На війні я вільніший

Сиджу на темній набережній у Дніпрі. Добре, що темній, бо за денного світла у камуфляжі відчуваєш себе одиноким.

Дві ріки мчать повз мене. Одна - велике чудо, роса усієї України, інша - людський потік: діти, дорослі, велосипеди, самокати, автівки і мотоцикли. Хтось рухається зі свою музикою, хтось - з розмовою чи з собачим гавкотом, дехто - з обіймами.

Я часто в цей серпневий час сидів отак на березі моря, ну або - набережна Дніпра на Подолі.
О диво, на яке я не чекав: зараз це майже так само. Темна вода, вогні вдалині, літня метушня безтурботних істот.

Чи був я вільніший тоді? За себе нинішнього, котрому відміряно кілька днів у мирному місті, і далі невблаганно - знову назад, у здичавілі квадратні кілометри прифронтової зони?
Ні, думаю я, зараз у мене більше волі.

У тому, зниклому світі, я був бранцем щоденних розваг, турбот, обов'язків і просто нісенітниць. Дискотек і барів, мітингів і зустрічей.

Зараз моє життя туго наповнене змістом, час летить невгамовно, будь-яка хвилина має своє призначення - аби тільки стало сил кожну хвилину використовувати.
***
Скоро річкова прохолода перетвориться на пронизливий холод, літо згасне і лишить нам тільки мрію; на арену бою вийде третя, найсильніша сторона - зима.

Ігор ЛУЦЕНКО