Наша світлість

Сиділи з ним звично у вечоровій тиші під горіхом. Догорала ватра, і я запитав, чи підкинути ще паліччя.

– А хіба нам не досить свого свічення? – загадково запитав він.
– Свого? Якого?
– Я не казав тобі: ми світимося в темряві. Але те сяяття настільки маловидиме, що звичайне око його не помічає. Хіба що дехто…
– І яке ж воно – свічення? – запитав я.
– В кого яке. І то за якого стану. Залежно від наповнення.
– Наповнення чого?
– Не чого, а чим. Звісно – духом. Дух відділяє світло від пітьми. Чим більше в тобі світлоносної сили, тим більше «світлості» даєш світові, людям. Оком вони сього не видять, але вчувають се і починають довіряти тому, що ти робиш, хочуть прилучитися до того. Бо світло водить радість…

Я подумав і додав:
– Мабуть, це те, що поети називають горінням, вогнем серця.
Старий усміхнувся:
– Не знаю про віршарів, знаю про себе: якщо я і горю все життя, то не у вогні, а в світлі.
Після мовчазної паузи я запитав:
– А ви бачите оте свічення довкола людей?

Він промовчав, удав, що дрімає. Я вже знав про цю його звичку І знав, що мовчання теж може бути відповіддю.

"Розрада-гора".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ