Несподіваний ракурс: полонез Огінського у виконанні Миколи Адаменка
Інколи давно знайома людина несподівано обертається до тебе новою своєю гранню, і ти дивуєшся цьому і цій людині. І враження залишається незабутнім. Так цієї весни несподіванкою стала для мене чергова зустріч із сосницьким письменником Миколою Адаменком.
Зустріч була спонтанною. Але зненацька у нашій розмові несподівано виникла музична тема, і Микола Петрович молодечим кроком кинувся до сусідньої кімнати свого затишного і власноруч зведеного будинку, в його руках з’явилася домра і… Ось вже колишній політв’язень, вчитель, письменник, історик, краєзнавець професійно виконує на домрі знаменитий полонез Міхала Огінського…
Я була безмежно вражена. Ніколи до цього не чула, які звучить цей безсмертний твір на домрі. Відзначу: звучить неймовірно щемливо й гарно. Шкода, в нашій маленькій компанії слухачів і гостей бракувало долонь, щоб влаштувати Миколі Петровичу належну овацію.
А я розпитала його, де навчився так грати і почула цікаву розповідь. Виявляється, перші уроки музики тоді ще малому Миколці давав тато, який, помітивши у сина неймовірний потяг до музики, купив йому балалайку. Потім вчителем для Миколки став житель Загребелля Тимофій Гунько. Наприкінці війни Микола Адаменко був вже підлітком, і їх, таких юних музикантів, утворилося вже тріо: в маленькому колективі на вечірніх дівочих посиденьках звучали балалайка, мандоліна і бубон. Ото була музика!
Потім, коли політв’язень Микола Адаменко прямо зі студентської лави потрапив у далекі табори аж за Уралом, у Пермську область, то йому й там пощастило зустріти вчителів музики. Один з них, старий артист з Одеси Андрій Васильович навчив Миколу Адаменка нотній грамоті, взяв його в колектив оркестра народних інструментів, який був організований у таборі. Там Микола Петрович навчився грати чимало творів вже по нотах. На жаль, він не знає прізвища свого вчителя – не прийнято було серед політв’язнів проявляти особливу відвертісь: кожен тягнув свою гірку лямку самотужки.
А якось до політв’язнів помістили злочинців-побутовиків. Серед них був карманник Гена Лаптєв, попри свою «професію», справжній музичний унікум. Він неймовірно віртуозно грав на мандоліні і знав дивовижні прийоми, майже фокуси гри на цьому інструменті. Саме ці прийоми й перейняв у нього Микола Адаменко. А потім, коли Гену вже перевели в інше місце, а Микола Адаменко після тяжкої фізичної роботи грав вечорами на мандоліні, то неодноразово чув, як колеги по засланню перемовляються, приймаючи його за Гену: «Ти тільки послухай, як Генка шпарить!»
Повернувшись у рідні краї і працюючи вчителем у Полюшкіному на Н.-Сіверщині, Микола Адаменко і музику викладав у школі, і шкільний оркестр народних інструментів був організував, адже вмів грати на балалайці, домрі, мандоліні, а директор школи згодом ще й придбав баян…
Давно те все було, але сьогодні, коли є настрій Микола Петрович просто фантастично виконує складні музичні твори. І полонез Міхала Огінського – серед них. Так що мені просто пощастило.
Інеса ФТОМОВА, журналіст
Зустріч була спонтанною. Але зненацька у нашій розмові несподівано виникла музична тема, і Микола Петрович молодечим кроком кинувся до сусідньої кімнати свого затишного і власноруч зведеного будинку, в його руках з’явилася домра і… Ось вже колишній політв’язень, вчитель, письменник, історик, краєзнавець професійно виконує на домрі знаменитий полонез Міхала Огінського…
Я була безмежно вражена. Ніколи до цього не чула, які звучить цей безсмертний твір на домрі. Відзначу: звучить неймовірно щемливо й гарно. Шкода, в нашій маленькій компанії слухачів і гостей бракувало долонь, щоб влаштувати Миколі Петровичу належну овацію.
А я розпитала його, де навчився так грати і почула цікаву розповідь. Виявляється, перші уроки музики тоді ще малому Миколці давав тато, який, помітивши у сина неймовірний потяг до музики, купив йому балалайку. Потім вчителем для Миколки став житель Загребелля Тимофій Гунько. Наприкінці війни Микола Адаменко був вже підлітком, і їх, таких юних музикантів, утворилося вже тріо: в маленькому колективі на вечірніх дівочих посиденьках звучали балалайка, мандоліна і бубон. Ото була музика!
Потім, коли політв’язень Микола Адаменко прямо зі студентської лави потрапив у далекі табори аж за Уралом, у Пермську область, то йому й там пощастило зустріти вчителів музики. Один з них, старий артист з Одеси Андрій Васильович навчив Миколу Адаменка нотній грамоті, взяв його в колектив оркестра народних інструментів, який був організований у таборі. Там Микола Петрович навчився грати чимало творів вже по нотах. На жаль, він не знає прізвища свого вчителя – не прийнято було серед політв’язнів проявляти особливу відвертісь: кожен тягнув свою гірку лямку самотужки.
А якось до політв’язнів помістили злочинців-побутовиків. Серед них був карманник Гена Лаптєв, попри свою «професію», справжній музичний унікум. Він неймовірно віртуозно грав на мандоліні і знав дивовижні прийоми, майже фокуси гри на цьому інструменті. Саме ці прийоми й перейняв у нього Микола Адаменко. А потім, коли Гену вже перевели в інше місце, а Микола Адаменко після тяжкої фізичної роботи грав вечорами на мандоліні, то неодноразово чув, як колеги по засланню перемовляються, приймаючи його за Гену: «Ти тільки послухай, як Генка шпарить!»
Повернувшись у рідні краї і працюючи вчителем у Полюшкіному на Н.-Сіверщині, Микола Адаменко і музику викладав у школі, і шкільний оркестр народних інструментів був організував, адже вмів грати на балалайці, домрі, мандоліні, а директор школи згодом ще й придбав баян…
Давно те все було, але сьогодні, коли є настрій Микола Петрович просто фантастично виконує складні музичні твори. І полонез Міхала Огінського – серед них. Так що мені просто пощастило.
Інеса ФТОМОВА, журналіст
Читайте також |
Коментарі (0) |