Таємниче озеро
Як це не дивно, але ще далеко не все вивчено і з’ясовано у нашому довкіллі: загадок і таємниць вистачає. Якось, гостюючи в родині сосничан Миколи Петровича та Лариси Петрівни Адаменків, я почула цікаву розповідь про химери, пов’язані з озером, яке зветься Кругле. Мені неодмінно захотілося побачити це озеро. І довго чи коротко, але я до озера потрапила. Воно розташоване неподалік Сосниці, ховається у різнотрав’ї, так що його можна й не помітити, якщо не знати. Але мені пощастило! Ось що розповідає про це озеро Лариса Петрівна Кивгило (на фото) у своїй книзі «Мандрівка в пережите» (вона видає серію книг під своїм дівочим прізвищем):
«Наша місцевість відзначається певними містичними якостями (якщо спиратися на спогади). На ній траплялися різні дива.
На вигоні біля Малої Гапішковки розташоване округло-продовгувате озеро, що зветься Кругле. Біля того озера багато хто змушений був ночувати. Мати розповідала таку історію.
Ішла вона вночі з якогось там колгоспного засідання. На землю спустився туман. Один вигін пройшла без пригод, а коли вийшла на гапішківський, стежка десь зникла. «Неначе прямо йду, — розповідала, — а села все нема й нема». Ходила вона, ходила, поки не дісталася якоїсь там річки чи озера. Хотіла натрапити на якесь знайоме місце, та все марно. Стомилася так, що й ноги не тримають. Знайшла якийсь пеньочок, присіла і просиділа до світанку. Огледілась — сидить біля Круглого. Додому ж було десь із кілометр чи трохи більше.
А хрещена розповідала таке: поїхав мешканець Гапішковки Кузьма під хуру. Виїхав звечора, щоб на ранок завантажитись у Сосниці і їхати рівненько до Мени. Їздив, бідний, їздив по вигону. Куди не поткнеться — то річка, то ліс. Ніде ні вогника, ні живої душі. Навіть собачого гавкоту не чути. Нарешті прив’язав коней до якогось там дерева і заснув. Прокинувся вранці, бачить — кінь прив’язаний до дерева біля сусіднього двору.
Якось свекруха розповідала, що свекор колись блукав на тому ж вигоні цілу ніч.
Між іншим, як я вже згадувала, озеро Кругле має видовжену форму, можливо, через це люди й блукали круг нього і не могли потрапити куди треба.
І ще таке. Жінка на ім’я Фійонка вибрала з печі попіл і понесла за город у рівчак, що знаходився понад вигоном. Діти чекали, чекали — нема матері. Вийшли на поріг, кличуть — не озивається. А бідна жінка ішла, ішла, переходила якісь кладки, щось там перебрідала, проходила повз величезний ліс, а на ранок опинилася в селі Мале Устя, що біля Десни — десь кілометрів із п’ять чи більше від їхньої хати.
Коли я вже була заміжньою, теж стала свідком однієї диковини.
Вечір. Ледь посутеніло. Туман. Іду до своєї матері. Посеред вигону зустрічаю свого сусіда, дядька Ягора.
— Здрастуйте, — вітаюся.
— Здрастуй. Куди на ніч глядя?
— Збігаю до матері на хвилинку.
— Дивись, не заблудись. Бач, який туман.
— Не заблуджуся. Не вперше.
І пішла своєю дорогою. Побула в матері з годину чи, може, й більше. Сестричка все не відпускала. Та і я за нею була скучила. Нарешті пішла. І на тому ж вигоні зустріла того ж дядька Ягора.
— Це вже ви на ніч глядя кудись зібралися? — запитую.
— Та я ніяк додому не доберусь. Вже стільки виходив. Ноги аж гудуть. Добре, що хоч тебе зустрів, а то ніде ні душі.
— Ну, ходімо ж, — сміюся. — Наші домівки вже за кілька кроків.
Підходимо до мого двору, а його двір — по сусідству.
— Спасибі тобі. Якби не зустрілися, ночував би хтозна де».
Мій візит до озера Круглого минув без пригод. Можливо, тому, що нас була ціла компанія, та ще й у супроводі родини Адаменків. Та й день був сонячний, гарний. Озеро ховалося собі серед трав і мало абсолютно не містичний вигляд. Але ж, якби потрапити туди самому, та ще й тоді, коли смеркається, й на землю опускається туман…
Інеса ФТОМОВА,
Сосницький район
| Читайте також |
| Коментарі (0) |