаючи локацію Хоробора або виходячи з етимології цього слова, або з порядку перечислення населених пунктів Русі в літописах. Причому так якось виходить, що один і той самий текст кожен примудряється використати на користь власної версії. У своїй розвідці я не стану цитувати думки названих істориків, а висуну свої власні докази, бо не хочу вподібнюватись тим, чия нібито робота полягає в бездумному копіюванні чужого.
Перше. Згадаймо те, що я говорив на самому початку своєї розвідки про родові гнізда сіверян, так звані верви. Подивімось на мапу області в межиріччі Десни і Сейму, де розташований Короп. Тут Десною, Сеймом та Реттю, що впадає в Десну за 20 км на схід від Коропа, утворюється трикутник з природними для родового гнізда межами у вигляді річок. Від Коропа до Сосниці по прямій тридцять км (але вона на протилежному березі Десни), до смт Вороніж близько сорока, до Радичева, також на правому березі, близько тридцяти. Навіть якби Коропа зараз не існувало, все одно, з огляду на вищесказане, центр сіверянської верви ІХ-Х століть слід було б шукати на цьому ж місці.
Друге. Вважаю також, що всі без винятку придеснянські городи були засновані ще в дохристиянський період. Могла змінитись назва поселення, але життя в них якщо й переривалось, то на нетривалий час. Само собою, що це стосується і Коропа. На його околицях знайдено залишки поселень ІІ-V та Х-ХІІІ століть. Але не це головне. Головне те, що поряд з Коропом смугою завширшки метрів двісті й довжиною з кілометр тягнеться, певно, найбільший в області курганний могильник домонгольського періоду. Чи є могили біля Макошиного? Слобідки? Мени? Нема. А біля Коропа їх понад сотню! І якщо не тут постав колись Хоробор, то хто мені скаже, що то за город, такий великий, був на місці Коропа? Чи могло таке бути, щоб подібний за розмірами населений пункт жодного разу не був згаданий в літописах? Та одне лише це МАТЕРІАЛЬНЕ свідчення переважує всю решту аргументів проти версії „Хоробор – це Короп”.
Третє.
Зате згідно цього запису Хоробор аж ніяк не може бути локалізованим лише за десять кілометрів від іншого города, теж осердя родової верви – Сосниці, бо (я вже писав про це в другій частині мого дослідження, а тепер повторю) два давньоруських городи на такій малій відстані не могли існувати апріорі. А перелік спалених городів (зі сходу на захід) у літописній згадці від 1234 року є додатковим аргументом на користь моєї версії. І саме тому локація Хоробора на місці Коропа, а не Макошиного, Слобідки чи Мени.
Четверта. Наведу вам один дуже яскравий та красномовний факт, що беззаперечно доводить: Короп є містом домонгольським. Кожного року в переддень свята Івана Купайла на багатьох вулицях Коропа ви можете з безмірним для себе подивом побачити зліплену дитячими руками невелику піщану гірку, прикрашену квіточками, ягідками повстяної вишні, в маківку котрої увіткнуто високу кропивину. Зветься вона... Купалою! Її жалюча кропивина символізує собою всеочищаючий купальський вогонь – така собі імітація Купальського вогнища: в двадцять першому столітті! Тисячу років, попри всі багатовікові заборони живе, не вмирає стародавня традиція, котра, звісно ж, нізащо не могла би виникнути в одному на всю Вкраїну Коропі, якби він сам не був таким же давнім, як і свято вшанування на нашій землі Купайла-Семиярила – третьої іпостасі Дажбога-сонця. Жодним чином не виникла би вона в сімнадцятому столітті, а коли б і виникла якимось дивом, чи протрималась би так довго, попри всі заборони, якби не живилась від найглибшого коріння? Звісно, що ні!
„Я вдруге питаю: як бути з річкою Хоробор біля Макошиного?!”
Нашого цвіту – по всьому світу. Наберіть в пошуковику „ Corop, Australia” і Гугл видасть вам інформацію про Короп – місто в долині Голбурн, штат Вікторія, Австралія. І це сама по собі дивина більша, ніж можливість появи на історичній мапі Сіверщини ще одного гідроніма чи топоніма „Хоробор”. Не було би нічого дивного, якби після спустошення Хоробора монголо-татарами в 1239 році якась вціліла частина жителів оселилась поблизу теперішнього Макошиного. Тим більше, що там, як припускають історики, в дохристиянські часи дійсно могло бути капище богині Макоші, дуже шанованої на Придесенні покровительки родючості та жіночої долі.
Капища завжди були місцями сили, тому абсолютно ймовірно, щоб на такому місці переселенці заклали нове городище. Інша річ – як довго воно там проіснувало. Цілком могло бути, що кілька поколінь. А потім або захиріло, або, швидше за все, жителі повернулись назад. Топонім же лишився в назві урочища, от і все. На його місці постало сучасне Макошине. І я не думаю, що прадавня, дохристиянська ще, назва „Макошине” хоч якось поступається в славі назві „Хоробор”, щоб макошинцям так затято боронити їм не належне.
Те ж саме стосується і села Хоробичі в Городнянському районі біля самого кордону з Білоруссю. Зверніть увагу на суфікс „ич” та порівняйте: Русь – руси – русичі (нащадки русів). Або: раб, роба – робич (син раба, рабині) – робичич (онук раба). Швидше за все, ще якась частина жителів Хоробора забігла аж в землі радимичів та й осіла там, а їхнє поселення отримало від місцевих таку ось назву.
Наостанок хочу зазначити, що тонесенька ниточка можливого безпосереднього зв’язку між Коропом та Макошиним таки існувала до недавнього часу. З дитинства не один раз чув, як деснянські рибалки, з’ясовуючи часом між собою якісь стосунки, напівжартома погрожували опонентові: „Дивись мені, бо попливеш на Макошине!” Чому не на Змітнів, Спаське чи Велике Устя, що теж стоять над Десною нижче по течії, ні я, ні вони не розуміли. „Так здавна кажуть...” – було звичайне пояснення.
„І це всі докази?! – запитає наостанок опонент: – А як же літописи?”.
Та, Боже ж мій! Будуть і літописи – як без них? Але в наступній частині.
Володимир ВОРОНА
(Далі буде).
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
