Ніч у Києві
Ця ніч у Києві видалася нескінченно довгою, насиченою тривогою й подіями. Я намагався заснути, але сон вислизав, розірваний пронизливим свистом шахедів і гуркотом вибухів, що лунали дедалі частіше. У такі моменти здається, ніби кожен новий вибух ближчий за попередній, ніби невидима загроза підкрадається все тісніше, стискаючи серце.
Гучність вибухів наростала, і я, довірившись інстинкту, вирішив покинути спальню й перейти до коридору — місця, яке здавалося безпечнішим. Думка про вибухову хвилю, що може вибити вікна й засипати кімнату осколками, не давала спокою. І щойно я ступив у коридор, будинок здригнувся від потужного вибуху — такого сильного, що стіни будинку затремтіли. У ту ж мить пролунав дзвін розбитого скла. Вікно у спальні не витримало. Я відчув холодний подих ночі, що увірвався в будинок. Іноді я передчуваю біду — і цього разу передчуття мене не підвело.
У квартирі стало нестерпно шумно від виття шахедів, повітря просякло їдким запахом диму. Залишатися тут далі сенсу не було, тож я швидко зібрався й попрямував до бомбосховища.
Там уже зібралося багато людей. Попри натовп, у сховищі панувала напружена тиша — усі прислухалися до звуків іззовні, гортаючи на смартфонах мапи тривог, де блимали позначки ракет і дронів, що кружляли над містом.
Серед присутніх були сім’ї з маленькими дітьми, коти, собаки — усі намагалися триматися тихо, ніби розуміючи, що кожен звук може бути вирішальним. Поруч зі мною на лавці сиділа молода пара. Жінка тримала на руках дитину, яка міцно спала, притиснувшись до її грудей. Чоловік, високий і стриманий, раптом підвівся й тихо сказав: «Піду перевірю, що з нашою квартирою». Їхня квартира була через поверх вище за мою — майже сусіди.
Час тягнувся повільно, сповнений тривожного очікування. Коли чоловік повернувся, його обличчя було спокійним, але очі видавали напругу. Він підійшов до дружини й, дивлячись їй у вічі, сказав: «З днем народження тебе». Її здивований погляд зупинився на ньому, а він додав, ніби між іншим: «Якби ти залишилася в кімнаті, тебе б уже не було».
У його голосі не було ні паніки, ні відчаю — лише холодна ясність, яку дає війна. Вона тихо відповіла: «Треба буде взяти якийсь одяг». Він похитав головою: «Ні, одягу вже немає. Все згоріло».
У ту мить я відчув, як війна оголює все до кісток — почуття, думки. Усе, що здавалося важливим, раптом втрачає сенс. Залишається лише життя.
І ті, хто поруч.
Київ, 2025 рік. Війна.
Володимир ХАРЧЕНКО
Київ минулої ночі. Фото: NV.
Гучність вибухів наростала, і я, довірившись інстинкту, вирішив покинути спальню й перейти до коридору — місця, яке здавалося безпечнішим. Думка про вибухову хвилю, що може вибити вікна й засипати кімнату осколками, не давала спокою. І щойно я ступив у коридор, будинок здригнувся від потужного вибуху — такого сильного, що стіни будинку затремтіли. У ту ж мить пролунав дзвін розбитого скла. Вікно у спальні не витримало. Я відчув холодний подих ночі, що увірвався в будинок. Іноді я передчуваю біду — і цього разу передчуття мене не підвело.
У квартирі стало нестерпно шумно від виття шахедів, повітря просякло їдким запахом диму. Залишатися тут далі сенсу не було, тож я швидко зібрався й попрямував до бомбосховища.
Там уже зібралося багато людей. Попри натовп, у сховищі панувала напружена тиша — усі прислухалися до звуків іззовні, гортаючи на смартфонах мапи тривог, де блимали позначки ракет і дронів, що кружляли над містом.
Серед присутніх були сім’ї з маленькими дітьми, коти, собаки — усі намагалися триматися тихо, ніби розуміючи, що кожен звук може бути вирішальним. Поруч зі мною на лавці сиділа молода пара. Жінка тримала на руках дитину, яка міцно спала, притиснувшись до її грудей. Чоловік, високий і стриманий, раптом підвівся й тихо сказав: «Піду перевірю, що з нашою квартирою». Їхня квартира була через поверх вище за мою — майже сусіди.
Час тягнувся повільно, сповнений тривожного очікування. Коли чоловік повернувся, його обличчя було спокійним, але очі видавали напругу. Він підійшов до дружини й, дивлячись їй у вічі, сказав: «З днем народження тебе». Її здивований погляд зупинився на ньому, а він додав, ніби між іншим: «Якби ти залишилася в кімнаті, тебе б уже не було».
У його голосі не було ні паніки, ні відчаю — лише холодна ясність, яку дає війна. Вона тихо відповіла: «Треба буде взяти якийсь одяг». Він похитав головою: «Ні, одягу вже немає. Все згоріло».
У ту мить я відчув, як війна оголює все до кісток — почуття, думки. Усе, що здавалося важливим, раптом втрачає сенс. Залишається лише життя.
І ті, хто поруч.
Київ, 2025 рік. Війна.
Володимир ХАРЧЕНКО
Київ минулої ночі. Фото: NV.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |