Донбаський дід

На пеньку коло входу до свого подвір'я сидить дід. Неподалік, за кількасот метрів, десь димляться сліди нещодавніх прильотів.

Спека вчепилася у донбаську землю і смокче з неї останню вологу, сонце пече. Дід пропонує набрати в нього води, пишається тим, що є волога у його криниці.

"Мій батько воював. Він возив поранених на полуторці - невеликій машині. А кому дісталася тоді велика машина, той не вижив. Коли вони взяли Відень, то батько розкрутив двері своєї машини, і засунув туди кілька пляшок вина, котрі взяв у місті. Так і їздив. А коли оголосили перемогу, то усі зраділи, що живі лишилися. Був харч, але не було спиртного, щоб відсвяткувати - і тоді батько вийняв вино з машини''

''Я його ніколи не бачив п'яним" - додає старий.

Між тим, там, де димілося, розгорається сильна пожежа. Гуде вогонь, стріляє шифер. Приїжджають МНСники, люди повиходили, стоять і дивляться на сусідське горе.

Дід зі свого місця питає перехожих, чия хата горить, йому кажуть щоразу інші версії.
Дід каже мені: "Росіяни - зрадники. Мій батько возив їх поранених, він рятував усіх - росіян, вірмен, бо тоді усі з союзу разом воювали".

Ігор ЛУЦЕНКО