Білий визір

Пригадалося, що моя баба весь час, до морозів, тримала свій визір (вікно) напіввідкритим.

Щоб чути церковний дзвін, оголошення часу з радіо на «ковперативі», щоб бачити, хто йде вуличкою і поклонитися, щоби держати на оці мене, малого, щоб кишнути на капосних курчат, щоб зустріти корову з пасла і вчасно зогледіти «міліцішту», котрий нишпорив по селу в пошуках «циліндерів» (самогонних апаратів)… Її білий визір був її зором, вікном у маленький білий світ, повсякчасною її присутністю в ньому. Її «свіжительними воздухами», як вона казала.

Не знаю, чи це випадково, але майже всі свої книжки я написав сидячи при вікні, біля свого, теж білого, визора. Позираючи на дерева і людей. Зазираючи в себе.

"Письмо щоденне".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ