Головна › Новини › ПОГЛЯД
Хосім із нами
03-Груд-18 408 0.0 0
Порторож. Ружі на узбережжі прихопило морозом, і пелюстки виглядали наче зацукрені. Коли надлітав вітер із Атлантики, вони тихо подзвонювали. Кажуть, у давнину жінки, очікуючи рибальські барки, цяпали на пазуху трояндову олію – і чоловіки здаля крізь марево сльоти вгадували свій берег. Проторож. Порт рож.

Облизані хвилями плити блищали міріадами кристалів. У воді скидалася риба, і обпечена крижаним повітрям, верталася в теплу солону купіль. Збоку під сірою гамазеєю лежали купи снігу. Придивилися ближче – сіль! Біла, ніздрювата, колюча. Аж устілки в черевиках запекли. Набережна звивалася під рудими кипарисами, обминала скелі і обходила крихітні сирітливі пляжі.

Ми могли під’їхати автобусом, але пішли пішки.

«Так велить Хосім Хаїм», – сказав Сергій.
«Хто?» – здивовано запитав я, бо ми ще нікого тут не знали.
«Хосім Хаїм – це по-хасидськи «робити життя», «творити життя», тобто – смакувати кожен момент, радіти його повноті.

Біля старожитнього гранітного маяка ми, чомусь скинувши шапки, сфотографувалися – і Словенська рів’єра оповила нас сивим сріблом ранку. Маяки не вештаються, шукаючи, який би врятувати корабель, вони стоять і світять. А ми пішли берегом далі. Часом, аби не послизнутися, бралися за дротяні канати, солоні, як і все довкола – повітря, камінь, небо, губи, опале листя і чаїні крики. У видихах пари квітнули білі солоні троянди.
Хосім Хаїм був з нами.

Так ми дійшли до Пірану – містечка піратів і піраній. Перші вже зникли як клас, а другі сонно ворушили полавниками в акваріумах за склом крамничок. Біля бакалійного візочка ми зупинилися, щоб купити щось на вечерю. Зеленина пахла мокрою землею, мідії – йодом, сир пахнув сиром, а білі оливки пахли жіночими грудьми. Купили ще й бутлик вина «Рефошк», аби Хосім залишився з нами й на трапезу. Не забули й про осьмушку хліба, з якої я тут же відщипнув, щоб перебити солону оскомину.

Майдан, настелений ще либонь ромеями, розбігався зусібіч вузенькими вуличками.
Це були не вулиці, а радше колодязі. Ми обережно спускалися ними у вчорашній день, у світ забутих знаків і звуків, образів і видив. За мутними від часу вікнами жевріло таємниче життя. Під ними висіли гамаки з неводів і стояли недопиті пляшки. Цокатися келихами із сусідом навпроти тут можна, не встаючи з порогу. На вуличних протягах лопотіли вітрила простирадл вічних удовиць-рибачок. З одних дверей виривалися білі клуби соляного пороху. Я заглянув до середини – ні, це була тирса. У столярні рихтували човнярський такелаж і майстрували труни – рибалок тут уже давно ховають у землі. А в морі вони ловлять лише туристів.

У двориках-пустках ми сідали на кедрові лавчини, кам’яні жорна і винні корита, на уламки зотлілих якорів і слухали, як фортеця ритмічно здригається від ударів хвиль. Хосім присідав поруч. Збоку стриміла стара дзвіниця, подзьобана вітром і вибілена сонцем. Чайки збитошно зачіпали крильми зелену мідь – і дзвін ліниво озивався, порушуючи столітню тишу. Місто піратів снило щось своє в підмороженій сієсті.

Потім ми верталися до підморожених і підсолених морем руж. Іноді дорогою розчахалися двері таверн, і за нами назирці йшов дух кави, кальвадосу і парфумів заїжджої жінки, яка сплутала сезон, пору року, свій вік і свої бажання. Ми її розуміли. А Хосім Хаїм розумів нас.

"Збирання попілинок".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ



Теги:Мирослав Дочинець, хасидська мудрість, українська література, есеї


Читайте також



Коментарі (0)
avatar