Олена Теліга похована у Бабиному яру
Арешт Олени Теліги і чоловіка Михайла відбувся у приміщення Спілки письменників на Трьохсвятительській,23, де гестапо влаштувало засідку.
Деякий час Олена Теліга знаходилася у тюрмі в приміщенні гестапо, де її немилосердно катували. Щодня побратими з ОУН приносили на Короленка, 33 їжу і якісь речі.
21 лютого 1942 р. охоронці відмовилися приймати посилку для Олени Теліги. Так стало зрозумілим, що її розстріляли і похоронили у Бабиному Яру, куди, зазвичай, гестапівці відвозили замордованих українців.
Як усе відбулося?
Спогад Ярослава Гайваса.
- Олена прийшла, перебрана до невпізнання, з нічною перепусткою на інше прізвище. В полусутінках не можна було побачити виразу її обличчя, але голос її був, як завжди, дзвінкий і веселий.
Ольжич ходив по кімнаті з кута в кут. Та людина, якої, здавалося, не покидали спокій і здетермінованість, яка на своєму житті мусила пережити стільки арештів, тортурів і смертей своїх найближчих товаришів, тепер не могла знайти собі місця.
З кімнати, де сиділа охорона, двері були легенько розхилені, і ми мали доручення слухати і занотовувати розмову. Всі організаційні питання вони обидвоє обговорювали вже на попередніх зустрічах, обмінялися інформаціями, а тепер залишилося тільки одне: виїзд.
Ольжич говорив здушеним голосом, над яким не зовсім панував. Голос Олени звучав м’яко, але рішуче.
- Пані Олено, завтра виїжджаємо... автомашина чекатиме в ремонтній майстерні на Велико-Васильківській, яка Вам відома. Збираємося там в часі обіду, коли багато людей на вулицях і менше звертають увагу на перехожих. Підемо одинцем заулками. Як тільки зберемося, зразу їдемо. Документи на три особи, машину і водія я маю при собі. Вони зовсім надійні. Ось тут на куснику паперу Ваше прізвище і Михайла, які прошу запам’ятати...
Хвилина мовчанки. А потім:
- Я не їду... Я вже Вам не раз говорила про це, і тепер повторюю. Говорила вона виразно, тепло, як до близької, дорогої людини, може до дитини.
- Олено, це неможливо. Це питання декількох днів. Вони Вас арештують і знищать.
- Перед небезпекою я не тікатиму. Я з Києва більше не виїду. Я належу до нього.
- Але наказ!
- Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає.
- Але ж таких ми тут мали багато, і такі далі залишаються.
- Я знаю. А тому, що я така сама, як і Петри, і Миколи, я з ними залишуся».
Ольжич зробив ще одну спробу переконати Олену, нагадавши, що вона - жінка, але цим разом вона не вислухала його до кінця, навівши незаперечні приклади того, що жінки вміють умирати не гірше від чоловіків.
Ми почули, - згадує Я. Гайвас, - що вони піднеслися з крісел. Стояла довга мовчанка. Потім рух, може, мужній стиск руки, а може, дружній поцілунок. Олена швидко вийшла, за нею її охорона, що мала в умовленому місці передати від неї плащ і капелюх.
Спогад Олега Штуля-Жановича.
- І ось... 9 лютого 1942 року, в життєвій мандрівці, ступила Олена Теліга на каменистий верх...
Того дня Ґестапо арештувало всіх, хто прийшов в приміщення Спілки Письменників, зробивши там засідку. До години третьої по полудні були всі арештовані; нікому не було вільно вийти —
Ґестапо чекало на дальших гостей.
Ситуація була більш як поважна, в кожному разі настрій був похоронний, лише Олена Теліга бриніла сміхом, підбадьорювала, казала, що братиме всю відповідальність на себе, тому іншим нема чого боятись…
По 15 годині відвезено всіх, що мали щось спільного з Управою Спілки Письменників, до Ґестапа при вулиці Короленка, 33. Звідти не вийшли вже ніколи: Олена Теліга, інж. Михайло Теліга, Іван Ірлявський, проф. Гупало, ред. Кошик, Василь Кобрин та Юрій Ігнатко.
***
Розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга. Зверху було викарбовано націоналістичний стилізований під меч Тризуб.
Кажуть, що один з катів після смерті О.Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.
Омріяний Київ, до якого вона так одержимо прагнула, став її останнім притулком.
Богдан ЧЕРВАК
Деякий час Олена Теліга знаходилася у тюрмі в приміщенні гестапо, де її немилосердно катували. Щодня побратими з ОУН приносили на Короленка, 33 їжу і якісь речі.
21 лютого 1942 р. охоронці відмовилися приймати посилку для Олени Теліги. Так стало зрозумілим, що її розстріляли і похоронили у Бабиному Яру, куди, зазвичай, гестапівці відвозили замордованих українців.
Як усе відбулося?
Спогад Ярослава Гайваса.
- Олена прийшла, перебрана до невпізнання, з нічною перепусткою на інше прізвище. В полусутінках не можна було побачити виразу її обличчя, але голос її був, як завжди, дзвінкий і веселий.
Ольжич ходив по кімнаті з кута в кут. Та людина, якої, здавалося, не покидали спокій і здетермінованість, яка на своєму житті мусила пережити стільки арештів, тортурів і смертей своїх найближчих товаришів, тепер не могла знайти собі місця.
З кімнати, де сиділа охорона, двері були легенько розхилені, і ми мали доручення слухати і занотовувати розмову. Всі організаційні питання вони обидвоє обговорювали вже на попередніх зустрічах, обмінялися інформаціями, а тепер залишилося тільки одне: виїзд.
Ольжич говорив здушеним голосом, над яким не зовсім панував. Голос Олени звучав м’яко, але рішуче.
- Пані Олено, завтра виїжджаємо... автомашина чекатиме в ремонтній майстерні на Велико-Васильківській, яка Вам відома. Збираємося там в часі обіду, коли багато людей на вулицях і менше звертають увагу на перехожих. Підемо одинцем заулками. Як тільки зберемося, зразу їдемо. Документи на три особи, машину і водія я маю при собі. Вони зовсім надійні. Ось тут на куснику паперу Ваше прізвище і Михайла, які прошу запам’ятати...
Хвилина мовчанки. А потім:
- Я не їду... Я вже Вам не раз говорила про це, і тепер повторюю. Говорила вона виразно, тепло, як до близької, дорогої людини, може до дитини.
- Олено, це неможливо. Це питання декількох днів. Вони Вас арештують і знищать.
- Перед небезпекою я не тікатиму. Я з Києва більше не виїду. Я належу до нього.
- Але наказ!
- Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає.
- Але ж таких ми тут мали багато, і такі далі залишаються.
- Я знаю. А тому, що я така сама, як і Петри, і Миколи, я з ними залишуся».
Ольжич зробив ще одну спробу переконати Олену, нагадавши, що вона - жінка, але цим разом вона не вислухала його до кінця, навівши незаперечні приклади того, що жінки вміють умирати не гірше від чоловіків.
Ми почули, - згадує Я. Гайвас, - що вони піднеслися з крісел. Стояла довга мовчанка. Потім рух, може, мужній стиск руки, а може, дружній поцілунок. Олена швидко вийшла, за нею її охорона, що мала в умовленому місці передати від неї плащ і капелюх.
Спогад Олега Штуля-Жановича.
- І ось... 9 лютого 1942 року, в життєвій мандрівці, ступила Олена Теліга на каменистий верх...
Того дня Ґестапо арештувало всіх, хто прийшов в приміщення Спілки Письменників, зробивши там засідку. До години третьої по полудні були всі арештовані; нікому не було вільно вийти —
Ґестапо чекало на дальших гостей.
Ситуація була більш як поважна, в кожному разі настрій був похоронний, лише Олена Теліга бриніла сміхом, підбадьорювала, казала, що братиме всю відповідальність на себе, тому іншим нема чого боятись…
По 15 годині відвезено всіх, що мали щось спільного з Управою Спілки Письменників, до Ґестапа при вулиці Короленка, 33. Звідти не вийшли вже ніколи: Олена Теліга, інж. Михайло Теліга, Іван Ірлявський, проф. Гупало, ред. Кошик, Василь Кобрин та Юрій Ігнатко.
***
Розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга. Зверху було викарбовано націоналістичний стилізований під меч Тризуб.
Кажуть, що один з катів після смерті О.Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.
Омріяний Київ, до якого вона так одержимо прагнула, став її останнім притулком.
Богдан ЧЕРВАК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |